Ганьба і слава «Короля естетів»

Ім’я Оскара Уайльда, й досі оповите плітками й легендами, з легкої руки вікторіанських недоброзичливців (а великою мірою – й занадто ретельних біографів) стало синонімом зіпсутості й розпусти. Спростовувати такий погляд – справа невдячна, бо і зіпсутість, і розпуста відіграли таки не останню роль у трагедії Оскара. Однак не слід забувати, що в галереї образів власного “я”, створеній Уайльдом, естет сусідить з мислителем, а розпусник – зі страдником. “Свій геній я вклав у життя. В мистецтво я вклав тільки талант”, – кредо, яке визначило його шлях.

Оскар Уайльд
Оскар Уайльд

Шлях цей розпочався 16 жовтня 1854 року (Жак де Ланглад у своїй книзі “Оскар Уайльд” висловлює сумніви щодо достовірності цієї дати) в будинку 21 на Уестленд-Роуд в Дубліні. Оскар був другою дитиною в сім’ї (першим – його брат Уіллі, третьою – сестра Ізола, яка померла малою). Родина Уайльдів була досить ексцентричною. Мати Оскара, Джейн Франческа Елджі, увійшла в історію під іменем Сперанца (“Надія”). Полум’яна патріотка Ірландії, вона активно виступала на сторінках газети “Нація”, що становила неабияку загрозу для уряду королеви Вікторії, а під час повстання 1848 року відкрито закликала до повалення влади англійців. У молодої жінки навіть вистачило сміливості виголосити промову на захист незалежності під час суду над молодими патріотами, ще відбувся після придушення повстання.

Однак дуже скоро бурхлива енергія Сперанци знайшла зовсім інше застосування. У листопаді 1851 року вона стала дружиною відомого лікаря-окуліста Вільяма Уайльда, археолога-любителя, засновника лікарні в Дубліні, автора низки наукових праць, блискучого співрозмовника й невтомного шукача жіночих принад. Дуже скоро таланти Вільяма були високо поціновані сильними світу цього – королева Вікторія призначила його придворним окулістом, а згодом надала йому дворянство. Родина переїхала в фешенебельний район Дубліна, на Маріон-сквер. На прийомах, що їх влаштовувала тут леді Уайльд, можна було зустріти найстрокатішу публіку – медиків, офіцерів, представників богеми, політиків. Висока, ставна, вбрана в чорне (з приводу сумних подій), або в біле (з нагоди свят і перемог ірландських патріотів), з товстим шаром пудри на обличчі, колишня войовнича діва задавала тон своїм знаменитим вечорам. Юний Оскар обожнював матір. Саме від неї успадкував він непереборне бажання постійно перебувати в центрі уваги. Леді Уайльд була не менш високої думки про Оскара – визнаючи кмітливість і розум старшого сина, вона, однак, покладала найсміливіші надії на молодшого: “Уіллі гарний і на рідкість розумний, але Оскар – о, з нього вийде щось божественне”.

Пам’ятник Оскару Уайльду в Дубліні
Пам’ятник Оскару Уайльду в Дубліні

Хлопчик і справді починав виявляти неабияку обдарованість. Сім років (починаючи з 1864 р.) він навчався в коледжі Портера в Енніскілені, за 150 кілометрів на північний захід від Дубліна. Сильний і рухливий, він, однак, уникав спортивних змагань і крикету, багато читав, а згодом палко захопився Давньою Грецією. Це захоплення проніс через усе життя. Посівши перше місце з грецької мови, Оскар здобув право на стипендію в Трініті-коледжі в Дубліні. Навчання в Трініті було позначене для нього цілою низкою успіхів, вершиною яких стало присудження йому однієї з найпрестижніших нагород – золотої медалі Берклі. Перед Уайльдом відчинилися двері Оксфорда – юнак отримав річну стипендію в розмірі 95 фунтів стерлінгів.

Оскар був у захваті. Старовинний Оксфорд, овіяний духом Середньовіччя, здавався йому раєм. Привабливий, дотепний, завжди в доброму гуморі, Уайльд швидко завоював прихильність товаришів. Його помешкання в коледжі Св. Магдалини стало улюбленим місцем студентського дозвілля – юнаки збиралися тут, щоб за пуншем, коньяком і сигарами послухати парадокси і сміливі теорії Оскара.

