«Де котить Іква хвилі свої сині…»

Панорама Кременця. По центру — Кременецький ліцей. Фото Сергія Криниці
Кременецький ліцей. Фото Сергія Криниці

“Кшемєнєц” – саме так звучить польською назва майже 800-літнього містечка Крем’янець, що розкинулося в долині невисоких гір – справжньої чудасії навіть для південної Волині. Щоправда, за царату та радянських часів фігурує наймення на польсько-російський лад – Кременець. Вирісши тут, знаю мало не кожну вуличку, ледь не кожен закуток. Власне, ще змалку пам’ятаю, як пишалися місцеві мешканці, що це „серед них” народився „польський Шекспір та Байрон” — Юліуш Словацький. Цього року, від 4 по 6 вересня, тут із нагоди двохсотріччя від дня народження земляка – неабиякі врочистості: гості з Польщі, Прибалтики, міністри культури, учені, літератори; наукові конференції та мистецькі дійства. Мені ж просто захотілося вкотре пройтися поетовими стежками та поміркувати над химерним плетивом його долі й цих містичних вулиць.

Пам’ятник Юліушу Словацькому біля музею у Кременці. Фото Володимира Панченка
Пам’ятник Юліушу Словацькому біля музею у Кременці. Фото Володимира Панченка

„Якщо ти будеш у моїй країні,
Де котить Іква хвилі свої сині,
Де гори пнуться у блакить високу,
Де дзвонить місто над сріблом потоку,
Де квітчані конваліями луки
Біжать по схилах до міського бруку…”

– так майже перед смертю з тугою змальовує Словацький місто, у якому мешкав упродовж 1809-1811, 1814-1818, 1826-1828 років. До слова, ту ж таки річку Ікву, що протікає на окраїні міста, за який рік до смерті Словацького згадує у поемі „Варнак” і Тарас Шевченко: „Над Іквою було село, У тім селі на безталання. Та на погибель виріс я”. А в однойменній повісті устами героя описує й сам Крем’янець: „возвращаясь из Почаева, зашел в Кременец посмотреть на Королеву Бону (найвищу тутешню гору із руїнами середньовічного замку місцеві мешканці звуть Боною, за іменем італійської королеви Бони Сфорца, дружини польського короля Сигізмунда 1-го та власниці замку з прилеглими селами в 16 ст.) и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея…»

Музей Юліуша Словацького в Кременці. Фото Володимира Панченка
Музей Юліуша Словацького в Кременці. Фото Володимира Панченка

Тарас Григорович недаремно згадує про „кляштор” для Кременецького ліцею. Величні шпилі колишнього єзуїтського колегіуму, зведеного на початку 18 ст., – у якому й хрестили малого Юліуша – вивищуються просто посеред центру міста. Ця споруда послужила прототипом для центрального Святоуспенського собору Почаївської Лаври. Хоча існує версія, що Шевченко помилився й писав не про приміщення колегіуму, а про собор Святого Станіслава, який лише зводився на той час. Про нього мова піде пізніше.

Сам же ліцей тісно пов’язаний і з долею Словацького. Його батько працював тут викладачем поезії та риторики. Мати – Саломея – була донькою управителя господарства закладу Теодора Янушевського. Молодша від чоловіка на цілих двадцять років, вона вийшла заміж, заледве їй виповнилося шістнадцять. Юліуш був їхнім єдиним сином. Власне, статус ліцею цей заклад (до того вища гімназія) отримає дещо пізніше, вже після смерті Евзебіуша Словацького, коли молода вдова повернеться з малим сином із Вільно на батьківщину. До цього від 1811 по 1814 рік сім’я мешкає у Прибалтиці, де батько поета викладає на кафедрі історії польської літератури Віленського університету. Між іншим, до Віленського університету прирівнювався й Кременецький ліцей, який на той час не поступався європейським вишам. Тут, у ліцеї, колегами Евзебіуша Словацького були відомі європейські вчені та педагоги; серед них – математик і філософ Юзеф Чех, учитель природознавства Франциск Шайдт, а також ботанік Віллібальд Бессер та ірландський садівник Діонісій Міклер – засновники Кременецького ботанічного саду.

Ю. Пеньонжек. Портрет Юліуша Словацького. 1927
Ю. Пеньонжек. Портрет Юліуша Словацького. 1927

Згодом, після польського повстання 1830 року, коли ліцей буде закрито, і сад, і унікальну бібліотеку закладу з десятками тисяч томів та сотнями інкунабул перевезуть до Києва, а на їх основі створять університет імені Святого Володимира та нинішній ботсад ім. акад. Фоміна. Рештки ж тодішнього славетного саду, що налічував понад 12 тисяч видів рослин, завезених зі всіх куточків Європи, і зараз можна зустріти за довжелезними мурами будівлі ліцею – достоту навпроти оселі родини Словацьких. Ошатний білий будиночок із чотирма колонами на ґанку стоїть всього за кількасот метрів від центральної споруди закладу та ще однієї визначної волинської пам’ятки – колишнього приміщення Богоявленського монастиря та ставропігійного братства  часів Петра Могили, де діяла одна з перших українських друкарень і була видана рідкісна „Граматика язика словєнского”.

Малому Словацькому, який навчався тут у вересні 1817 року, дорога від дому до гімназії, либонь, забирала всього кілька хвилин. Та мати виходить заміж за професора медицини Августа Бекю — й знову перебирається із сином у Вільно, щоб за кілька років, по смерті другого чоловіка, востаннє й назавжди повернутися в родинне гніздо. За радянських часів на невеликому подвір’ї оселі встановлено бронзове погруддя поета – робота Василя Бородая. Тоді ж у помешканні працювала районна бібліотека.

