Потенції критики

Фото з сайту pblogger.ru
Фото з сайту pblogger.ru

Багато в чому зразкова і показова ламентація Олега Багана (див. Олег Баган «Спокуси і пастки літературної критики»), звісно ж, провокує (і в цьому, вочевидь, її найбільша заслуга) відповісти невеликою реплікою. Адже це просто чарівна розвага: чути й читати то там, то тут нарікання такого штибу – і того в нас немає, і те в нас недосконале. Не треба й пояснювати, наскільки точно таким матеріалом його автор потрапляє одразу ж у всі три означені ним на початку статті спокуси: він навчає, намагається вплинути та прогнозувати. Словом, викопав собі яму, та що там – цілу прірву – і сам в неї жух з головою. Ай, сумно, іронічно похитав би головою не до речі згаданий автором Шлегель, той що Фрідріх, звісно (краще було б згадати Геґеля, котрий обох Шлегелів лаяв за несистемність у дослідженнях та непослідовність в переконаннях).

Критика, як відомо, це, найперше, практика. Вона має бути заснована на добрячій теорії, має бути ефектною, філігранною та довершеною. Проте вона таки інструмент – практичний засіб. Засіб для чого? Отут спробуємо розібратися трохи глибше.

До суті справи
Після Яусса і Фіша (а також Барта, Еко та т.д.) не почати з читача було б вельми й вельми неправильно. А коли сам читач – наш читач, бо звідси й годиться бігти – потребує критики? Критики як найзагальнішого маркера, перемикача на кшталт «добре/погано». Правильно! Він потребує такої поради (у наш час, ясно, саме поради, а не директиви чи припису), коли сідає читати. Звідси й перший висновок: у нас немає повноцінної, різноманітної та фахової критики, бо в нас читають ще мало. Справді мало – поїдьте в Німеччину, Францію чи Штати і порівняйте. Радянський час виховував присутні тепер рудиментарно переконання, що там, на бездуховному Заході (палії війни, імперіалісти-загарбники, а хто ж іще?) пустка неорана, інтелектуальний вакуум і зовсім немає книжкових магазинів, а тут у нас – середовище культури високодуховної. Тим часом, совіцький режим де-факто привчав не читати, бо що ж читати, якщо радянська книжка приховано чи й відверто бреше? Школа вчила цуратися читання через заідеологізованість, котра дотепер залишається, хоч і перефарбована на новий лад, а коли людина ставала до праці, їй казали забути все, чого вчили в інституті (тобто писане), і набувати досвіду, себто слідувати усній традиції і тільки. В СРСР було повно бібліофілів, котрі колекціонували гарні видання, але не вдумливих читачів (такими займалися відповідні органи). І товсті журнали, над занепадом яких так зворушливо пускає сльозу автор статті, були чистими симулякрами у бодріярівському сенсі: не радили вони нікому, що читати (крім дрібки отих самих «вибраних») – радше слугували дійними коровами для контрольованих владою інтелектуалів. Чи колись у, скажімо, «Київ» та «Жовтень» було пробитися легше, ніж тепер у «Критику»? Підкажіть, можливо, чогось не знаю.

Так от, коли читацька аудиторія зміцніє настільки, що потребуватиме порад, а що ж брати до рук наступного вікенду, тоді й з’являться (та, власне, вже пробиваються назовні в колонках глянцу) найпростіші форми нової української критики. Коли ж читач доросте до певного рівня і перестане взивати постмодерністами всіх підряд, хто матюкається в тексті, а цікавитиметься, скажімо, коли ж буде переклад чергового роману Умберто Еко (давайте домовимося, шановний пане Багане, постмодерніст – це Еко, він грається в літературу і не закликає зневажати етичні норми); отож – коли ми читатимемо складні тексти, тоді й ступлять із первісного океану на сушу броньовані інтелектом більш розвинуті критики, котрі радитимуть нам, хто кращий – Фаулз чи Павич (помітьте, ці два постмодерністи також не матюкаються).

Одне слово, не треба узагальнювати і через те засмучуватися: в нас немає розвинутої інфраструктури читання, бо мало самого читання, але то не означає, що всюди по світу саме так, і ми можемо собі дозволити казати про тотальний інтелектуальний апокаліпсис. Критики ще немає, але вона буде: спочатку з’явилися Макдональдси, потім супермаркети, а тепер (наголошую, це ланки одного й того ж процесу) – багатоповерхові книгарні, поява яких, погодьтеся, справа добра. І не треба говорити про капітал лише як про гроші; давайте разом перечитаємо Джеймісона чи Бурдьє: надбудова не так жорстко залежить від бази, як те втовкмачували ортодоксальні радянські марксисти, а політекономія стосується не лише грошових знаків, а й знань, тобто і критики, і літератури.

