Князь Ярема: третя польська версія

Romuald Romański. Książę Jeremi Wiśniowiecki. — Wydawca: Bellona, 2009
Romuald Romański. Książę Jeremi Wiśniowiecki. — Wydawca: Bellona, 2009

Ромуальд Романський – відомий польський правник і історик. Його праці, присвячені козаччині та козацьким війнам, а також таємницям польської історії, неодноразово виходили у видавництві Bellona. Цього ж року вийшла книга «Князь Ієремія Вишневецький». Це вже третя польська біографія «князя на Вишневці і Лубнах». Раніше вийшли дві інші: одну написав історик Владислав Томкевич (Tomkiewicz W. “Jeremi Wiśniowiecki”. Wydawnictwo książęk szkolnych. Warszawa, 1933), другу – Ян Відацький, який на момент її написання завідував кафедрою криміналістики Шльонського університету в Катовіце (Widacki J. “Kniaź Jarema”. Wydawnictwo literackie. Kraków, 1984. Перевидана в 1997 році).

Сама особистість Ієремії Вишневецького з висоти століть, що минули від часів української війни за незалежність, виглядає сповненою якоїсь похмурої, зловісної, але, водночас, благородної містики (вся готика разом із графом Дракулою відпочивають). І водночас – самотнього трагізму людини, яка жила в ситуації «один проти всіх» і чиї останні роки життя перетворилися на суцільну помсту. Помсту, на моє глибоке переконання, не стільки за пограбовані козаками і хлопами маєтності чи нереалізовані амбіції, скільки за зруйнований світ, виплеканий ним на Задніпров’ї майже на голому місці. Хто пам’ятає монолог Одіссея у відомому фільмі Андрія Кончаловського – якраз перед тим, коли головний герой збирається розправлятися з женихами – той зрозуміє, o co chodzi.

«Будь обережним із цим, – сказав мені колись антрополог і реконструктор Сергій Горбенко, через чиї руки пройшло чимало людських черепів, у тому числі королів, князів і простих рицарів. – Ярема таки справді рицар, але рицар помсти. Чорний Рицар». У чомусь він мабуть виявився правий… Але повернемося до теми.

Всі три біографії князя Яреми об’єднує прагнення викладати серйозний матеріал популярно. Хоча, скажімо, Томкевич – фаховий історик, а Ян Відацький – фаховий правник і криміналіст, проте обидва змогли розповісти біографію князя Яреми у формі «наукового роману» – жанру, який українські історики в більшості своїй тільки починають освоювати. У книзі В. Томкевича, не позбавленій, щоправда, певної наукової сухості й моралізаторства, простежується думка про духовне переродження князя І. Вишневецького зі свавільника на патріота, здатного пожертвувати власною амбітністю заради захисту вітчизни під впливом особистих нещасть, спричинених козацькою “ребелією”. “Князь Ярема” Яна Відацького дещо інший. Більш, сказати б, філософський. Є там роздуми не лише про долю князя, але й про історичну долю Польщі та її народу, про непрості стосунки поляків та українців. На наш погляд, автор третьої польської біографії князя прагнув у своєму викладі бути максимально «популярним». Пан Романський намагається зрозуміти свого героя, його оточення, його опонентів (у тому числі й козаків), історичні обставини, за яких вони жили. Для цього нерідко використовуються паралелі із реаліями нашого часу. Десь це виглядає ефектно, але на якомусь етапі починаєш помічати, що цього забагато. Інколи така настанова перетворюється навіть на загравання з читачем. А цього, як на мене, мусить уникати будь-який автор, тим паче – професійний історик.

Ані обов’язкового списку літератури, ані алфавітного покажчика імен та географічних назв у книжці нема. Не маючи звички сперечатися з фахівцями, залишаю цей момент на розсуд колег пана Романського по цеху – хай краще вони скажуть своє слово. Зрештою, пан Романський і сам визнає, що його книжка – не наукова робота. «Це попросту есе (а може навіть радше – балачки) про мої власні пошуки відповіді на питання, пов’язані з цією постаттю і цими часами» («Князь Ярема» Яна Відацького написаний у такому ж есеїстичному жанрі, але наприкінці книжки автор подає увесь апарат посилань).

