Микола Холодний: «Скомпрометувати самвидав літературної опозиції КДБ не зумів»

Микола Холодний. Фото з сайту www.fact.kiev.ua
Микола Холодний. Фото з сайту www.fact.kiev.ua

Від редакції. Останнє прижиттєве інтерв’ю Миколи Холодного — більш ніж контроверсійне. У цьому пересвідчиться кожен, хто його прочитає. І все ж, ми не змогли відмовити поетові у праві на «крик з могили» (так називалася одна з його книг). Інші — живі — можуть сказати інше.

Такі матеріали готувати емоційно важко. Бо ще місяць тому ти спілкувався із людиною, знаючи, що в будь-коли — вона тут, на цій землі в Україні. Ця людина — жива, вона самість, індивідуальність. І раптом усе обривається. Перевертається догори дригом… І вже інший час, у якому когось немає, в якому щось утрачено… Одного життя більше немає, натомість — силуети, згадки, мемуари, пам’ять. Як це страшно, коли світ втрачає одну людину, і наскільки ми звикли у статистиці не помічати трагедії однієї людської долі. Смерть є смерть, а ми й надалі існуємо, борсаємося, копирсаємося у власній неспроможності збагнути світ.

У березні 2006 року не стало Миколи Холодного… І хто про це згадав? Одиничні матеріали трапились (зокрема, стаття Івана Дзюби в «Критиці»), і все.

Микола Холодний був різний: уїдливий, насмішкуватий, часом безцеремонно жорстокий. Але він також — і Дон Кіхот свого часу (який майстерно розіграв усіх із власним «похованням», щоб подивитися у вічі тим, хто з питань «неблагонадійності Холодного» побоїться попрощатися і провести в останню путь). Хоча скидається на те, що свого часу Холодний сам підписав «пакт» про співпрацю з КДБ (інша річ, ми ніколи вже не знатимемо, що він відчував і на що розраховував, ідучи на таке). Чи це були не жертви, а зиск? Не знаю і не беруся виносити вирок.

Знаю, що Холодного багато хто не любив. Його не розуміли, боялися. Але Микола Холодний ствердився як людина, як поет. Так уже склалося, що наше інтерв’ю із паном Миколою виявилася (хто б міг подумати?!) останнім прижиттєвим його інтерв’ю. І, за іронією долі, після багатьох спроб, я так і не зміг його й досі надрукувати (прізвище Холодний — як чорна позначка смерті від Матінки Кураж для деяких газет. Та й, прочитавши інтерв’ю, ви прекрасно зрозумієте, чому його так боялися надрукувати в «незалежній» Україні…). Що ж, не буду казати про особливості демократії на тлі гуманітарної чуми… Принаймні — тепер.

Ім’я Миколи Холодного і досі непрочитане, про його гуманітарну спадщину Україна не знає. А вона, повірте, варта уваги дослідників-літературознавців, студентів-гуманітаріїв (маю на увазі, зокрема, блискуче компаративне українсько-італійське дослідження «Каменюк і Петрарка», збірка вибраного «Усмішка Джоконди» тощо).

На згадку про Миколу Холодного, мого наставника, людину, яка мені дуже допомогла, подаю його останнє прижиттєве інтерв’ю про українських шістдесятників, про ситуацію в українській культурі. Пан Микола вже був важко хворий на той момент… Але, сподіваюсь, інтерв’ю буде цікавим і сьогодні. З дечим можна сперечатися, не погоджуватися… Але не забуваймо, що опонента вже немає серед нас, тому я б хотів, щоб цей матеріал сприймали просто як факт історії української літератури, як останні слова Миколи Холодного, які, як він сподівався, будуть оприлюднені. Може, в дечому він був нещирий, дещо приховано від читача. Знову-таки, не беруся судити… (Дмитро Дроздовський)

***
— Шановний Пане Миколо, наша розмова йтиме про буремні 60-і роки, про українське шістдесятництво. На Вашу думку, це: бунт? вибух? Хто та когорта, те молоде і нездоланне «гроно» сильних і мускулястих?
— Шістдесятництво – це був вибух критичної маси. Шістдесятники – це покоління 60-х, навіть кінця 50 років, як-от Володимир Лучук, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Борис Мозолевський, Ярослав Ступак (новела «Гординя» у «Вітчизні»), прозаїки Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало…

— Цей вибух був українським за духом?
— «Прямолінійно» відповісти не можна. Були тут творці віршів-паровозів. Це особливо стосується Івана Драча – до університету периферійного комсомольського діяча. Комсомольська закваска далася взнаки. Вірш «Моя Програма» є одою Програмі КПРС, схваленій на ХХІІ з’їзді КПРС (так звана програма побудови комунізму за 20 років). На всіх перехрестях висіли транспаранти: до комунізму залишилося стільки-то років. Або: «Наздоженемо і переженемо Сполучені Штати Америки з виробництва продуктів на душу населення». Поступово Драч «сповз» до панегіриків кайзерівському шпигунові Ульянову-Леніну. Якщо на перших кроках героями його віршів був сільський люд, то незабаром стався помітний крен до образів Пікассо та іншої космополітичної братії.

