Зубатий мультикультуралізм

Сміт Зеді. Білі зуби / пер. з англ. Нана Куликова та Ростислав Семків. – К.: Смолоскип, 2009
Сміт Зеді. Білі зуби / пер. з англ. Нана Куликова та Ростислав Семків. – К.: Смолоскип, 2009

Перший погляд на книжку відразу викликає два протилежні упередження стосовно неї. З одного боку, це дуже недавній роман (2000 року) молодої авторки (тоді їй було 25); замало часу для адекватної критичної оцінки, і надто юний вік як для прози – це викликає підозру. З іншого боку, абищо навряд чи перекладатимуть (принаймні Р. Семків), та й численні позитивні відгуки в західній пресі та здобуття «малого Букера» – факт. Ці обставини налаштовують позитивно.

Як інколи буває, підтвердились обидва упередження.

Є ще й третє упередження, вже неоціночне і неповерхове: «Білі зуби» провокують порівняння із творчістю Салмана Рушді та пошук у ньому прямого попередника (про це говорить і Дмитро Мазін у гарній післямові). Як і «Опівнічні діти», роман Зеді Сміт оповідає захопливу і тривалу родинну історію (навіть три), на тлі яскраво змальованого багатоетнічного і «постколоніального» соціуму. Є й інші подібні риси, і деякі з них пішли на шкоду «Білим зубам»: коли авторка говорить про таємничу спільність доль братів-близнюків, це виглядає зайвим у її оповіді, загалом позбавленій магічного реалізму Рушді. Про індійського письменника є й цілий епізод у книзі, пов’язаний зі скандалом навколо «Сатанинських віршів»: симптоматично, що ім’я Рушді так і не було названо (приховування впливу?).

Звісно, цей вплив не є визначальним і не заперечує оригінальності «Білих зубів». Постколоніальне суспільство Зеді Сміт – це суспільство метрополії, Лондона, в 1975-1992 роках. Якщо Рушді в «Опівнічних дітях» майстерно вплітав історію (story) героя та його родини у велику історію (history) Індії, країни напрочуд давньої й водночас абсолютно нової. Ключовою тут є справжня присутність цієї великої історії, і саме її бракує романові Зеді Сміт. Не з її вини, ясна річ: це риса зображеного нею світу, власне кажучи, «першого» світу з її стабільною державою загального добробуту. Значні історичні події тут вирують лише у випусках новин (як падіння Берлінського муру в одному з епізодів роману), а решту часу коли щось і відбувається, то щось відносно локальне й непорівнюване з історією Індії в романі Рушді.

Однак щось локальне таки відбувається, і виникають якісь проблеми, які так чи так зачіпають різних людей. Дуже різних, враховуючи розмаїття народів, вірувань, переконань у сучасному мультикультуральному суспільстві. Повсякденне життя в такому суспільстві і показує Зеді Сміт у своєму романі. Вона підійшла до роботи не лише із життєвим досвідом, але й із певним «теоретичним апаратом»: вивчившись на гуманітарному факультеті в 90-их роках, вона має все знати про Іншого, ідентичності, перетини ґендеру/раси/класу/етносу тощо. Тому всі конфлікти та дискусії навколо цих понять авторка вмістила в роман абсолютно свідомо, уникаючи при цьому філософських абстракцій і вдало демонструючи реальне, живе втілення цих дискусій у розмовах та діях звичайних лондонців. Зеді Сміт порушила багато питань, актуальних нині й теоретично, і політично.

Ця майстерно зображена боротьба різних точок зору – один із найсильніших аспектів роману. Сучасний мегаполіс першого світу – це кубло ідентичностей, вірувань, народностей, субкультур тощо. До «Білих зубів» потрапили деякі з них: свідки Єгови, ісламстські фундаменталісти, борці за права тварин, ті, хто вірує в Науковий Прогрес… Поліфонія поглядів на світ і цілих ідеологій, як доводить роман Зеді Сміт, — це дещо інше, ніж офіційно декларований плюралізм, у якому безкінечна кількість поглядів мирно співіснує, і кожен індивід має Свободу вибрати найбільш прийнятну для себе. Насправді ситуація трохи складніша: групи та секти конфліктують між собою, борються за визнання, увагу медіа та гегемонію, і зазвичай вони пристрасно прагнуть довести істинність саме свого погляду на світ. При цьому часто задіяна не лише щира переконаність, але й підтасування фактів та корисливий інтерес. Це безумовно, ідеології, але «малі» ідеології, не здатні разом чи окремо протистояти панівному суспільному порядку, навіть декларуючи таке протистояння. Радше всі ці мікрогрупи необхідно вписані в структуру сучасного капіталізму, і саме з капіталізмом вони якраз цілком мирно співіснують. Я трохи згущую фарби, бо в романі не все виглядає аж так серйозно і глобально. Однак такі висновки можна зробити.

