Микола Холодний: «Скомпрометувати самвидав літературної опозиції КДБ не зумів»
- 24 Лип 2009 01:08
- 1,687
- 46 коментарів
Микола Холодний. Фото з сайту www.fact.kiev.ua
Від редакції. Останнє прижиттєве інтерв’ю Миколи Холодного — більш ніж контроверсійне. У цьому пересвідчиться кожен, хто його прочитає. І все ж, ми не змогли відмовити поетові у праві на «крик з могили» (так називалася одна з його книг). Інші — живі — можуть сказати інше.
Такі матеріали готувати емоційно важко. Бо ще місяць тому ти спілкувався із людиною, знаючи, що в будь-коли — вона тут, на цій землі в Україні. Ця людина — жива, вона самість, індивідуальність. І раптом усе обривається. Перевертається догори дригом… І вже інший час, у якому когось немає, в якому щось утрачено… Одного життя більше немає, натомість — силуети, згадки, мемуари, пам’ять. Як це страшно, коли світ втрачає одну людину, і наскільки ми звикли у статистиці не помічати трагедії однієї людської долі. Смерть є смерть, а ми й надалі існуємо, борсаємося, копирсаємося у власній неспроможності збагнути світ.
У березні 2006 року не стало Миколи Холодного… І хто про це згадав? Одиничні матеріали трапились (зокрема, стаття Івана Дзюби в «Критиці»), і все.
Микола Холодний був різний: уїдливий, насмішкуватий, часом безцеремонно жорстокий. Але він також — і Дон Кіхот свого часу (який майстерно розіграв усіх із власним «похованням», щоб подивитися у вічі тим, хто з питань «неблагонадійності Холодного» побоїться попрощатися і провести в останню путь). Хоча скидається на те, що свого часу Холодний сам підписав «пакт» про співпрацю з КДБ (інша річ, ми ніколи вже не знатимемо, що він відчував і на що розраховував, ідучи на таке). Чи це були не жертви, а зиск? Не знаю і не беруся виносити вирок.
Знаю, що Холодного багато хто не любив. Його не розуміли, боялися. Але Микола Холодний ствердився як людина, як поет. Так уже склалося, що наше інтерв’ю із паном Миколою виявилася (хто б міг подумати?!) останнім прижиттєвим його інтерв’ю. І, за іронією долі, після багатьох спроб, я так і не зміг його й досі надрукувати (прізвище Холодний — як чорна позначка смерті від Матінки Кураж для деяких газет. Та й, прочитавши інтерв’ю, ви прекрасно зрозумієте, чому його так боялися надрукувати в «незалежній» Україні…). Що ж, не буду казати про особливості демократії на тлі гуманітарної чуми… Принаймні — тепер.
Ім’я Миколи Холодного і досі непрочитане, про його гуманітарну спадщину Україна не знає. А вона, повірте, варта уваги дослідників-літературознавців, студентів-гуманітаріїв (маю на увазі, зокрема, блискуче компаративне українсько-італійське дослідження «Каменюк і Петрарка», збірка вибраного «Усмішка Джоконди» тощо).
На згадку про Миколу Холодного, мого наставника, людину, яка мені дуже допомогла, подаю його останнє прижиттєве інтерв’ю про українських шістдесятників, про ситуацію в українській культурі. Пан Микола вже був важко хворий на той момент… Але, сподіваюсь, інтерв’ю буде цікавим і сьогодні. З дечим можна сперечатися, не погоджуватися… Але не забуваймо, що опонента вже немає серед нас, тому я б хотів, щоб цей матеріал сприймали просто як факт історії української літератури, як останні слова Миколи Холодного, які, як він сподівався, будуть оприлюднені. Може, в дечому він був нещирий, дещо приховано від читача. Знову-таки, не беруся судити… (Дмитро Дроздовський)
***
— Шановний Пане Миколо, наша розмова йтиме про буремні 60-і роки, про українське шістдесятництво. На Вашу думку, це: бунт? вибух? Хто та когорта, те молоде і нездоланне «гроно» сильних і мускулястих?
— Шістдесятництво – це був вибух критичної маси. Шістдесятники – це покоління 60-х, навіть кінця 50 років, як-от Володимир Лучук, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Борис Мозолевський, Ярослав Ступак (новела «Гординя» у «Вітчизні»), прозаїки Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало…
— Цей вибух був українським за духом?
— «Прямолінійно» відповісти не можна. Були тут творці віршів-паровозів. Це особливо стосується Івана Драча – до університету периферійного комсомольського діяча. Комсомольська закваска далася взнаки. Вірш «Моя Програма» є одою Програмі КПРС, схваленій на ХХІІ з’їзді КПРС (так звана програма побудови комунізму за 20 років). На всіх перехрестях висіли транспаранти: до комунізму залишилося стільки-то років. Або: «Наздоженемо і переженемо Сполучені Штати Америки з виробництва продуктів на душу населення». Поступово Драч «сповз» до панегіриків кайзерівському шпигунові Ульянову-Леніну. Якщо на перших кроках героями його віршів був сільський люд, то незабаром стався помітний крен до образів Пікассо та іншої космополітичної братії.