Ромуальд Романський, який свого часу написав книгу «Нерозгадані загадки історії Польщі», й цього разу залишився вірним собі. Його життєпис Ієремії Вишневецького починається з кінця – тобто зі смерті князя, обставини якої й донині залишаються нез’ясованими. Чи то холера, що гуляла тоді у війську, зробила свою справу, чи то князя отруїли – хтозна. Дух таємниць і загадок супроводжує всю книжку. Це стосується не лише її героя, але й обставин, за яких він жив і які передували його появі на світ. Проте інколи автор занадто заглиблюється в деталі. Забагато, як на наш погляд, уваги зосередив Р. Романський на обставинах смерті царевича Димитрія, сина Івана Грозного, а також на Смутному Часі – помітно більше, ніж, приміром, Ян Відацький. Помітне (особливо на початку книжки) повторення того, що вже відомо тим, хто читав «Князя Ярему» Відацького. Зокрема – щодо участі Адама і Костянтина Вишневецьких у «димитріаді», ранніх років життя князя Ієремії. Щоправда, в останньому випадку, оскільки реальних документів чи інших свідчень на цю тему катастрофічно бракує, Ромуальд Романський намагається компенсувати домислами, спираючись на відому інформацію про звичаї й порядки у княжих чи навіть королівських родинах. Як народився майбутній «задніпровський державця», хто приймав пологи, які історії йому могли читати на ніч, чого навчали в єзуїтській колегії у Львові та італійських і голландських університетах, – усе це читач може уявити собі, довірившись мереживу гіпотез і припущень, нагромаджених у книзі.

Домислів, правда, інколи забагато, і це, як на мене, здатне роздратувати читача. Наприклад, коли автор припускає, що «можливо» Ієремія мав серйозні фінансові проблеми, оскільки з усіх сил домагався визнання за ним права на опіку над дітьми князя Януша Вишневецького з «князівської» лінії його роду. Або те, що, «можливо», Ієремія мав своїх людей в королівській канцелярії і тому, мовляв, справа опіки вирішилася на його користь. Зрештою, якби у Яреми справді була «своя рука» в відомстві Єжи Оссолінського, то йому, напевно, вдалося б уникнути плутанини стосовно «Гадяцької королівщини», яку король Владислав надав спочатку коронному гетьману Станіславу Конецпольському з правом успадкування, а потім – Ієремії, спровокувавши тим самим конфлікт між ним і сином коронного, Олександром Конецпольським.

І таких «можливо», не підкріплених фактами, вистачає. У журналістиці (з власного досвіду знаю), такі речі не проходять. Про історію – нехай говорять історики.

Часом Ромуальд Романський користується застарілою інформацією. Наприклад, тоді, коли цілком серйозно повторює стару легенду про суперництво князів Ієремії Вишневецького і Домініка Заславського-Острозького за руку Гризельди Замойської, доньки великого коронного канцлера. Насправді ж цього просто не могло бути, бо князь Домінік на момент сватання Ієремії вже кілька років як був одружений на Софії Лігензі. Або ось Р. Романський стверджує, що точна дата народження князя Ієремії залишається невідомою. При цьому не береться до уваги те, що авторка праці «Вишневецькі. Монографія роду» Ілона Чаманьська (Ilona Czamańska. «Wiśniowieccy. Monografia rodu». Poznań, 2007) якраз наводить таку дату – 17 серпня 1612 року. Він міг би принаймні щось сказати з цього приводу – бодай наскільки, на його, фахівця, думку, ця дата достовірна, наскільки вірогідними є джерела, котрими користувалася авторка монографії.

Серйозний сумнів викликає іще одна річ. Маю на увазі відомий епізод, коли Ієремія влаштовував прийом королю та його двору в своїй резиденції в Білому Камені. Р. Романський вважає, що цим він намагався виторгувати у Владислава IV булаву польного гетьмана. Автор цих рядків звернув, однак, увагу на те, що прийом той відбувався вже після відомої розмови князя і короля в Уяздові стосовно планів війни з Туреччиною (19 червня 1646 року). В тих планах місце польного гетьмана відводилося саме Ієремії Вишневецькому. Але Ієремія розкритикував плани короля і залишив Уяздов, висловивши в очі королю Владиславу своє невдоволення. Прийом же в Білому Камені мав місце кількома місяцями пізніше. Князь своєю відмовою підтримати військові плани короля фактично вирікся уряду польного гетьмана, тому йому не було,сенсу запобігати перед монархом. Отже, гадається, поява Владислава ІV в Білому Камені мала на меті повторну спробу умовити гордого князя прийняти булаву. Королю таки багато що залежало на Ієремії Вишневецькому з його військовим талантом і популярністю серед шляхти, тоді як іншим претендентам на уряд польного чогось та бракувало.