Під час літніх канікул юнак подорожує. Він відвідав Італію (1875) і в товаристві Махейфі, свого вчителя, нарешті здійснив паломництво до омріяної Греції (1877). Його світогляд у цей час видається вкрай суперечливим: виявляючи глибоку зацікавленість католицизмом, Уайльд долучається до масонських лав; поділяючи захоплення Джона Рьоскіна античністю, абсолютно не приймає його християнських переконань.

94Останній рік навчання в Оксфорді приніс Оскару перший значний літературний успіх – премію Ньюдігейта за поему “Равена”. Майбутній письменник уперше відчув смак слави. Він не пов’язував своє майбутнє з університетом. Розповідають, що під час однієї студентської вечірки Оскар, ніби між іншим, передбачив свою долю: “Господь знає, що я не буду деканом поважного Оксфорда. Я стану поетом, письменником, драматургом. Я так чи інакше буду знаменитим…” Отож, блискуче склавши випускний екзамен, він оселився в Лондоні. Забрав туди й матір. Хоча сама Сперанца пояснювала свій від’їзд із Дубліна прагненням жити в “центрі високої думки, прогресу й розуму”, справжньою причиною були все ж матеріальні нестатки, яких зазнала сім’я після смерті сера Вільяма Уайльда. У Лондоні салонна слава (вислів Ж.де Ланглада) Сперанци розквітла ще буйніше, аніж у Дубліні. Оскар із матір’ю стають центром блискучого товариства: Роберт Браунінг і Рьоскін, Елен Террі й Лілі Ленгтрі, Уістлер, Суінберн, Бернард Шоу…

У Лондоні життя дарує молодому Уайльду кілька доленосних зустрічей. Серед його друзів – найпомітніші творчі постаті: американський художник Джеймс Уістлер, який долучився до формування естетського образу Оскара (громадськість ще довго захоплено стежитиме за іронічним відкритим листуванням двох митців); художник Френк Майлз, тимчасовий співмешканець Уайльда; блискуча актриса Лілі Ленгтрі (“лілея із Джерсі”, як називали її за бездоганно білу шкіру) і, нарешті, “жриця декадансу” Сара Бернар. Букет білих лілей, кинутий Оскаром до ніг великої актриси, став початком тривалої дружби.

102Оскар Уайльд поступово ставав знаменитістю. У червні 1881 року він видав (щоправда, за власний кошт) поетичну книгу, вишукано оформлену й насичену численними алюзіями. Вона мала успіх – дві тисячі примірників розійшлися напрочуд швидко, а незабаром Оскар підписав контракт на її видання у Сполучених Штатах. Однак слава Уайльда-поета поступалася його популярності як натхненника й полум’яного адепта модного естетського руху. Лондонці, хто – захоплено, хто – обурено, переповідали одне одному анекдоти про дивакуватого велетня, який гуляв вулицями міста в коротких французьких штанах, шовкових панчохах і куртці, обшитій шнуром. Постійними атрибутами “короля естетів” були лілея й соняшник. Вікторіанське суспільство смакувало двозначні чутки про сина Сперанци, “Панч” висміював його в карикатурах, але сам Оскар поблажливо ставився до цих випадів – вони тільки примножували його славу. Англія ставала затісною для нього, і він дуже скоро і в досить оригінальний спосіб (втім, інших Оскар не визнавав) вирвався за межі батьківщини.

Оскар Уайльд
Оскар Уайльд

23 квітня 1881 року знаменита лондонська Опера-Комік представила п’єсу У.С.Гілберта і А.Салівана “Терпіння”, в якій висміювався естетський рух із його надмірною рафінованістю й нездоровою чуттєвістю. У центральному персонажі безпомилково вгадувався Оскар Уайльд, а сам він був серед глядачів і весело сміявся разом із ними. “Карикатура – це данина, яку посередність платить генію”, – відомий афоризм, який народився того вечора. Незабаром молодий естет отримав запрошення здійснити турне Америкою, протягом якого він мав виступати з публічними лекціями. Продюсери, зокрема Ричард Д’Ойлі Карт, намагалися використати неоднозначну славу Оскара для подальшої, як сказали б тепер, “розкрутки” п’єси “Терпіння”, що з успіхом ішла на американській сцені. Однак Оскар із його непересічним інтелектом і природним даром “самопіару” зумів перетворити відведену йому роль блазня на справжній тріумф. Уже перший його виступ у Чікерінг-Холі зачарував публіку. Лектору було тільки двадцять сім років, але гострий розум, вражаюча ерудиція, проста і приємна манера говорити з перших хвилин перетворили скептично налаштованих слухачів на його прихильників.