Микола Холодний. Повернення. — Київ: Факт, 2009
— Чи мали Ви на той час взірець? Що, як у ланцюговій реакції, спричинило цей вибух в інших?
— Вибухом були вірші Євгена Євтушенка (наприклад — «Танки ідуть по Празі»), «Один день Івана Денисовича» Солженіцина, «Кіра Георгіївна» Віктора Некрасова. Українське шістдесятництво – то детонація цих антисталінських явищ, повстань у Воркуті, Норильську, Кінгірі, Новочеркаську, Кривому Розі.
І, звичайно ж, засудження Хрущовим на ХХ та ХХІІ з’їздах сталінських репресій, замовчуваного аж до 90-х років ХХ століття Голодомору в Україні. Прагнення визволитися з-під ярма соцреалізму. Справжню революцію у свідомості радянської творчої інтелігенції спричинила книга Роже Гароді «Про реалізм без берегів». Гароді поплатився членством у Французькій Компартії… Це й події в Чехословаччині 1968 р., або «празька весна». Ще раніше — придушення повсталих народних мас в Угорщині, Познані, зведення горезвісного Берлінського муру, ганебні наслідки Карибської кризи, відомий лист Пальміро Тольятті про соціалізм із людським обличчям. Каталізатором шістдесятницьких процесів було в Україні її колоніальне становище, курс КПРС на єдиний радянський народ, злиття мов та націй, одне слово, русифікація. Отже, шістдесятництво – це рух за виживання.
— Як Людина змогла оговтатися від ілюзорності радянського буття, яким чином народилася справжня Людина із Гомо Совєтікуса? Здається, радянська система створила людину нової совєтської свідомості, де немає місця для релігії, Бога…
— Насправді всі люди жили подвійним життям. Партія брехала народові. Народ брехав партії. У кишені міг лежати партквиток, а дітей все одно потай несли хрестити до попа.
— У чому, на Вашу думку, коріння, суть шістдесятництва?
— Коріння шістдесятництва варто, на мою думку, шукати в самій людській природі, в діалектичному законі заперечення, єдності і боротьбі суперечностей, чого, до речі, не заперечували так звані «класики марксизму-ленінізму», якщо вже не казати про Тому Аквінського або Григорія Сковороду.
— Скажіть, що являє собою людина-бунтар, людина-шістдесятник? Якою є свідомість цілого покоління, колективна свідомість тих бунтарів-лицарів, які постали проти оманливої та ілюзорної реальності?
— На свідомість мільйонів, якщо вона в них була, впливали такі апостоли правди, як (у Росії) Андрій Сахаров, Петро Григоренко, Володимир Буковський, до них і з ними — Абрам Терц і Юрій Даніель чи, пак, Микола Аржак. В Україні – В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба. Окремо варто сказати про «Собор» Олеся Гончара, «Мальви» Романа Іваничука, «Березневий сніг» Івана Чандея, «Неопалиму купину» Сергія Плачинди тощо. Називаю авторів, які належали до старшого покоління, але естетикою й ідейно їхні твори органічно доповнювали шістдесятницьку літературну палітру.
У малярстві предтечею шістдесятництва був Федір Манайло, ще раніше – Ганна Шостак-Собачко, бойчукісти. А після осуду сталінського мракобісся в проламану стіну ринули, власне, шістдесятники Володимир Патик, Панас Заливаха, Алла Горська, Людмила Семикіна, Орест Яворський, Любомир Медвідь, Василь Перевальский…
— Чи мала антирадянська хвиля розуміння Бога, потребу в Богові? Чи були Ви особисто релігійною людиною?
— Бог у моєму серці був, є й буде. Для умовного шістдесятника Дмитра Павличка Богом був Ленін. Від Бога і богомольних (чи набожних) батьків він відрікся ще у збірці «Чорна нитка».
На обкладинці було зображення гуцульського чи покутського юнака, котрий рве на своїй шиї нитку із хрестиком. Для шістдесятника Миколи Воробйова за Бога теж був Володимир Ілліч. Воробйов навіть обладнав на покуті ленінський куточок. Він із Кордуном – продуцент космополітичної еквілібристики, яка нікуди не веде і ні до чого не закликає. Народ їхніми творіннями не зачитувався. Але така поезія, як у них і в їхніх епігонів (на кшталт Софії Майданської), має право на існування як альбомна лірика.
— Якою була Ваша мета? Чого прагнув і вимагав кожен із тієї когорти?
— Моєю метою було звільнення України з-під московського ярма. Очищення української землі від москалів, як від татаро-монголів (нащадками яких вони є), німців, поляків тощо. Нещодавно прочитав сексуально-біологізаторский роман Дзвінки Матіяш «Реквієм для листопаду». Які тут цілі? Навіть не одразу й збагнеш. Ну поспати, «похавати». Така собі філософія чотириногої істоти, комахи. Ніякого тобі бунтарства, протесту, як, скажімо, в «Соборі» Олеся Гончара або в його «Чорному ярі». Щоправда, Матіяш не належить до генерації шістдесятників. Це — нарості на березі.