У романі вкрай важко вирізнити авторський погляд: Зеді Сміт уникає будь-якої дидактики, і це неабиякий позитив. Важливою є не так думка автора, як його здатність показати спектр думок. Саме це вдалося авторці «Білих зубів». Але попри відсутність дидактики, своєрідний педагогічний урок із роману можна винести. Наприкінці твору є показовий епізод, коли різні фундаменталісти, ісламські й християнські, виступають проти проекту генетично запрограмованої «миші майбутнього». Так — парадоксальним чином — вони заперечують самі себе: ідентичності (принаймні в першому світі) є відносними і ніщо не може «запрограмувати» життя людини – ні колір шкіри, ні віра предків, ні батьківські гени, ні наближення кінця світу (якого чекають свідки Єгови). Цю ідею прямо або приховано Зеді Сміт висловлює упродовж усього роману (саме тут можна впевнено говорити про авторський голос). Творення себе завжди містить елемент самовизначення, в підсумку ти завжди сам визначаєш, хто ти є – навіть якщо тобі здається, що це визначено від народження. Усвідомлення цієї простої речі допомогло б уникнути багатьох конфліктів.

«Серйозні» роздуми про долю сучасного світу – це лише побічний наслідок читання роману Зеді Сміт, теоретичне узагальнення художнього світу авторки. Сам твір майже не надає таких узагальнень і взагалі, на перший погляд, здається геть несерйозним і комедійним, створюючи враження чогось на кшталт комедійного телесеріалу для родинного перегляду. Це хибне враження, однак стиль написання і справді легкий та іронічний. Читаються «Білі зуби» легко і з неодмінною усмішкою, і почуття гумору авторці ніколи не зраджує. Шкода, що Зеді Сміт не вдалося до кінця втримати «ритм»: подеколи з’являється непотрібна патетика, а один розділ, про пригоди двох героїв у Другій світовій, здався мені помилкою: замість іронії вийшла якась неприємна карикатура з купою неточностей і недоладностей (дається взнаки брак досвіду і знань із теми). На щастя, решті роману цих звинувачень не висунеш.

Як бачимо, надзвичайно цікавий роман, але водночас і надзвичайно важкий для перекладу. Нана Куликова та Ростислав Семків, здається, впорались із завданням настільки, наскільки це було можливо. Помилки (на кшталт «Ґая Деборда» замість Ґі Дебора: він француз усе-таки) майже відсутні й здебільшого дрібні. Більшою проблемою було передати говірку імігрантів з різних частин світу, адже в українській не використаєш ті ж засоби, що й в англійській. Перекладачі пішли різними шляхами: інколи звучить щось подібне до галицької говірки, інколи щось більш-менш штучне (наполегливе «укання», «окання» тощо). Навряд чи це відповідає реальним видозмінам англійської у вустах мігрантів, однак такий компромісний варіант виглядає найбільш прийнятним. Загалом же виданню якщо чогось і бракує, то хіба коментаря: «Білі зуби» напрочуд багаті на згадки історичних осіб, популярних на Заході музикантів, акторів і спортсменів, суто британських культурних явищ. І далеко не завжди це порожні згадки без значення для сюжету. Хоч я й уявляю, яким грубезним був би тоді цей і так 600-сторінковий том…

Я почав зі згадки про два своїх упередження напередодні читання «Білих зубів», і сказав, що обидва вони підтвердились. Відчувається якась незрілість у письмі Зеді Сміт. Проте водночас відчувається потенціал, і було б цікаво довідатись, як вона використала його в подальших творах. Видання роману українською мовою – в кожному разі — визначна подія. Дуже рідко у нас з’являються книжки настільки сучасні й настільки заглиблені в актуальні суспільні явища. Тому цей роман варто читати.

Від редакції. Про Зеді Сміт див. також «Наталія Ксьондзик: … Що відомо про зуби Зеді Сміт?»