Я б сказав, що процес кристалізації вільної й фахової української критики триває і він здоровий! Хворобливими є хіба декадентські плачі про занепад на початку нового тисячоліття, коли власний критичний журнал в інтернеті може завести навіть п’ятикласник.

Про авторитети і свободу
Але ми, звісно ж, зовсім не зобов’язані вірити п’ятикласнику. Забудьмо, пане Олеже, про Особистість (чому, ну чому Ви пишете це слово в однині). Хай тон задають кілька – багато – авторитетних особистостей, котрим ми довірятимемо і котрих слухатимемо, коли вони говорять про літературу. У котрійсь із нещодавніх статей на «Літакценті» Юрій Винничук пише, що охоче спілкуватиметься про літературу з Андруховичем, Бондарем та Стронґовським, а з Євгеном Бараном не спілкуватиметься – прекрасний приклад, хто може зіграти роль критиків для пана Винничука. І це його право, і таке право має тепер кожен із нас. Решта – територія конкуренції і виборювання власного голосу. Я певен, якщо тільки глобальна економічно-політична тенденція не зміниться на гірше, то незабаром, окрім «Літакценту», з’являться у нас ще 5-6 впливових інтернет-видань подібного штибу (пробачте мій скепсис, але паперові журнали – то для дуже великих поціновувачів ностальгії), й тоді про «тривожну тему… відсутності повновартісної, фахової та принципової літературної критики» зможемо забути.

Тепер трохи про лібералізм і його «тлєтворний» вплив. Найбільш диким нонсенсом, з яким мені довелося зіткнутися у цитованій статті (а шкода, бо її автора я поважаю), є безоглядне ототожнення лібералізму із безпринципністю та безвідповідальністю: «Прихід ліберальних вартощів зруйнував моральну впевненість процесу національного відродження в Україні початку 1990-х рр. … Лібералістична свідомість, яка висміює героїчне, нігілізує традиційне, карикатуризує високе, профанує мистецьке і т. ін., автоматично перетворює науковий пошук і творчу інтерпретацію у безвідносний акт, позбавляє людину відповідальності за зусилля й інтенції цілої нації, яка об’єктивно в кожну історичну епоху опиняється перед якимись викликами. Тому сучасний критик почуває себе передусім егоцентризованим автором, безвідповідальним перед Вищою Істиною». Пробачте, пане Багане: насправді не “до”, а “після” – прихід «ліберальних вартощів» якраз уможливив національне відродження, а Вищу Істину лібералів, наразі, ніхто не відміняв. Вона в нас є (приготуйтесь, зараз буде секунда пафосу): її ім’я – Свобода!

Але Ви праві, шановний пане критику, свобода руйнує упевненість. Свобода – це постійний і напружений пошук, вагання, вибір між авторитетними й менш авторитетними голосами, концептами та теоріями; і тому, спершу, кожен для себе, а далі в межах ширшого кола (є таке гарне поняття в американській критиці – «читацькі спільноти», поширюватися про нього тут не буду) робитиме цей вибір, якщо говоримо про літературу. Ми ж помітили, правда, що хтось у нас вірить професору Грабовичу, а хтось – не вірить (а, скажімо, приймає інтерпретаційні позиції професора Павлишина). Власне, й критики як окремої «єдинометодної» практики більше немає: є герменевтика, постструктуралізм, феміністичне читання, неомарксизм і т.д. Різні типи критики, більшою чи меншою мірою ідеологічні, чи, навпаки, такі, що проголошують себе «комплексними» та «об’єктивними», але знаменник їм усім один (знов секунда пафосу) – свобода читання та тлумачення.

У статті О. Багана є ще одна цікава метафора: мовляв прихід західних методологій («атмосфера скептико-парадоксального постмодерну») стали для України «руйнівним вихором, а не безтурботною грою сенсів, як це є на Заході». Тут я погоджуюся: у критику може прийти всяк (бо це вільно), але краще нехай приходить той, хто вже щось читав і знає, може порівнювати – власне, тоді йому й віритимуть (бо це вільно). Якщо ж особа просто сяде і напише, що твір хороший-хороший, а ми його почнемо читати і зрозуміємо, що він нудний-нудний, то неминуче зробимо висновок, що критик – невіглас і його самого більше читати не будемо. І крапка. Зізнаюсь тут: колись я читав, що пише про інших авторів добрий поет Іван Андрусяк; потім побачив, що він лиш хвалить їх та хвалить – жодної різниці, суцільний позитив, то я й покинув читати. Врешті, критика має і щипатися, і товкти, а не лише посміхатися, – бо тоді це вже не критика, а компліментаристика якась виходить. Але й таке письмо комусь (не мені) потрібне і приємне. Залишається вибір, важливий вибір його не читати – шукати свого критика, якому довіряєш. Скажімо, я можу скільки завгодно наголошувати, що з сучасних мені молодих авторів дочитав до кінця лише романи Дністрового та Пиркало, але чи вірити Ростиславу Семківу – то виключно приватна справа. Тоді де ж певність? Боюсь, її немає… найбільша певність у питаннях естетики була за Нерона: він при собі мав урядовця, якщо дослівно перекласти – арбітра елегантності, той точно і впевнено знав, що красиво й правильно, а що ні. От тільки Петроній на цьому посту чомусь покінчив самогубством.

