Містифікатор Винничук

Юрій Винничук. Фото з сайту dic.academic.ru
Юрій Винничук. Фото з сайту dic.academic.ru

Юрій Винничук і його тексти є великим курйозом у нинішній українській літературі. Дуже ймовірно, що більшість із нас уперше почула ім’я Ю. Винничука разом із такими його «канонізованими титулами», як еротоман, фантаст, «батько» чорного гумору, містифікатор ще й, попри все (чи то – перш за все), скандаліст. Справді, часто Винничукові твори завершуються не епілогом, а гучною суспільною реакцією (неважливо: позитивною чи негативною). І це, перш за все, стосується тих текстів, що їх письменник називає «фокусами». Нам же вони відомі як містифікації.

Ю. Винничук, без сумніву, майстерний містифікатор. Варто тільки згадати «Плач над градом Кия» Ріангабара і «Пісню світову» Анни Любовичівни, що їх він опублікував як знайдені тексти XIII та XVII століть відповідно. Ці вигадки були настільки успішними, що розкрив їх, врешті-решт, сам Ю. Винничук, а не якийсь інший дослідник чи науковець. Більше того, як достовірні, вони увійшли в науковий світ. Ми й тепер можемо взяти перший том Української літературної енциклопедії (1988 р.) і в словниковій статті «Ірландська література» почитати про поему XIII ст. «Плач над градом Кия», що належить ірландському ченцеві Ріангабару. Або ж у третій книзі «Слова многоцінного», хрестоматії української літератури, ознайомитися з акровіршем XVII ст. «Пісня світова» невідомої (чи краще – майже невідомої?) авторки Анни Любовичівни. Про пристрасть Ю. Винничука до містифікацій свідчать навіть його щоденник «Житіє гаремноє» і роман «Мальва Ланда». Безумовно, їх не можна назвати серйозними вигадками, проте «гра в містифікацію» — чи навіть «гра з реальністю» — тут є.

Потойбічне. Українська готична проза ХХ ст. / Уклав Юрій Винничук. – Львів: Піраміда, 2005
Потойбічне. Українська готична проза ХХ ст. / Уклав Юрій Винничук. – Львів: Піраміда, 2005

Автор не тільки обрав ім’я героїні Мальва Ланда, яке насправді належить радянській правозахисниці й учасниці Гельсінської групи в Росії XX ст. Мальві Ноєвні Ланді, він ще й приписав своїй героїні дві поетичні збірки, редактором яких у романі був Остап Грицай – справді український літератор, редактор, перекладач. А «Житіє гаремноє» Ю. Винничук почав друкувати як знайдений щоденник Роксолани! Проте він не так хотів нас переконати у справжності цього «знайденого тексту», як спричинити бурхливий читацький резонанс і розвінчати патріотично-обожнюваний нами образ Роксолани. А ще своїми вигадками він намагався витворити «повну літературу», повправлятися у стилізації, поглумитися з читачів і з читачами, руйнуючи наші стереотипи й горизонти сподівань. Він почав свій «культуротворчий проект» із невидимим грифом «Юрій Винничук презентує», і цей проект триває далі, адже список Винничукових містифікацій не закінчився.

Ми залюбки вірили Ю. Винничуку: і тоді, коли він сказав, що «Плач над градом Кия» – знайдений текст XIII ст., а «Пісня світова» – акровірш XVII ст. , і тоді, коли зізнався, що це обидві його вигадки. Відповідно, сумніву не викликали й інші його слова: «<…> я ще не до всіх містифікацій признався. А до деяких, бачу, що й не варто признаватися, бо воно вже живе незалежно від мене». З’явилося непереборне бажання якось підтвердити це чесне зізнання автора. І аргументи на користь письменника ми намагалися знайти в книгах «Потойбічне», «Огняний змій», «Нічний привид». Це три антології української готичної прози XIX-XX ст., упорядником яких був саме Ю. Винничук. Здебільшого він подавав тексти маловідомих авторів, яких вибирав з української періодики чи іншої літератури XIX-XX ст. Утім, як з’ясувалося, обов’язки його не були обмежені тільки упорядкуванням, перекладом і редакцією вибраних оповідань.