Так почалося естетське турне Америкою. У Філадельфії Оскар зустрівся з Уолтом Уїтменом, у Бостоні навідав Лонгфелло і дав гідну відсіч студентам Гарвардського університету, які намагалися висміяти його під час лекції. Рочестер, Чикаго, Цинцинаті, Сент-Луїс, Канада… Далі – американський Захід: Омаха, Сан-Франциско, Сакраменто, Солт-Лейк-Сіті… Найвдячнішу аудиторію він зустрів серед шахтарів Ледвіла (штат Денвер). Після лекції, значну частину якої напівдикі слухачі проспали, Оскар бенкетував разом з ними просто в шахті, при світлі смолоскипів. Найбільше враження на шахтарів справило те, що велетня англійця неможливо було перепити – якщо вірити Яну Парандовському, після бучної гулянки Уайльд розносив по домівках своїх нових приятелів, беручи на плечі одразу по двоє. Торонто, Галверстон, Джорджія… В Америці минув один рік його яскравого життя – рік, протягом якого Оскар відвідав понад шістдесят міст, познайомився з багатьма людьми і назавжди попрощався з естетською позою, принаймні – з її зовнішніми виявами.

Констант Ллойд
Констант Ллойд

Після повернення з Америки Уайльд недовго залишався в Лондоні й вирушив у нову подорож – до Франції, яку все життя вважатиме своєю духовною батьківщиною. Тут він познайомився з Віктором Гюго й Полем Верленом. Схоже, що молодий англієць не справив на них особливого враження. Зате Уайльд виніс із цієї поїздки цінні уроки й почав старанно вивчати досвід французьких письменників. Саме тут він написав “Дім блудниці”, поетичну фантазію “Сфінкс”, а також віршовану драму “Герцогиня Падуанська”. В ньому прокидався справжній митець – вдумливий, працьовитий і самовимогливий.

А тим часом доля готувала Оскару ще одну роль – чоловіка і батька. Під час свого англійського турне, виступаючи з лекціями в Дубліні, Уайльд отримав запрошення від Констант Ллойд – чарівної, освіченої, напрочуд вродливої дівчини, з якою познайомився два роки тому в Лондоні. Тепер неможливо з упевненістю сказати, чого більше було в новому захопленні Уайльда – щирого почуття, фантазування чи розрахунку. Констанс мала непогану ренту, а фінансова скрута, в якій опинилися Оскар із матір’ю, ставала дедалі загрозливішою. Однак схоже було на те, що “король естетів” і справді закохався. Ось як він писав про свою наречену в листі до Лілі Ленгтрі: “…я одружуюся з юною красунею на ім’я Констанс Ллойд, такою серйозною, витонченою маленькою Артемідою з очима-фіалками…”. 29 травня 1884 року “маленька Артеміда” і її “прекрасний принц” одружилися. Після весільної поїздки до Парижа і певного періоду поневірянь молоде подружжя орендувало будинок у Челсі, на Тайт-стріт. “Дім краси” якнайкраще відповідав естетським уявленням про ідеальне житло: шовк, килими, дорогі меблі, статуї, картини – все це було на смак вікторіанської публіки занадто крикливим і межувало з несмаком. Будинок Оскара Уайльда став місцем постійних зустрічей найяскравіших представників лондонської богеми, і тільки тиха, лагідна Констанс не дуже вдало вписувалася в естетський антураж.

725 червня 1885 року вона вперше стала матір’ю. Оскар був у захваті від маленького Сіріла і натхненно грав роль батька. Подружнє життя можна було назвати щасливим, однак, коли Констанс завагітніла вдруге, в очах її “прекрасного принца” почало з’являтися розчарування: “маленька Артеміда” перетворилася на стомлену, виснажену жінку, яка більше не відповідала ідеалам античної краси. Після народження в листопаді 1886 року другого сина, Вівіана, Оскар помітно охолонув до неї. Тоді в його житті і з’явився Робі – Роберт Рос, випускник Кембриджа, чарівний, розумний юнак, який оселився на Тайт-стріт, 16, поки його мати подорожувала Європою. Вважається, що саме цей молодий квартирант вивільнив гомосексуальні нахили Оскара, однак справедливіше було б говорити про Роберта Роса як про відданого друга Уайльда – Робі належав до тих небагатьох людей, які не залишили його під час найтяжчих випробувань.

