Фармакон пам’яті Юрія Кучерявого

Кучерявий, Юрій. Пам'ять і місце. – К.: Факт, 2009. – (Серія «Зона Овідія»).
Кучерявий, Юрій. Пам'ять і місце. – К.: Факт, 2009. – (Серія «Зона Овідія»).

У складних текстах, як у чужому місті, дуже просто загубитися. Не завжди допомагає клубок Аріадни чи найсильніша оптика, — як у випадку з Юрієм Кучерявим. Це не діагноз (медициною я не займаюся), це запрошення на екскурсію, жест у ваш бік. Ви можете його прийняти, а можете й відмовитися.

Кучерявий – ду-уже серйозний поет. Він не жартує і не грається, він скоріше грає на слові. Але слово настільки належить всім, що кожному окремо стає в’язницею. Ми всі ув’язнені в мову, заплутані в її смислах, створених не нами. Ми не Адами, тому не даємо нові імена, а користуємося тими, що є. Я, звичайно, тут не відкриваю Америки, а лише довільно переказую Барта. Ідеться про мову як інституцію влади, що не дозволяє говорити тому, хто намагається сказати,  а диктує йому, що говорити, бо в кожному знаку криється стереотип. Безвладну мову може створити тільки література, але багатьох сучасних авторів задовольняє така влада мови. Лише дехто прагне позбавитися «в’язниці». Серед них — автор «Пам’яті і місця». Може, тому вірші Юрія Кучерявого часом здаються перекладами з англійської чи німецької. Переклади ж (і все, що на них схоже) у нас ангажовані, сприймаються упереджено, принаймні переклади з модерної літератури (романтики полюбляли переспіви, тому їх виносимо за дужки). Можливо, причиною подібної відчуженості є те, що цей поет виріс на зарубіжній традиції. Тому так гірко звучить у нього:

Студентам в Сполучених Штатах не потрібні
Ці Еліоти, ці Езри Паунди, ці Одени
Кому до кінця дочитати ці епоси Волкота?

У текстах досить часто зустрічається латина. Для автора вона – «жива мова», можливо, більш досконала та автентична, також – давньогрецька, англійська, німецька, італійська etc. Це  діалог культур і вавилонський хаос водночас. Якщо згадати античні поетики і тяглість традиції, то тут у пригоді радше Горацій, ніж Аристотель. Поет уважний до дрібниць, він деталізує, уточнює, його поезія – течія, але без шквалів, він не підвищує голосу і не говорить занадто тихо.

Автор не може знайти собі місце в цьому часі: «Моє місце тут, моє місце ніде». І одночасно це місце – Львів, де дощів «більше, ніж в Лондоні»; місто яке виходить за власні межі, що вже стало традиційним для львівського тексту. Тут втеча не тільки з мови, а з часу – в античність, у романтизм, у модернізм, куди завгодно. А ми стоїмо здивовані такою нахабною втечею без роз’яснень чи з’ясування стосунків, до яких ми звикли в поезії. Нам залишається «від’ємний світ»: мовчання, зневіра, непромовленість, нествореність, ніщота. Залишається відчуття, ніби щось мало статися, але не сталося. Жовток бовтається в шкаролупі, як знак того, що початок світу не відбувся. Скажу більше, сьогодні ніхто так не пише:
Конваліє, руки небес не втрачали тебе
Чому я, о чому я?

Ніхто, крім Юрія Кучерявого. Красиві реверанси та інші жести. Піднесеність цих верлібрів гідна піднесеності поезії німецького романтизму:
Всевідаючий і всерозуміючий, безперечно врятуєш мене,
Навчиш мене любови до себе, до ближнього,
А також чим це відмінно від любови до тебе…

Окрім «кантівської» піднесеності у самих текстах є відсилка до поета-романтика Гельдерліна; маю на увазі вірш «Grundstimmung» (дослівно – ґрунтовий або підставовий настрій, тобто істина тепер-буття). І не випадково поезіями цього німецького поета цікавились такі поважні філософи, як М.Хайдеґґер («Роз’яснення до поезії Гельдерліна») та Х.Г.Гадамер («Гельдерлін та античність»). Наш автор має філософську освіту і, зрозуміло, знайомий з їхніми роботами.