Під час грози я неодноразово втрачав стадо. А коли прояснювалося небо, вівці знову збігалися до мене, ніби нічого й не сталося. За мною закріпилася репутація патріарха самвидаву; за словами інших ярликодавців – класика самвидаву. Моя поезія робила своє діло, а я лише стояв і збоку і спостерігав, немов мірошник, як могутні камені перемелюють бур’ян на комбікорм худобі. Різна публіка заходила в мій вітряк, але я віддавав пріоритет звичайній людині. Моїми віршами в 60-х зачитувалися і студенти, і прості робітники та академіки. Якось Олександр Підсуха хвалився: «Оце їздив на Сумщину. Один учитель цитував мені Ваші вірші».
— Чи міг рух «шістдесятництва» (якщо ми кажемо про це як про історичний вибух-супротив), настати раніше (пізніше)?
— Раніше цього бути не могло. Пізніше – так. За Горбачова. А за незалежности і поготів. Скасували інститут цензури, не стало КГБ, помітно підупали акції стукацтва на ближнього.
— Що було ідейним наповненням шістдесятництва? Що Ви тоді читали? Чим дихали? Це ж був інтелектуальний вибух? Чи не так?
— Допоки в моїй гуртожитківській кімнаті наєнки, григоренки, томенки пиячили, я до 11 вечора просиджував у Публічній Бібліотеці і у спецфонді та загальнодоступному фонді запоєм читав поезію та прозу Розстріляного відродження. Те ж саме робив і в бібліотеці Стефаника у Львові. А ще користувався приватними книгозбірнями Грабовецького у Києві, Мефодія Рябого в Кукавці на Вінничині. Книжками Івана Кошелівця та Євгена Маланюка, що дивом потрапляли в Україну через залізну стіну. Робив фотокопії статей Дмитра Донцова про Шевченка («Один козак із мільйона свинопасів»), про Лесю Українку («Поетка українського рісоржімента»), Сергія Єфремова («У пошуках нової краси»). Читав Плужникову «Недугу», «Сині етюди» Хвильового, самвидавні манускрипти В’ячеслава Черновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору» Анатолія Марченка, «Сповідь» Михайла Амальрика, «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», «2000 слів із ЧССР в добу Олександра Дубчека» Джона (Івана) Коляски, «Освіта в УРСР в московському зашморзі», самвидавський матеріал про провал дисертації якогось московського цеківця, лист українських інтелігенток до українофоба Шульгіна, Солженіцина «Раковий корпус» у машинописі, про смерть Сталіна «5 березня 1953 року», вірші Осипа Мандельштама в машинописі, лист Розкольникова до Сталіна, Світлани Алілуєвої «Двадцять листів до друга», усі сценарії Сергія Параджанова, особливо його заборонених фільмів, вірші Василя Симоненка у списках…
Микола Холодний. Фото з сайту www.day.kiev.ua
Радянську дійсність я зненавидів, читаючи вірші Миколи Бажана типу «Людина стоїть в зореноснім Кремлі», Рильського «Ми збирали з сином на землі каштани» тощо. Разом із тим, мене вражала художня майстерність Бажанових «Різьблених тіней», «Листа до волошки» Максима Рильського.
— Шістдесятництво і Помаранчева революція… Член Київської НСПУ Володимир П’янов «романтично» і, як на мене, не дуже переконливо стверджує, що між цими явищами є місток, своєрідний зв’язок, який і призвів до супротиву політичному режимові, що склався за останні 13 років в Україні. Як на Вашу думку, чи є він насправді, чи це іще одна містифікація? Що є спільного між Помаранчевою революцією і «бунтом поколінь» 1960-х років?
— Шістдесятництво до Помаранчевої революції навряд чи стосується. Для шістдесятництва домінантою слугував самвидав. Помаранчева революція була всенародною реакцією на фальсифікацію виборів. Людину ошукав своїм «комунізмом» Ленін, на 3-му з’їзді РКСМу. Сталін (1000! чи скількись там тонн сталі як передумову комунізму). Хрущов (електрифікація плюс хімізація). Інша справа – шукати якісь аналогії з рухівськими баталіями на Хрещатику.
Чи є щось спільне між Помаранчевою революцією і “бунтом поколінь” 60-х років? Вважаю, що немає. Помаранчева революція ставила конкретне завдання – провести до влади кандидата у президенти України Віктора Ющенка. А ось Рух прагнув бачити президентом В’ячеслава Чорновола. Чорновола вбили. Ющенка намагалися теж убити. Вантажівкою. Не вийшло – отруїли. Схожий почерк. Шістдесятники майже не вдавалися до демонстрації, тим більше – з висуненням політичних гасел. Згадую мирний смолоскиповий похід від Інституту харчової промисловості після літературного вечора шістдесятників до пам’ятника Іванові Франкові, зібрання 22 травня біля пам’ятника Шевченка, демонстрацію біля ЦК КПУ після затримання міліцією учасників зібрання коло Шевченка.