Перевіряючи джерела (ті, з яких Ю. Винничук узяв певні тексти), я змушена була визнати, що знову маю справу з містифікаціями.

Юрій Винничук. Мальва Ланда. — Львів: Піраміда, 2004
Юрій Винничук. Мальва Ланда. — Львів: Піраміда, 2004

По-перше, оповідання «Історія черепа» Ореста Авдиковського. Ю. Винничук подав його за часописом «Галицкая Русь» 1892 року. Проте насправді в цьому виданні вказаний текст відсутній. У даному випадку йдеться про містифікацію твору, адже Орест Авдиковський – особа реальна. Інформацію про нього можна знайти ще в «Енциклопедії українознавства» за редакцією В. Кубійовича 1955 року, а також в Українській літературній енциклопедії і книзі Костя Левицького «Iсторiя полiтичної думки галицьких українців 1848-1914». Навіть у рукописах є збірка його ліричних віршів та новел. Таким чином, Ю. Винничук приписав іншому маловідомому письменникові XIX ст. свій текст! Оповідання «Історія черепа» вже навіть функціонує як твір XIX ст. Ореста Авдиковського: зокрема, на інтернет-сторінках «Архиву фантастики» і, звичайно, «Поступу».

Ще цікавіший випадок із оповіданням «Кімната Привидів» невідомого автора. Упорядник зазначив, що взяв твір із часопису «Annales des sc. Psych» 1891 року. Утім, це джерело так і не було знайдене. А оскільки відсутнє й ім’я автора, текст також шукати було неможливо. Єдині відомості про оповідання можна відшукати тільки в антології Ю. Винничука «Нічний привид», де вони складають аж одне речення: «Оповідання подано за часописом «Annales des sc. Psych» («Аннали психічних наук»), 1891р.». І хоча «Annales des sc. Psych» знайти не вдалося, зате вдалося безпосередньо у Ю. Винничука поцікавитися, де і як він натрапив на таке джерело. Відповідь звучала приблизно так: цей часопис належав його знайомому отцеві (безумовно, така відповідь не переконує. Судячи з подяки автора чималій кількості відділів наукової бібліотеки ім. Стефаника, його антології укладалися на основі їхніх фондів. Утім, така відповідь і не здивувала. Упорядник доволі часто нехтує академічними нормами, укладаючи антології. Наприклад, він не зазначає джерел текстів або вказує помилкові). Нині ж згадка про оповідання Невідомого «Кімната привидів» є вже на інтернет-сторінці «Архива фантастики».

Юрій Винничук. Фото з сайту azh.com.ua
Юрій Винничук. Фото з сайту azh.com.ua

Про Григорія Луцика-Муллика та його оповідання «Трагічний сеанс» і «Жах» теж відсутня будь-яка інформація. Але в цьому випадку упорядник ще й не вказав джерела. Єдині відомості про Григорія Луцика-Муллика і його тексти можна знайти тільки в антології Ю. Винничука «Потойбічне», проте вони дуже лаконічні. До того ж, упорядник подає неконкретизовані біографічні нотатки («Народився у 1920-их роках на Волині»), загально описує періодику й час, коли публікувалися тексти Григорія Луцика-Муллика («Дописував у 1930-их роках до «Нового Часу» та у 1940-их до дитячого часопису «Наш Світ» (Луцьк)»). Так само сказано і про творчий доробок письменника: «Автор оповідань, легенд, історичної повісти «Граф Кучальський», яка залишилася в рукописі». На жаль, Ю. Винничук не вказав, до яких архівів або колекцій належить цей рукопис. Спроба відшукати його серед усієї картотеки фонду була-таки безуспішною. Хоча за даних умов, швидше, потрібне кількаразове звернення до рукописного фонду, аби остаточно впевнитися у відсутності документа. Не вдалося знайти і якихось біографічних даних про письменника. Його ім’я не згадано ні в Енциклопедії Українознавства, ні в Українській літературній енциклопедії, ні в картотеках наукових бібліотек. Зате Г. Луцик-Муллик зі своїми текстами вже присутній на кількох інтернет-сторінках: «Архив фантастики» і «Офіційний сайт письменника-фантаста Олександра Левченка». Як і у випадку з «Історією черепа» та «Кімнатою привидів», це свідчить про ефект розростання вигадки. Г. Грабович в одній зі своїх студій називає такий процес «канонізацією» містифікації.