Микола Холодний. Повернення. — Київ: Факт, 2009
Микола Холодний. Повернення. — Київ: Факт, 2009

— Чи мали Ви на той час взірець? Що, як у ланцюговій реакції, спричинило цей вибух в інших?
— Вибухом були вірші Євгена Євтушенка (наприклад — «Танки ідуть по Празі»), «Один день Івана Денисовича» Солженіцина, «Кіра Георгіївна» Віктора Некрасова. Українське шістдесятництво – то детонація цих антисталінських явищ, повстань у Воркуті, Норильську, Кінгірі, Новочеркаську, Кривому Розі.

І, звичайно ж, засудження Хрущовим на ХХ та ХХІІ з’їздах сталінських репресій, замовчуваного аж до 90-х років ХХ століття Голодомору в Україні. Прагнення визволитися з-під ярма соцреалізму. Справжню революцію у свідомості радянської творчої інтелігенції спричинила книга Роже Гароді «Про реалізм без берегів». Гароді поплатився членством у Французькій Компартії… Це й події в Чехословаччині 1968 р., або «празька весна». Ще раніше — придушення повсталих народних мас в Угорщині, Познані, зведення горезвісного Берлінського муру, ганебні наслідки Карибської кризи, відомий лист Пальміро Тольятті про соціалізм із людським обличчям. Каталізатором шістдесятницьких процесів було в Україні її колоніальне становище, курс КПРС на єдиний радянський народ, злиття мов та націй, одне слово, русифікація. Отже, шістдесятництво – це рух за виживання.

— Як Людина змогла оговтатися від ілюзорності радянського буття, яким чином народилася справжня Людина із Гомо Совєтікуса? Здається, радянська система створила людину нової совєтської свідомості, де немає місця для релігії, Бога…
— Насправді всі люди жили подвійним життям. Партія брехала народові. Народ брехав партії. У кишені міг лежати партквиток, а дітей все одно потай несли хрестити до попа.

— У чому, на Вашу думку, коріння, суть шістдесятництва?
— Коріння шістдесятництва варто, на мою думку, шукати в самій людській природі, в діалектичному законі заперечення, єдності і боротьбі суперечностей, чого, до речі, не заперечували так звані «класики марксизму-ленінізму», якщо вже не казати про Тому Аквінського або Григорія Сковороду.

— Скажіть, що являє собою людина-бунтар, людина-шістдесятник? Якою є свідомість цілого покоління, колективна свідомість тих бунтарів-лицарів, які постали проти оманливої та ілюзорної реальності?
— На свідомість мільйонів, якщо вона в них була, впливали такі апостоли правди, як (у Росії) Андрій Сахаров, Петро Григоренко, Володимир Буковський, до них і з ними — Абрам Терц і Юрій Даніель чи, пак, Микола Аржак. В Україні – В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба. Окремо варто сказати про «Собор» Олеся Гончара, «Мальви» Романа Іваничука, «Березневий сніг» Івана Чандея, «Неопалиму купину» Сергія Плачинди тощо. Називаю авторів, які належали до старшого покоління, але естетикою й ідейно їхні твори органічно доповнювали шістдесятницьку літературну палітру.
У малярстві предтечею шістдесятництва був Федір Манайло, ще раніше – Ганна Шостак-Собачко, бойчукісти. А після осуду сталінського мракобісся в проламану стіну ринули, власне, шістдесятники Володимир Патик, Панас Заливаха, Алла Горська, Людмила Семикіна, Орест Яворський, Любомир Медвідь, Василь Перевальский…

— Чи мала антирадянська хвиля розуміння Бога, потребу в Богові? Чи були Ви особисто релігійною людиною?
— Бог у моєму серці був, є й буде. Для умовного шістдесятника Дмитра Павличка Богом був Ленін. Від Бога і богомольних (чи набожних) батьків він відрікся ще у збірці «Чорна нитка».
На обкладинці було зображення гуцульського чи покутського юнака, котрий рве на своїй шиї нитку із хрестиком. Для шістдесятника Миколи Воробйова за Бога теж був Володимир Ілліч. Воробйов навіть обладнав на покуті ленінський куточок. Він із Кордуном – продуцент космополітичної еквілібристики, яка нікуди не веде і ні до чого не закликає. Народ їхніми творіннями не зачитувався. Але така поезія, як у них і в їхніх епігонів (на кшталт Софії Майданської), має право на існування як альбомна лірика.