Обрання, скажімо, Чорновола на Софіївському майдані гетьманом несло в собі елемент театралізації. А ось поховання патріарха Володимира перетворилося у політичну демонстрацію та її розгром. Це чимось нагадувало Сенатську площу з декабристами і бойню біля будівлі Центрального виборчкому в Києві. Бунт у Кривому Розі десь 1962-го чи 1963-го року чимось нагадує ситуацію біля виборчкому. Лише тут сили реакції не встигли застосувати зброю.
Я брав участь у акціях «Геть Масола – Кравчука» та «Кучму геть». Тому на Майдан ішов, маючи за плечима досвід цих демонстрацій. На Майдані народ говорив прямим текстом. Не було двозначностей. А моя шістдесятницька поезія і виступи були побудовані на двозначностях (вірші – й досі). Твори мої потрібно читати між рядками. Усі вони мають подвійне дно. Будь-яка іронія базується на підтексті. Моїми кумирами тут були Володимир Cамійленко, Тарас Шевченко, надто з його сарказмом, якоюсь мірою П’єр Беранже, а особливо Байрон. Брав я уроки в автора безсмертного «Злодія» Василя Симоненка. У свою чергу, в силовому полі моїх віршів перебував і Симоненко, і Стус, і Борис Мозолевський…
Більше про це можна дізнатися зі збірки “101-й кілометр” та монографії Юлії Шкляр. Про ставлення до мене з боку нинішньої влади яскраво промовляє Почесна Грамота Верховної Ради України та нагрудний знак, довічна державна стипендія Верховної Ради України та нагрудний знак, довічна державна стипендія, призначена Президентом України Ющенком. Її мені призначено як письменнику, що зазнав переслідувань за правозахисну діяльність. Штрихів до мого творчого портрета додадуть публікації в періодиці, дипломна робота випускниці Дрогобицького університету ім. І. Франка Оксани Кебус “Естетика героїчного в поемах Миколи Холодного”.
Багато корисного я взяв у житті від Володимира Дроздовського, його колеги по Одеському університету ім. І. Мечникова Михайла Левченка, від Павла Тичини, Володимира Коломійця, Миколи Жулинського. На цілу низку посилань про блискучого науковця Оксану Пахльовську можна натрапити в моїй монографії «Каменюк і Петрарка», яка й досі належно не оцінена.
Були потуги створити якесь «покоління сімдесятників» (цим займався ЦК ЛКСМУ та КГБ), однак вони зазнали фіаско. І ще одна деталь. У 60-х, щоб заглушити, притлумити політичний самвидав, КГБ поширював у списках різноманітні поради з інтимного життя, вегетаріанства. Проте скомпрометувати, загнати самвидав літературної опозиції в сумнівне русло так і не вдалося.
У житті М. Холодний був справді контроверсійним, а ось у цій розмові хіба що окремі судження черкнуть чиюсь душу. Давно вже все (зі сказаного) відомо і про Драча, і про Павличка, і про… Немає динаміту – не буде й вибуху. МиколаСлавинський.
А чому ж Дроздовський у своїй ліричній предмові не згадав про нехай і вимушену, але доведену співпрацю Холодного з тим самим КДБ? Тепер це вже секрет? А хто, як не Холодний, звітував на Володимирській про п”яні розмови наєнків (з малої літери?) і т.д.? Непоганий наставник…
Ет, що там говорити. Самі, вибачте, соплі.
Пане Петре, а що Ви робили в епоху КГБ?
А обов”язково переходити на особистості тому, що вам не подобається мій коментар? В “епоху КДБ” я ходив у дитячий садок, а потім у початкову школу. Є ще якісь запитання?
Втішений, що Дроздовський зважено говорить про інший бік Холодного в коментарях. А щодо того, що хтось помер, тому давайте, мовляв, не будемо… Ну, то навіщо друкувати інтерв”ю покійника? А якщо це зроблено, значить актуально, тому маємо право говорити.
Приймаю Вашу відповідь, і, якщо вона Вас зачепила, перепрошую. Ваше щастя, що Ви тоді ходили у дитячий садок, і у Вашій оселі не “знаходити” наркотиків, і Вас не арештовували “за згвалтування”, на Вас не кидалися накачені амбали і не трощили Ваші кістки. До епохи КГБ потрібно відноситись дуже обережно.
Materijal – bomba! Super-tsikavo! Djakuju!
Петре, не уважний ти, брате. Все в матеріалі зазначено, але тонко, до теми. Саме так і можна вже про покійників казати. Хочеш пополемізувати з Холодним на тому світі? Дуже виважений і мудрий матеріал. Дякую за такі високопрофесійні та цікаві речі!