Радикальне: автономія критики
Тепер провокація; хоч, одзразу зазначу, не моя. Врешті, так чи інакше, більшість сказаного мною насправді вже давно написано. Те, що казатиму зараз, є розвитком тез Ролана Барта, його есеїв «Що таке критика», «Критика та істина» і под., у яких він, до речі, довго копає ногами недоторканні для традиційних видів критики константи «об’єктивності», «смаку» і т. д., показуючи їх питому відносність та приховану ангажованість.

Але цікавить нас, врешті-решт, інше: його погляд на критику як на специфічну метамову, покликану переписати художній текст у власній системі координат: структуралізм, марксизм, психоаналіз і т. ін. відбирають у автора право одноосібного тлумачення свого тексту, грають ним, інтерпретують по-своєму, часом вказуючи на сенси, котрі сам автор не бачив, а то й не хотів би бачити. Тоді критика (ясно, що в західній теорії стираються архаїчні кордони між критикою та літературознавством, бо запал першої може стосуватися і давно не присутніх авторів, а об’єктивність другого вельми сумнівна) має стати цікавою екскурсією текстами, розгвинчуванням їх, грою у пошуки та продукування сенсів, не менш (а то й більш) захопливою, ніж твір-першоджерело.

З його погляду (також підтримуваним, наприклад, єйльськими деконструктивістами, Дж. Г. Міллером найперше) критика використовує художню літературу як матеріал, а тому залежна від неї не більше, ніж скульптор залежний від каменю: потребує його, має зважати на його властивості, фактуру (власне, текстуру). Проте камінь не наказує, що саме слід різьбити. Скульптура автономна – критика теж.

Тут пориваємо з отим позитивістським поглядом на критику як лише функцію обслуги «літературного процесу» (і відтак легко уникаємо більшості спокус, названих п. Олегом Баганом): якщо наш критичний текст щось змінить, когось надихне, когось утримає від гріхів графоманії чи неперебірливого читання, то це прекрасно – просто сто балів! Але не це головне. Головне – це наша скульптура, котру ми з брил літератури карбуємо різцями критичних метод. Ми і каменярі, але робота наша повинна бути значно більш витонченою.

Якщо ще й похуліганити, то можна запитати й таке: а хто ж дав право першому-ліпшому автору, котрий засідає, наприклад, за повість чи (тепер, як правило) роман, вільно підбирати собі прототипів, трансформувати реальні людські біографії, узагальнювати, дописувати й переписувати, словом, поводитися з реальністю, як заманеться? Ніхто з авторів про те не питає: вони просто сідають і пишуть на свій смак, а ми потім читаємо або не читаємо. А прототипи тішаться або ображаються – так їм і треба. Те саме і з авторами. Шановні, ви наша реальність, наші прототипи, врешті – наше м’ясо! І ми будемо полювати на вас, гратися з вами й вашими текстами, давати їм життя або убивати, як ви те робите з численними вашими персонажами. Хочете – ображайтесь; але краще домовимося: ми більше не робимо вигляду, що наші оцінки остаточні та об’єктивні (гра, всього лише гра – уявна гільйотина критики, не більше), а ви визнаєте… втім, це вже й так доконана справа: Бахтін, Дельоз, Жижек, Саїд, Фуко і ще багато хто – прекрасні автори, серйозні гравці критичного поля, читаючи тексти яких, торкаєшся купи цікавих художніх текстів: вони жонглюють ними, вони тлумачать їх, і ми дивимося на ці тексти їхніми очима і йдемо до цих текстів крізь тексти критичні (спершу, Рабле адаптований – тоді Рабле Бахтіна – тоді Рабле повний, хіба ні?). Сучасна критика завжди глибинно теоретична, складна і цікава – і я вірю, що в нас теж така буде, вже потроху є; а яскраве шумовиння гламурних рецензій, поденщину рекламних колонок «що читати?» лишімо в спокої: там іде процес дозрівання. Адже навіть нашій знову молодій (бо вільній і незалежній) літературі щойно вісімнадцять, вона тільки зараз перестає думати, що курити і матюкатися це круто – попереду і перша серйозна любов, і перша велика праця. Треба ще трохи часу. Власне, тільки часу нам і потрібно, й ми зможемо щоранку до кави отримувати на свій лептоп цікавущу рецензію улюбленого критика, а увечері читати рекомендований ним новий роман Сашка Ушкалова.