— Якою була Ваша мета? Чого прагнув і вимагав кожен із тієї когорти?
— Моєю метою було звільнення України з-під московського ярма. Очищення української землі від москалів, як від татаро-монголів (нащадками яких вони є), німців, поляків тощо. Нещодавно прочитав сексуально-біологізаторский роман Дзвінки Матіяш «Реквієм для листопаду». Які тут цілі? Навіть не одразу й збагнеш. Ну поспати, «похавати». Така собі філософія чотириногої істоти, комахи. Ніякого тобі бунтарства, протесту, як, скажімо, в «Соборі» Олеся Гончара або в його «Чорному ярі». Щоправда, Матіяш не належить до генерації шістдесятників. Це — нарості на березі.

Під час грози я неодноразово втрачав стадо. А коли прояснювалося небо, вівці знову збігалися до мене, ніби нічого й не сталося. За мною закріпилася репутація патріарха самвидаву; за словами інших ярликодавців – класика самвидаву. Моя поезія робила своє діло, а я лише стояв і збоку і спостерігав, немов мірошник, як могутні камені перемелюють бур’ян на комбікорм худобі. Різна публіка заходила в мій вітряк, але я віддавав пріоритет звичайній людині. Моїми віршами в 60-х зачитувалися і студенти, і прості робітники та академіки. Якось Олександр Підсуха хвалився: «Оце їздив на Сумщину. Один учитель цитував мені Ваші вірші».

— Чи міг рух «шістдесятництва» (якщо ми кажемо про це як про історичний вибух-супротив), настати раніше (пізніше)?
— Раніше цього бути не могло. Пізніше – так. За Горбачова. А за незалежности і поготів. Скасували інститут цензури, не стало КГБ, помітно підупали акції стукацтва на ближнього.

— Що було ідейним наповненням шістдесятництва? Що Ви тоді читали? Чим дихали? Це ж був інтелектуальний вибух? Чи не так?
— Допоки в моїй гуртожитківській кімнаті наєнки, григоренки, томенки пиячили, я до 11 вечора просиджував у Публічній Бібліотеці і у спецфонді та загальнодоступному фонді запоєм читав поезію та прозу Розстріляного відродження. Те ж саме робив і в бібліотеці Стефаника у Львові. А ще користувався приватними книгозбірнями Грабовецького у Києві, Мефодія Рябого в Кукавці на Вінничині. Книжками Івана Кошелівця та Євгена Маланюка, що дивом потрапляли в Україну через залізну стіну. Робив фотокопії статей Дмитра Донцова про Шевченка («Один козак із мільйона свинопасів»), про Лесю Українку («Поетка українського рісоржімента»), Сергія Єфремова («У пошуках нової краси»). Читав Плужникову «Недугу», «Сині етюди» Хвильового, самвидавні манускрипти В’ячеслава Черновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору» Анатолія Марченка, «Сповідь» Михайла Амальрика, «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», «2000 слів із ЧССР в добу Олександра Дубчека» Джона (Івана) Коляски, «Освіта в УРСР в московському зашморзі», самвидавський матеріал про провал дисертації якогось московського цеківця, лист українських інтелігенток до українофоба Шульгіна, Солженіцина «Раковий корпус» у машинописі, про смерть Сталіна «5 березня 1953 року», вірші Осипа Мандельштама в машинописі, лист Розкольникова до Сталіна, Світлани Алілуєвої «Двадцять листів до друга», усі сценарії Сергія Параджанова, особливо його заборонених фільмів, вірші Василя Симоненка у списках…

Микола Холодний. Фото з сайту www.day.kiev.ua
Микола Холодний. Фото з сайту www.day.kiev.ua

Радянську дійсність я зненавидів, читаючи вірші Миколи Бажана типу «Людина стоїть в зореноснім Кремлі», Рильського «Ми збирали з сином на землі каштани» тощо. Разом із тим, мене вражала художня майстерність Бажанових «Різьблених тіней», «Листа до волошки» Максима Рильського.