Висловлюванням Холодного про твір Дзвінки Матіяш можна було б повірити – якби раніше він не писав про той самий твір і про ту саму авторку зовсім інакше…
Докладніше про це: http://community.livejournal.com/dzvinka_m/57002.html
Микола Холодний – дуже складна особистість в українській літературі. Попри його зв”язки з КДБ, він часом ішов на дуже рішучі кроки проти совітськости та ідеологічности (вкрай висока амплітуда коливань у рішеннях). Хоча так, я знаю і про його листування з КДБ (архіви в СБУ тепер вільні, слава Богу), але не беруся ніколи засуджувати, а тим більше, виносити вирок людині “з могили”. Кожен має право засудити, захистити чи залишити в спокої людину, зробивши для себе певні висновки. Щодо рецензії на роман Матіяш, тоя також про нього знав; Холодний – дуже багатомасковий блазень, така вже була його часом вимушена роль. Але часом він ішов слідами гігантів (приклад – “Каменюк і Петрарка”, дуже самобутнє дослідження). Не знаю, коли Холодний був щирий і чи взагалі часто доводилося йому бути щирим із собою, мені здається, що кілька різів у житті мені таки пощастило бачити його в моменти такої щирости. Але це вже залишиться в моїй пам”яті.
Отлично написано. Позитива конечно не хватает, но читал на одном дыхании
Сперечатися з мертвим – як мінімум глупо і нетактовно.
Україні потріні люстрації, тоді можна буде оцінювати людину і як людину, і як фахівця.
Пасаж про роман Дзвінки Матіяш – просто не доречний. Невже він насправді хотів би прочитати сучасний роман молодої письменниці про те, як її мама була у постйному стресі від радянськог орежиму, нажила таким чином онко-хворобу, і тепер донька ненавидить радянське минуле….
Але з мертвим не сперечаються. Отже, читатимемо і його, і Дзвінку й інших.
А люстрації – мають стати справою честі суспільства, тільки так зможемо очиститися.
Цікава дискусія. Бо справді цікава особистість для історика літератури чи письменника, який через людські характри хоче пізнати епоху. Холодний, як на мене, не блазень, а провокатор, в універсальному розумінні цього слова. Тому він здається не логічним і не послідовним. Як Далі чи піп Гапон… Ясно, що в політиці їх використовують, і вони на це йдуть, щиро вірячи, що ради найсвятішого, ні в що не вникаючи по суті. Ось і тут: хотіли створити покоління 70-ків у ЦК… А М. Шевченко, Д.Іванов, Л. Голота, К. Мотрич та ж Майданська чи я? Ці автори нині найактивніші в літукр процесі. Та й 60-цтво почався в Європі, і докотившись до України, набуло рис різко національних. Бо самоідентифакація – наша вічна проблема. Так що, думаю, сперечатися треба, але не з мертвими, а з їхнім живим духом, словом, яке, як бачимо, живе і провокує і буде провокувати на от такі дискусії, і про люстрацію -теж.
Сперечатися з мертвим ніхто й не збирається. Але визнати, як п.Галина Тарасюк, що Холодний — провокатор, який, до того ж, свідомо виконував свою роль — треба. Зрештою, саме такою була його роль під час утворення Руху в Острі і Козельці на Чернігівщині. Хоча, як поет, він лишиться в українській літературі. Пам”ятаю, як колись у Чернігові, на квартирі рухівця Валентина Ральченка, Чорновіл з пам”яті цитував знамените “Сьгодні у церкві коні Ночують і воду п”ють…”
А помер Холодний, як і жив — у квартирі довго лежав, засмерділий, доки не виламали двері…
З чого ж тут дивуватися? Чого в нас досі життя не налагоджується? Надто наглядачі за нами грамотні й немилосердні. Зламали одного… Ото вже диво велике!
Треба віддавати належне Холодному-поетові. Талановитішому за багатьох. За Г. Тарасюк також.
Безперечно, Холодний був провокатором і містифікатором. Але навіть це – лише одна його грань. Мені здається, що не буде вичерпним портрет Холодного, якщо писати про нього лише як про провокатора. Так, часом Холодному зривало дах, він міг бути занадто різким, однолінійним, уїдливим і жорстоким. Але є й інший Холодний. Безперечно, сьогодні можна дошукуватися архівних матеріялів і справ, адже все нібито відкрито. На підставі цього можна стверджувати про КДБешеність, про те, що Холодний насправді не був “депортований” у 101-й км., а це був його власний вибір, що він отримав квартиру у Вінниці за деякі свої “зізнання” і “помічні вказівки” для КДБ. Все було, але варто подивитися і на зовсім іншого Холодного, якого сам Холодний ретельно приховував від стороннього ока.
Люблю посты в таком духе! спасибо огромное!
Я не змагаюся з Холодним в талановитості. І тим більше ні в чому не звинувачую його, принаймні, з огляду на те, як ламали моє покоління, яке пішло за 60-ками так щиро, що від ломки досі багато хто не годен до тями прийти . Ну про це вже писалося. Я про провокаторство говорю як рису характеру і явище, досить багатогранне і корисне, якщо його не використовувати з ганебною метою виявляти інакомислящих. На жаль, усе це повторюється, і губляться взагалі-то талановиті люди з конроверсійним мисленням, яке б пригодилося деінде. Одно слово, Бог бачить ус е і нема такого таємного, яке б не стало явним. Це прересторога усім без винятку.
Дякую, Дмитре! Справді, дуже цікаво.