Із жінкою поет робить переважно те, що робили й трубадури, а пізніше романтики — оспівує, тримаючи на відстані: «Мріяти б, що ти кохана, річ як річ». Але це не дискримінація жінок, як може здатися феміністкам. Просто ця кохана є уявною, вона у задзеркаллі, її поглинає «неопредмечення речі» і… далі за Лаканом. Її просто не існує в цьому поетичному світі. Подібні сюжети зустрічей з уявним реальним витримані у стилі Хічкока (якби він знімав піднесені фільми) та  розігруються неодноразово:
Дзеркальна поверхня думок втягує в alter ego,
Де доля вершить правосуддя над андрогеном.

Образ автора в збірці поезій повсюдний; це стрижень, що тримає художній світ. Утім, цей образ часом «від’ємний» та демонічний:
Іде многоликий, многосутній,
Володар епітетів, майстер неслів,
Невідомий,
Будівничий кордонів, царство у собі,
Буйок в океані («Початок координат»).

У цьому вірші розігрується міф, наявний у багатьох народів світу – міф, що його В.Топоров «скоротив» до однієї сентенції. Діти Громовержця, тобто основного бога (їх було 3, 7 чи 9), були покарані за власний чи материн злочин; їх було розчленовано або перетворено на хтонічних тварин та вигнано до підземного царства; молодший з них знайшов «живу воду», після метаморфози повернувся на землю в іпостасі квітучої множинності і став усім: і автором основного тексту, його героєм-жертвою і героєм-переможцем. Став текстом і його читачем.

Усе зрозуміло, якби не чіпляв «буйок в океані». Океан в усіх міфологіях це –  хтонічне, несвідоме. Буйок – те, що залишається на поверхні. Цей буйок і є свідомістю, початком координат. Гряде деміург і перетворює все на ніщо, тобто це смерть автора-тексту-героя-читача, апокаліпсис культури.

Юрій Кучерявий – автор, який власною естетикою категорично вибирає собі читачів. Якщо Софокл віддавав перевагу учням, а не письму (адже книгу може прочитати як добра, так і зла людина), то сучасний автор, користуючись письмом, свідомо впускає у нього не всіх. Але якщо вас обрано, то ви отримаєте досвід, який просто неможливо отримати в інший спосіб, окрім як читання цих верлібрів, часом верлібрових сонетів. Сконструйований ідеальний читач «Пам’яті і місця» буде виглядати так: представник інтелігенції зрілого віку, який знає «про різницю в онтологіях Хайдеґґера і Гартмана», читає Фуко, Лакана, Барта, античних філософів, звертає увагу на філософію мови ХХ століття, знає латину та давньогрецьку мову, добре знайомий з античними та біблійними сюжетами, любить американську поезію, не лякається конструкцій на кшталт «туманність посеред щільностей мови» і «всюдисущість знемоги» та читає книжки видавництва «Факт». Разом із тим у книжці є кілька світлих прозорих текстів, які можна читати без археологічних розкопок, наприклад верлібровий сонет «Лущення гороху»:
Лускаючи стручки, ніби докопуючись до суті,
Що проросте у квітні, якщо заплатити ціну за насіння
І мати зв’язок з традиційними цінностями на городі під містом,
І потім у квартирі в суботу до півночі чистити…

Книжка вдало ілюстрована великою кількістю малюнків із зображенням птахів та риб, має дуже дивну післямову із заголовком «Причетний», написану Олегом Лишегою. Складається враження, що Лишега або завжди пише дивні післямови, де тільки в двох останніх абзацах ідеться про автора книжки, або не зовсім розуміє тексти, щоб про них писати післямови.

Самі тексти важко сприймати: забагато абстрактної лексики і термінів, забагато латини і старогрецької (все — без зносок). Якщо поети зазвичай спрощують розуміння світу, то Кучерявий ускладнює, заміфологізовує. Іншими словами, автор із пам’яттю Терезія не намагається подобатися, йому достатньо бути. Не завжди можу назвати ці тексти поезією, бо часом це рядше філософські трактати, що вимагають розкопок, а ми не погоджуємося на «розкопки», коли беремо книжку з позначкою «Поетична серія «Зона Овідія»». Хоча, з іншого боку, це дуже вдала книжка для серії з подібною назвою. Непідготовленому читачеві цей фармакон пам’яті може не дати звичної хімії задоволення, і він сердито «гримне» зеленуватою обкладинкою.

Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.