Мати поета Саломеа Словацька. Худ. Б. Клембовський
Мати поета Саломеа Словацька. Худ. Б. Клембовський

Досі пам’ятаю, як затишне багатокімнатне приміщення приємно пахло книжками. Ніби для них воно й було створене. А в 2004-ому у відреставрованому будинку спільно з польською стороною відкрито літературно-меморіальний музей Ю. Словацького – знаково, як у сусідній Польщі дбають про культурний спадок. Частину експонатів передав краєзнавчий музей: шляхетні коричневі меблі й письмовий столик, клавесин із ледь пожовклими клавішами і стрункі канделябри, що відображаються у потьмянілому дзеркалі, копії родинних портретів та першодруки  творів поета….

Перебуваючи за участь у польському повстанні у вимушеній еміграції  в Швейцарії, Словацький пише в листі до матері 1834 року:  “Кілька днів тому малював, і знаєте що? Вид Кременця з лавки під тополею у ботанічному саду: єзуїтський костьол, будинок, у якому живете, ще далі – Замкова гора і місяць, що сходить із-за мурів старого замку”.  Словацький ніжно любив матір, а Україну, її свободу, а також місто, де народився, нерозривно пов’язував із нею. Він ще повертатиметься сюди на канікули з Віленського університету й пробуде тут кілька місяців по його закінченні у 1828 році. Власне, у листах до матері –  чи не найбільше його епістолярних згадок про Крем’янець. Останнє ж побачення поета з містом відбулося в липні 1830-го року, тоді й була написана поетична повість „Ян Білецький”.

Могила матері Ю. Словацького в Кременці
Могила матері Ю. Словацького в Кременці. Фото Володимира Панченка

“Славне, рідне місто дзвіницями стриміє З долини, вкритої блакитним небом ясним. Чарівне, з мли нічної оком полиск сіє, Хизується на сонці стін білявим пасмом, Смарагдами садів, як перлами, прошите. Узимку ллється з криги місиво розмите, Впадає у круті зигзаги вулиць з гамом. Гора стоїть там: Бона хрещена по йменню, Вища від інших – місту, слугуючи тінню; Старий, похмурий замок, котрий час затримав, Приймає різні кшталти, ламаний хмар виром , Удень бійниць блакитних дивиться очима, Вночі, немов корона з траурним покривом…” ( переклад Олександри Лук’яненко), – згадує поет Кремянець у поемі „Година роздумів” (“Godzina myśli”), написаній в Женеві. Далі переходить до споминів про матір: „Молодший подавав дуже слабкі надії, Груди здіймалися від дихання важкого… Та мати пильно заглядала сину в очі Й перечила, усміхнена, – проте в години, Коли на серці – камінь чи точить тривога, Жахалась горя й, вболіваючи за сина, Не сміла вимовити: “На все воля Бога”.

Згорьована Саломея Словацька переживе сина на шість років. Її могила стоїть неподалік від входу на тутешній Туницький цвинтар, усіяний похованнями і православних, і католиків. Крута бруківчаста вуличка на кладовисько тягнеться вгору від центру міста. Читаю напис, викарбуваний на постаменті: “Саломея з Янушевських Бекю, вдова по Евзебіушу Словацькому, мати Юліуша Словацького, жила літ 65, вмерла дня 26 липня 1855”. На одній із граней пам’ятника також засвідчено, що його встановили і як данину поетові, сину Саломеї – Юліушу.

«Кременець», польська листівка 1916 року
«Кременець», польська листівка 1916 року

Від Туницького цвинтаря зовсім недалеко й  до вже згаданого костелу Святого Станіслава, зведеного уздовж центральної вулиці у другій половині 19 ст. за взірцем санкт-петербурзького костелу Святої Катерини. 1910 року на честь сторіччя від дня народження поета в храмі, ліворуч від входу, йому встановлено пам’ятник, автор якого відомий польський скульптор Вацлав Шимановський. Замріяний поет-романтик притулив руку до чола, над ним бовваніє рицар у лаштунках із ангельськими крильми. Внизу напис позолотою: “Lecz zaklinam – niech żywi nie tracą nadziei” – цитата з вірша „Мій заповіт” (TESTAMENT MÓJ ). У старенькій збірці з серії „Перлини світової поезії” ці рядки можна знайти в чудовому перекладі Григорія Кочура: „Лиш заклинаю всіх – живіть надій проміння…” Під горельєфом жевріють лампадки. Його таємно від царського уряду доправляли з Парижа, де й був витесаний. Згодом, завдяки цьому горельєфу, радянська влада так і не наважилася закрити костел. Все напрочуд символічно.

Герб Ю. Словацького
Герб Словацьких

Якщо ж, прямуючи від родинного гнізда Словацьких, здійнятися звивистими вуличками на сусідні пагорби, то крок за кроком виходиш на стежку, яка веде до стрімких скель. У народі їх так і називають – „Стежка” та „Скелі Словацького”. Тут, посеред волинських лісів і луків, польський митець любив відпочивати. Мабуть, і про це місце наступні строфи з незакінченої поеми „Король Дух” („Król-Duch”), на рукописі якої застигли передсмертні краплі поту, хворого на сухоти поета:
Якщо там будеш, душе моя мила,
Хоч з променя повернена до тіла, –
Мою журбу ти спом’янеш в тім краї.
Вона, мов ангел золотий, ширяє,
А часом лине, як орел крилатий,
І знов сіда на скелях спочивати

Легке повітря, мов цілющу воду,
Там лив з грудей я рідному народу
(переклад Єви Нарубіної).

…А ще „в тім краї” – мальви, його улюблені мальви, які так мріяв тут посадити.