Сперечатися з небіжчиками, дійсно, якось…негідно. Хоча Холодний був особистістю суперечливою, все ж згадайте, як потрактовує сучасне мистецтво образ Юди. Почитайте хоча б “Юду Іскаріота” Леоніда Андрєєва. Без Юди не було б Христа, хіба не так? Хтось мусив його зрадити. І Юда офірував собою. Це подвиг і трагедія…
А з КДБ співпрацювали майже всі. Я, на щастя, тоді не народився, тож сам не колаборував. Але мій дідусь – царство небесне – був “відповідальним працівником”, мав службову машину і великий портфель; коли “стукнула” пєрєстройка, він першим із нашого містечка поїхав до Києва, де вийшов із партії і вступив до Руху. Часто плакав і молився Богу… Не міг собі чогось вибачити…
Кожна людина спокутує – Юда і Холодний не виключення.
Стосовно ж деяких тут висловлювань на адресу відомих письменників та естетичних смаків Холодного – можна довго сперечатися. Оці вихваляння почесними нагородами… Нагадує Коротича… Наєнка ж і справді варто писати хіба з маленької літери ))))))))))))))))
І справді, неприємно вражає оте хизування грамотами. Надто тепер, коли навіть бути лауреатом Шевченківської премії здається не так уже й почесно – на жаль. Просто цікаво, невже Холодний (хоч і суперечлива особистість, як тут було сказано, але ж розсудлива) міг із такою мірою пієтету ставитися до наших жалюгідних державців, щоб отак вихвалятися. Зрештою, дуже цікаве може вийти дослідження психології особистості Миколи Холодного (щось на зразок досліджень Соломії Павличко й Віри Агеєвої про Домонтовича). Щиро дякую авторові за матеріал, хоча “бомби” (за висловом п. Село і люди) явно немає.
Чи не можна продовжити спогади і дослідження про Холодного? Іншим для науки… І позитивної
і негативної.
“Очищення української землі від москалів, як від татаро-монголів (нащадками яких вони є), німців, поляків тощо. ”
Шляхетна людина так би не висловлювалася.
Холодний пішов за межу, але ж Коротіч лишився.
Люстрація йому необхідна, як повітря!
Зрівняв дещо із пальцем.
не бачу великої різниці між Холодним і Коротічем: номенклатурники, що жили приспівуючи на горбах звичайних трударів.
Так саме люстрація необхідна й Сосюрі та Тичині, які співали пісеньки про класний Союз. І ще багатьом ныне живущим и бодрствующим.
А ви розумієте, що таке люстрація? Люстрація хіба заборонить одні твори Тичини читати, а інші дозволить? Люстрація – це захід для чиновництва. Це складені внаслідок прийнятого парламентом закону СПИСКИ скомпрометованих за попереднього режиму осіб з визначенням для цих осіб обмеження в правах. До чого тут мистці та їхні твори?
Люстрація покаже хто, коли, як і з ким працював. Дасть можливість суспільству зробити відповідні оцінки, висунути кворум довіри до тих, чи інших діячів і культури, і політики. Не забуваймо скільки “митців” і митців були і є в політиці. Люстрація дасть можливість суспільству очиститись в політиці, в бізнесі, мистецтві.
Чому одні творчі колективи були “виїздними”, а інші ні, чому одні мали можливість брати участь у наукових конгресах і симпозіумах, а інші ні, чому книжка Дмитра Наливайка “Очима Заходу” так довго чекала на можливість друку, і була надрукована приватним видавництвом… Дивлячись на досвід країн, де відбулися люстрації і доступ до архівів спецслужб став відкритий, можна сказати, що всі зміни були на краще. Я не закликаю до: “Чемодан, вокзал, Россия”, але знати “хто є хто” і чому… не завадило би.
Так Тичину в Києві вже /люстрували/ по-своєму: он ледь не викинули надвір із власної квартири його дух та його непотрібну спадщину.
Якщо б Ющенко був послідовний у своїх справах, а не годував усіх жданиками, то люстрація вже б відбулася, як у Чехії, Польщі, Німеччині: і починати її треба з митців, які впливали гидотно на свідомість населення. А це злочин – ґвалтування душ, і за нього треба відповідати.
Для Тетяни: тоді такі, як Брюховецький та “іже з ним” першими підуть на лаву “люстрованих”. Хіба це правильно? Хто визначить етичну межу?
Думаю, це буде правильно. Це буде болісно, неприємно, але правильно. І це треба зробити не заради минулого, а задля майбутнього.
Абсолютно правильно – іншого шляху нема!!!
Интервью – мистификация интервьюера. Цель – сведение счетов: Драч, Наенко, Дзвинка… Все задолжали. Засомневались, видимо, на миг в молодом даровании. Ждала в этой компании Семкива… Но мистификатор не решился. Побаивается. Тот может и отвесить. По взрослому.
Всем хорош Дроздовский, но с легкой гнильцой. Есть время измениться….