Юрій Винничук. Легенди Львова. — Львів: Піраміда.
Юрій Винничук. Легенди Львова. — Львів: Піраміда.

Окрім цих, найбільш очевидних вигадок Ю. Винничука, є й інші, проте вони потребують глибшої перевірки та дослідження. Це оповідання М.-А. Голод «Як Михайло з духами розмовляв», «Петля» Ю. Будяка, «Фіолетова тінь» С. Ольшенка-Вільхи. Марія-Анна Голод є достовірною особою. Вона емігрувала в 1940-их роках до Канади й залишила у своєму творчому доробку кілька книжок («Янгол у наймах» (1995), «Люстра пана Севастяна» (1998) та інші). Про це в передмові до книжки «Люстра пана Севастяна» писав Михайло Слабошпицький: «Марія-Анна Голод (з роду Прокопович) – походить зі Львова, де закінчила гімназію Сестер Василіянок й дворічні торгівельні студії. Від 1948-го живе в Канаді. <…> Вона довго була головою Торонтського відділення «Слова», яке об’єднало українських письменників в еміграції. <…> Її перу належать мистецтвознавчі й літературно-критичні статті, репортажі, гуморески, фейлетони, оповідання й поезії, зібрані в книгах «Чотири пори року» та «Стрімка моя вулиця». На цю передмову опирається і Ю. Винничук, подаючи свій біографічний коментар. У збірці «Потойбічне» він помістив два оповідання Марії-Анни Голод: «Студент» зі збірки «Янгол у наймах» і «Як Михайло з духами розмовляв» із рукопису. Перше оповідання відшукалося, зате друге — ні. Як і у випадку з Г. Луциком-Мулликом, Ю. Винничук і цього разу не вказав конкретного архіву чи колекції, де знаходиться згаданий рукопис Анни-Марії Голод. Більше того, в одному з номерів «Поступу» він уточнив: «Текст оповіді подаємо за родинним рукописом». Можливо, згаданий рукопис взагалі відсутній серед бібліотечних матеріалів. Або ж ніколи й не існував узагалі!

Що ж до оповідань «Петля» Юрія Будяка та «Фіолетова тінь» Святослава Ольшенка-Вільхи, то в антологіях їх подано без зазначення джерел. Знайти ці тексти за іменами авторів поки що теж не вдалося. Знову містифікація?

Юрій Винничук. Фото з сайту culture.unian.net
Юрій Винничук. Фото з сайту culture.unian.net

Сам факт, що розглянуті оповідання вміщено в антологіях, уже мав би свідчити про їх історичну достовірність і наукову підставовість. У такий спосіб вигадка завуальовується, і це свідчить про те, що Винничук-містифікатор добре продумує шлях введення своїх містифікацій у літературно-науковий світ. Адже власні книги стають безпечнішим каналом для проникнення своїх же містифікацій в літературний світ. Окрім того, впорядковуючи антології, Ю. Винничук підбирає тексти різних авторів: відомих, менш знаних (але достовірних) і зовсім невідомих. «Невідомі» губляться серед авторитетної решти (оповідання Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Василя Стефаника, Юрія Клена), не викликаючи особливих підозр. І все виглядає так, що Ю. Винничук не лише впорядковував, перекладав і редагував вибрані оповідання, а й сам їх створював!

У кожному разі, це не позбавляє нас сумнівів щодо достовірності творів, про які йшлося, і дозволяє нам стверджувати, що попереду – нові містифікації.

Утім, для Юрія Винничука навіть розкриття чергових вигадок буде, радше, не поразкою містифікатора, а гучним і бажаним результатом: низкою скандалів і черговою порцією слави. Як завжди.