— Шістдесятництво і Помаранчева революція… Член Київської НСПУ Володимир П’янов «романтично» і, як на мене, не дуже переконливо стверджує, що між цими явищами є місток, своєрідний зв’язок, який і призвів до супротиву політичному режимові, що склався за останні 13 років в Україні. Як на Вашу думку, чи є він насправді, чи це іще одна містифікація? Що є спільного між Помаранчевою революцією і «бунтом поколінь» 1960-х років?
— Шістдесятництво до Помаранчевої революції навряд чи стосується. Для шістдесятництва домінантою слугував самвидав. Помаранчева революція була всенародною реакцією на фальсифікацію виборів. Людину ошукав своїм «комунізмом» Ленін, на 3-му з’їзді РКСМу. Сталін (1000! чи скількись там тонн сталі як передумову комунізму). Хрущов (електрифікація плюс хімізація). Інша справа – шукати якісь аналогії з рухівськими баталіями на Хрещатику.

Чи є щось спільне між Помаранчевою революцією і “бунтом поколінь” 60-х років? Вважаю, що немає. Помаранчева революція ставила конкретне завдання – провести до влади кандидата у президенти України Віктора Ющенка. А ось Рух прагнув бачити президентом В’ячеслава Чорновола. Чорновола вбили. Ющенка намагалися теж убити. Вантажівкою. Не вийшло – отруїли. Схожий почерк. Шістдесятники майже не вдавалися до демонстрації, тим більше – з висуненням політичних гасел. Згадую мирний смолоскиповий похід від Інституту харчової промисловості після літературного вечора шістдесятників до пам’ятника Іванові Франкові, зібрання 22 травня біля пам’ятника Шевченка, демонстрацію біля ЦК КПУ після затримання міліцією учасників зібрання коло Шевченка.

Обрання, скажімо, Чорновола на Софіївському майдані гетьманом несло в собі елемент театралізації. А ось поховання патріарха Володимира перетворилося у політичну демонстрацію та її розгром. Це чимось нагадувало Сенатську площу з декабристами і бойню біля будівлі Центрального виборчкому в Києві. Бунт у Кривому Розі десь 1962-го чи 1963-го року чимось нагадує ситуацію біля виборчкому. Лише тут сили реакції не встигли застосувати зброю.

Я брав участь у акціях «Геть Масола – Кравчука» та «Кучму геть». Тому на Майдан ішов, маючи за плечима досвід цих демонстрацій. На Майдані народ говорив прямим текстом. Не було двозначностей. А моя шістдесятницька поезія і виступи були побудовані на двозначностях (вірші – й досі). Твори мої потрібно читати між рядками. Усі вони мають подвійне дно. Будь-яка іронія базується на підтексті. Моїми кумирами тут були Володимир Cамійленко, Тарас Шевченко, надто з його сарказмом, якоюсь мірою П’єр Беранже, а особливо Байрон. Брав я уроки в автора безсмертного «Злодія» Василя Симоненка. У свою чергу, в силовому полі моїх віршів перебував і Симоненко, і Стус, і Борис Мозолевський…

Більше про це можна дізнатися зі збірки “101-й кілометр” та монографії Юлії Шкляр. Про ставлення до мене з боку нинішньої влади яскраво промовляє Почесна Грамота Верховної Ради України та нагрудний знак, довічна державна стипендія Верховної Ради України та нагрудний знак, довічна державна стипендія, призначена Президентом України Ющенком. Її мені призначено як письменнику, що зазнав переслідувань за правозахисну діяльність. Штрихів до мого творчого портрета додадуть публікації в періодиці, дипломна робота випускниці Дрогобицького університету ім. І. Франка Оксани Кебус “Естетика героїчного в поемах Миколи Холодного”.

Багато корисного я взяв у житті від Володимира Дроздовського, його колеги по Одеському університету ім. І. Мечникова Михайла Левченка, від Павла Тичини, Володимира Коломійця, Миколи Жулинського. На цілу низку посилань про блискучого науковця Оксану Пахльовську можна натрапити в моїй монографії «Каменюк і Петрарка», яка й досі належно не оцінена.

Були потуги створити якесь «покоління сімдесятників» (цим займався ЦК ЛКСМУ та КГБ), однак вони зазнали фіаско. І ще одна деталь. У 60-х, щоб заглушити, притлумити політичний самвидав, КГБ поширював у списках різноманітні поради з інтимного життя, вегетаріанства. Проте скомпрометувати, загнати самвидав літературної опозиції в сумнівне русло так і не вдалося.

Дмитро Дроздовський

Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.