Незважаючи на гірке розчарування у родинному житті, Оскар залишився люблячим батьком. Саме його дітям як особливому джерелу натхнення ми завдячуємо чудовими казками Уайльда. Перша їх збірка, “Щасливий принц”, вийшла 1888 року, а на рік раніше було опубліковано фантастичне оповідання “Кентервільський привид”. Певний час Уайльд видавав ілюстрований журнал “Світ жінки”, однак це заняття швидко йому набридло. Натомість він із головою поринув у літературну роботу.

20 червня 1890 року журнал “Ліппінкоттс мегезін” опублікував першу редакцію єдиного роману Оскара Уайльда – “Портрет Доріана Грея”, що спричинив справжню бурю. Автор потрапив під обстріл одразу кількох часописів і ледве встигав відбивати напади. Задушливо-вишукана атмосфера роману, майже не завуальована гомосексуальна чуттєвість, небезпечні парадокси – все це перетворило Уайльда в очах вікторіанців на аморального типа. Естет реагував на закиди недоброзичливців, розвиваючи власну філософську концепцію мистецтва: “Доріан Грей” – це історія з власною мораллю, а вона така: будь-який надмір, так само як і самообмеження, призводять до покарання”. Оскар Уайльд тоді навіть не уявляв, наскільки пророчими виявляться ці слова стосовно його власної долі. А поки дехто з його знайомих перестав упізнавати Оскара при зустрічі; йому інкримінували відданість нездоровим традиціям французького декадансу, що на тлі загострення політичних відносин Англії і Франції видавалося особливо небезпечним. Однак Уайльд не зважав – він нарешті став справжньою знаменитістю.

Сара Бернар
Сара Бернар

1891 року виходить одразу кілька його книг – друга збірка казок “Гранатовий будиночок”, збірка оповідань “Злочин лорда Артура Севіла”, книга програмних есе про природу мистецтва “Задуми”. У цей період письменник кілька разів відвідує Париж, де працює над “Саломеєю”. Драма на біблійний сюжет створювалася французькою мовою з розрахунку на те, що головну роль у ній виконає Сара Бернар, оскільки надії на виставу в Англії майже не було.

Театральне мистецтво завжди приваблювало Оскара Уайльда, і наступні три роки, 1892 – 1895, стали для нього часом неперевершеного тріумфу. Вистави його блискучих комедій – “Віяло леді Уіндермір” (1892), “Жінка, не гідна уваги” (1893), “Ідеальний чоловік” і “Як важливо бути серйозним” (1895) – піднесли автора на нечувану висоту успіху та визнання.

Увечері після прем’єри “Віяла леді Уіндермір” сталася знаменна подія – зустріч з юним лордом Альфредом Дугласом, зустріч, яку Оскар, здавалося, задовго передбачив у “Портреті Доріана Грея”. Чоловіки були знайомі й раніше – рік перед тим Альфред уже відвідував будинок на Тайт-стріт у товаристві молодого поета Лайонела Джонсона, і господар тоді справив на нього надзвичайне враження. Однак саме вечір 20 лютого 1892 року став початком інтелектуальних, невротичних і згубних стосунків між старшим і молодшим.

Лорд Альфред Дуглас, Бозі, як називала його мати і називатиме Оскар Уайльд, походив із давнього роду, перші відомості про який датуються 1358 роком. Історія сім’ї Дугласів – це нескінченна низка зрад, убивств, психічних хвороб і ув’язнень. Найближчий до Оскара Уайльда за часом представник цього роду, батько Бозі, Джон Шолто Дуглас, дев’ятий маркіз Квінзберрі, закумулював найгірші вади своїх предків – жорстокість, мстивість, розпусність. Брутальний і неосвічений, він перетворив на кошмар життя власної родини. Отож дитинство Бозі, принаймні перші роки, минули в неймовірно тяжкій домашній атмосфері, і навіть після розлучення батьків кожна поява “багряного маркіза”, як називали Джона Дугласа, викликала в хлопчика дикий жах. Як і Оскар Уайльд, Бозі обожнював свою матір, а до батька – домашнього тирана – виявляв палку ненависть. Утім, сам Уайльд пізніше відзначить, що у хвилини гніву Бозі “стає точною копією свого батька”, – однак це сумне відкриття було ще попереду.