Цікавих, а подеколи й пікантних деталей, не згаданих попередниками Р. Романського, у книзі теж вистачає. Скажімо, що саме в Лубнах, столиці нашого героя, почався набір військ для підтримки «Гришки-самозванця» – перших європейських військ, котрі взяли Москву. Чим, до речі, не привід для української національної гордості? Або «полуничка» про те, як воєвода Єжи Мнішек, батько нареченої Самозванця, поставляв повій у двір короля Сигізмунда Августа. Або більш деталізовані й тому варті уваги обставини, пов’язані з початком повстання Богдана Хмельницького і роллю, яку зіграв у цій історії король Владислав IV, зокрема – відомий епізод із викраденням королівських листів до козаків про приготування до походу на Крим.

Не уникає Ромуальд Романський драматизму українсько-польського протистояння. Фанатизму Ієремії (до речі, автор висуває цікаве припущення, що він міг успадкувати цю рису від своєї матері – щирої і навіть затятої прихильниці «релігії грецької») він протиставляє сумніви і вагання інших можновладців Речі Посполитої, котрі насправді, як стверджує автор, не були в захваті від братовбивства, що не припинялося. Наприклад, він повідомляє про лист, написаний Станіславом Любомирським для одного з локальних сеймиків у червні 1648 року, коли країна опинилася без найвищого військового керівництва і без захисту перед Хмельницьким та татарами (у Ієремії тоді якраз була зруйнована його столиця Лубни). «Дати себе побити – страшно! Своїх же вибити – значить себе знищити», – писав Любомирський. Подібну природу міркувань пан Романський приписує іншому магнату – Єжи Тишкевичу, коли той закликав Ієремію на допомогу проти козаків і хлопів Максима Кривоноса, а потім сам же відраджував його від занадто радикальних дій. Згадав він і Станіслава Лянцкоронського, котрий під впливом жорстокостей, учинених щодо повстанців, пережив такий сильний нервовий розлад, що під кінець життя стіни власного замку ввижалися йому червоними від крові. «Натомість Ієремія Вишневецький ніколи не мав жодних сумнівів стосовно слушності силового розв’язання «українського питання», – зазначає автор.

Із деякими сентенціями Р. Романського, здається, могли би посперечатися сучасні українські історики. Наприклад, його твердження, що «руські магнати католичилися і ставали поляками» могла би, напевне, оскаржити Наталя Яковенко, яка у своєму дослідженні «Паралельний світ» зазначає, що питання про рівень і глибину полонізації серед руської шляхти не є остаточно вирішеним. Або роздуми Р. Романського про еліту: з одного боку, вони цілком застосовні щодо сучасної України; з іншого ж, безперечно, здатні викликати різке неприйняття. І вже через те їх варто цитувати.

«На Україні почала таким чином творитися політична порожнеча, а відомо, що природа порожнечі не любить, і там, де є брак природної політичної еліти, відповідно для цієї ролі приготованої, там рано чи пізно з’являється еліта самозвана, не обов’язково належним чином до цієї ролі підготовлена», – пише Р. Романський. Написано неначе пером сучасного публіциста.

Що ж, проблема тодішньої – як і нинішньої – української національної еліти полягає в нездатності розпорядитися своєю перемогою. Так було в XVII столітті, так було на початку ХХ століття в часи УНР. Так сталося й після Помаранчевої революції.

Хай там як, але поява третьої біографії князя Яреми Вишневецького свідчить про стійкий інтерес до цієї постаті в Польщі. В Україні ця знакова постать нашої минувшини й досі ніби залишається непоміченою – принаймні, більшістю фахівців. І шкода. Але хай потім ніхто не ображається, що поляки «присвоюють» нашу історію.