Абсолютно хибні фантазії. Холодний казав те, що він сказав. І це в жодному разі не зведення порахунків чи ще щось. У цивілізованому суспільстві такий коментар, як Ваш, – вважається наклепом і образою. У Вас є факти? Ви мали розмову з Холодним? Прошу надати аргументи. Матеріал повністю відтворює слова Холодного, ніхто його ні про що ані не просив, ані схиляв до саме “такої” відповіді. Наскільки це щиро чи нещиро – це питання. Але Ваш нахвантазований опус -не тримається купи. Ви бачите логіку в називанні Дзвінки Матіяш, Наєнка, Драча в контексті “зведення порахунків”?
Ответ автора интервью немало позабавил меня своей назидательностью. Это в духе 60-х., которым увлечен г.Дроздовский.
Дорогой юноша, да если бы Вы принесли это интервью, не подкрепленное нотариально, но бросающее тень на здравствующих людей такого масштаба, как И.Драч и др., с Вами в “цивилизованном обществе” никто бы не стал говорить.
А за этот “крик из могилы” Вы бы судились до седых волос.
Заметьте, Вы нигде не дистанциировались от высказанного маской “наставника”… т.е. разделяете?
О логике. И.Драч, кажется однажды, упомянул Вас в таком примерно контексте: “критики от ак. Жулинского до Дроздовского” (прочитано Вами: от вершины до подножья), где-то в Могилянской тусовке Дзвинка высказалась, острый на язык проф. Наенко мог проехаться… Вот и вся логика. См. выше: засомневались в Вашей “гениальноcти”. Этого достаточно.
P, S,
Ваше интервью – не “факт истории украинской литературы” (высоко берете!), а факт Вашей биографии, юноша. Не больше.
Бачу, що у вас просто травмована психіка. Або ви судите по собі… А ви бачили, що я приніс до редакції і чи стояв штамп “затверджено нотаріально”? Але спочатку моя вам порада, шановне безстатеве створіння: просто вивчайте українську мову.
PS. А вам відповідав автор інтерв”ю? Тоді вам і справді до лікаря, якщо ви говорите з духами :-)
Шановний, у нас в Україні, а не у вас в Уркаїні презумпція невинуватості. Це так, щоб ви про всяк випадок знали. Що взагалі за сбу-шний тон ваших коментарів. І головне – ви так добре обізнані з біографією Дроздовського, що закрадаються сумніви в щирості ваших постів на цьому сайті. Невже душить україніська жаба і заздрість? Чи ви просто вишукуєте образ ворога? Нонсенс: людина подає розмову, а їй кажуть – доведіть, що це було. Чи ви так відстоюєте честь Драча, Семкова, Дзвінки і Наєнка? Ваш час KGB уже минув. Зараз час демократії та свободи слова.
Але ж “відстоювати честь” і “зводити наклепи” – не одне й те саме… Я, наприклад, не думаю, що це інтерв’ю – містифікація Дроздовського. І також сумніваюся, що Дзвінка (хоч вона, звичайно, не свята) встигла “насолити” Дроздовському… Але й не думаю, що такі випади Холодного можна публікувати без коментарів, не думаю, що на них не треба відповідати… А на причини такої нездорової уваги Холодного до Дзвінки Матіяш я вже вказував вище…
Якщо хтось раптом сумнівається в справжности інтерв”ю, то можете написати мені на: drozdovskyi@ukr.net
Я перешлю Вам (зроблю reforward) листа до однієї редакції (яка не схотіла давати публікацію через складність Холодного, а потім я вирішив притримати цей матеріял до ювілейної дати) ще трирічної давнини разом із прикріпленим інтерв”ю, в якому збережено всі імена, які є в цьому матеріялі. Тобто не йдеться про якісь махлювання чи зведення порахунків, як стрельнуло в голову шановному Мізантропу. Те, що булт три роки тому, є і зараз.
Ще раз кажу: по собі не варто міряти людей :-)
Мизантроп – типовий провокатор. Таких зараз пів України. Не треба просто зважати на слинопускання таких, як він. Справді, нехай спочатку, живучи в Україні, навчиться розмовляти українською мовою, а то Драча, бач, захищає. Хоч відомо давно про всі ці драчівські штучки. Хіба це новина?
А что нового в интервью? То, что существовал Самвидав? И ЧТО штучки И.Драча по сравнению с героем интервью? Инфантильный порыв. Кто пострадал, кроме самого Драча, от его стихотворения о кпсс?
И почему стукач – герой, а его мнение и оценки м.б. интересны другим? Как медицинский факт?
Нам предлагают воспринимать интервью, как факт истории украинской литературы.Раскаявшегося стукача, чей голос обрел вес? Давайте сообща разберемся, кого будем лечить и кто доктор?
Мізантропе, М. Холодний залишиться високохудожнім фактом української літератури, хоч би Ви й трісли з досади. Він близький усім незабамбуленим українцям і всім любителям справжньої поезії.
дурна дискусія вийшла
інтерв”ю – не вельми
холодний був класним поетом
і оця його книжка повернення – то направду явище
віднайдене явище котрих не багато
а життєва позиція
всі ці перелицювання -
то риси характеру
паскудного характеру себелюбства
натомість характер помер
лишилась – поезія
Почти все так, Василю, как Вы и говорите, если бы в этом поколении не было Василя Стуса, давшего и слову, и поступку совершенно другое измерение, другой потолок нравственности.
Стихи хороши, но интервью о другом, нельзя же этого не видеть…
все видно
проте знову-таки
тут ідеться про характер
от як мовили попередні понове
нехай це інтерв”ю
буде просто фактом історії
ну говорив всякого
це його позиція
він був настільки сильним
що міг собі дозволити деякі слабкості
а Стуса завжди можна
ставити як приклад
але у всіх прізвища різні
МАЛЕНЬКЕ УТОЧНЕННЯ. Є правила шляхетної поведінки. Шляхетного поводження з документами, фотопортретами, тощо. Обидві світлини з Миколою Холодним, що ілюструють статтю, певно, що ставив на сайті малоосвіччений в правилах професійної мас-медійної поведінки добродій. Не гарно образ покійного поета – як і фотопортрети будь-кого! – ставити догори ногами, або ж перевертати з правого боку на лівий, чи домальовувати вуса, брови… У Миколи пошкоджена не ліва, а ПРАВА СТОРОНА ОБЛИЧЧЯ. Він завжди намагався фотографуватися, підставляючи об”єктиву ліву сторону. Одна з небагатьох світлин, що вміщена на цьому сайті – де Микола сфотографований в фас – була зроблена на початку дев”яностих в редакції газети “Молода гвардія”. За спиною в Миколи й “невідомого” добродія, кого поет по-дружньому обнімає, вісить на стіні плакат “Свободу Степану Хмарі!” Те, що “невідомого” Миколиного товариша розбірливі естети прибрали з фото, не дуже й дивує в нашому шляхетному товаристві. Цю світлину без скорочень-редагувань поставив Микола на зворотній стороні обкладинки своєї поетичної збірки “УСМІШКА ДЖОКОНДИ”, що була надрукова автором у 1995 році за власні кошти. Ставитися сумлінно навіть до дрібних біографічних деталей – елементарний обов”язок не лише істориків, літературознавців, а й, не в останню чергу, журналістів. Особливо, коли йдеться про померлого сина України Миколу Холодного. Великого грішника, та ще більшого поета.
Так, суттєве зауваження. Треба, щоб адміністратори сайту, які готували ілюстрації, це виправили. Мабуть, фото взято з якогось сайту, а там подали “дзеркалку”. Звичайно, підготовка ілюстрацій, як і самої статті, потребує шляхетної поведенції.
Георгій БУРСОВ
Чим талановитіший українець, тим більше ницих, ментальних, малорослих заздрисників намагаються його пхнути, якщо він спіткнувся, або впав. Хотів би знати, чи знайдеться в країні такий літератор, щоб у веселій компанії здумав програвати свою Єдину у карти… і, щоб згодом присвятив колишній дружині поезію, подібну до Миколиного вірша
М А Р І Я
Як чайку побачиш підбиту,
що в небо вернутися мріє,
до тебе нехай на край світу
мій голос долине, Маріє.
На Київ біжать електрички,
і з кожною серце міліє.
Без тебе, як берег без річки,
в житті залишивсь я, Маріє.
Вночі прокидаюся двічі -
зоря шерез шибку зоріє.
Вона загляда мені в вічі
твоїми очима, Маріє.
Я смерть би узяв у дружини,
та тільки вона не зігріє.
Неначе пелюстки жоржини,
роки облітають, Маріє.
Нам поле глушили осоти,
А нині пшениця яріє!
Та тільки не я твої соти
наповнюю медом, Маріє.
Обрала ти іншу орбіту,
де біле, мовляв, не сіріє.
Навіщо ж на чайку підбиту
ти кидаєш погляд, Маріє?
1973 – 85
Щодо «обзивання матері нецензурними словами» можу лише нагадати, що Того, кому молимось, хоч раз за своє життя ми проклинаємо. Отаке неврівноважене творіння Господнє, що й сам Всевишній не є у нас недоторканим. Миколин вірш ДОРОГА ДО МАТЕРІ – неперевершений. Тільки согрішивши, можеш покаятися.
Дорога до матері
«Колю, ти мені снився проти неділі. Ти лежав, а на тебе клали квіти кругом, то, кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати».
Із материного листа в Самгородок, 1968 рік
Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів…
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
олотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі
бритви для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре —
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода…
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло —
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо — не знаєте й сама.
1968
Ці наведені дві ліричні сторінки творчості Холодного протестують проти спрощеного означення його поетом сатириком. Щодо «співробітництва» Холодного з комуно ахранкой. Цей «співробітник» як поневірявся, так і закінчив своє життя, поневіряючись. На відміну від геніяльних співробітників з КГБ, нинішніх офіційних жируючих аксакалів незалежності й української культури, академіків, «Героїв» України, лавреатів ганебної державної премії, до якої карлик у вишиванці Микитка Хрущов причепив ярлик «шевченковки».
Для випадкового перехожего, що зацікавився постаттю Холодного, пропоную свою скромну працю, написану до 70-річчя «літературного хулігана», «картяра» і «богохульника» http://www.bursov.net/publisist/57