Творчість Ольги Токарчук: кілька крапок над «і» (Частина І)

16a114–15 вересня 2009 року на запрошення інтернет-видання «ЛітАкцент» і за сприяння Польського інституту до Києва завітала знана в усьому світі сучасна польська письменниця Ольга Токарчук. Під час її перебування в місті відбулися творча зустріч в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», діалог із читачами у книгарні «Є», а також круглий стіл, присвячений її надзвичайно цікавій і багатовекторній творчості. Пропонуємо ознайомитися з його матеріалами.

Наталка Сняданко. «Якщо хтось освідчиться вам на летовищі, не вірте йому»

Це сказала під час минулорічної зустрічі з читачами у Перемишлі польська письменниця Ольга Токарчук. У її найновішій книзі дія часто відбувається в аеропортах: «Летовище – це контекст, не вартий довіри, бо тут занадто часто все міняється». Але тим не менше герої цієї книги іноді говорять в аеропортах про життєво важливі речі, тим самим підводячи риску непевності і неповажності під усім людським існуванням. Принаймні, у сучасному його вигляді.

Одну зі своїх рецензій на книги Ольги Токарчук найвідоміша варшавська колумністка та літературознавець Кінґа Дунін розпочинає констатацією сумного для себе і радісного для письменниці факту. А саме того, що всі книги Токарчук із її приватної бібліотеки позичили і не повернули. «Перше видання “Мандрівки людей книги”, яке мало в кого є, бо тоді ще ніхто не сподівався, що письменниця зробить таку блискучу літературну кар’єру; “Е.Е.” – це не найулюбленіша з моїх книг, але теж шкода; “Правік та інші часи”, за яку авторка отримала премію читацьких симпатій “Ніке”, збірку оповідань “Шафа”, яку я сама у когось украла, – все зникло. Тоді як поряд стоїть стільки книг інших польських авторів, чому їх ніхто не забрав? Важко знайти кращий доказ того, що книги Ольги Токарчук читають і вже саме це становить вагомий доказ їхньої цінності».

Сьогодні, мабуть, уже нікому в Польщі не потрібно доводити, що книги Токарчук є цінністю. Можу додати хіба те, що доля українських перекладів її книг із моєї бібліотеки схожа, – ніхто не поспішає повертати мені ні позиченого колись давно «Правіку», ні «Гри на багатьох барабанчиках». Врятувалися лише дві книги мовою оригіналу – «Дім денний, дім нічний», який подарувала мені колись сама Ольга, і найновіша книга, назва якої українською звучатиме як «Бугіни». Цю книгу мені подарував варшавський знайомий, але вдалося йому це лише з другої спроби – першу з привезених до України книг він до мене так і не довіз.

«Ольга поєднала у своєму писанні речі, які досі здавалися непоєднуваними», – пише про письменницю один із провідних польських критиків Пшемислав Чаплінський! «Вона пише просто, але її простота містить у собі мудрість, серед її доробку немає масової літератури, але серед її читачів чимало таких, які рідко читають щось окрім газети, вона пише про дивні і незвичайні речі, але глибоко закорінює їх у щоденному побуті. Ольга Токарчук відродила віру в те, що література може бути зрозумілою, але водночас і глибокою, простою, але життєво необхідною, важливою, але не важкою. Саме завдяки цьому Ольгу обожнюють феміністки і патріархалісти, друкують у розрахованих виключно на молодіжну аудиторію літературних часописах і часописах із дуже високими накладами, її відзначають своїми нагородами високочолі журі й прості читачі. Вона стала феноменом суспільного взаєморозуміння, бо розмовляє з нами всіма, але кожному здається, що звертається вона лише до нього».

Питанням, яке найчастіше хвилює критиків принаймні з часу виходу книги «Дім денний, дім нічний», – це формальна приналежність текстів Ольги до того чи іншого ґатунку. Адже як цей, так і останній її романи, складно назвати романами відповідно до критеріїв класичної теорії літератури. П. Чаплінський відзначає характерну від самого початку для творчості авторки особливість будування цілісності тексту з різнорідних, а іноді й повторюваних елементів, на перший погляд — не дуже зв’язаних між собою. Фабула у цій конструкції завжди відігравала вторинну роль – такого собі скелета, на якому трималися інші, важливіші для тексту, елементи. У багатьох критиків, зокрема німецьких, таке експериментування з формою викликало спротив. У виданні Neue Zürcher Zeitung Йорґ Плат у рецензії на німецький переклад роману зазначає, що текст залишає враження невпорядкованої шухляди із записами, до якої хаотично скинули нотатки, роздуми і наївні спостереження.

Питання про форму роману часто звучить і на зустрічах із авторкою. Вона пояснює свою позицію так: «Томасові Манну пощастило більше, він зміг ідеально впорядкувати все у своїх текстах, сцену за сценою, героя за героєм, кульмінацію за кульмінацією, але я живу в іншій дійсності, зі мною нічого послідовного і впорядкованого не відбувається, навпаки, я постійно мушу перескакувати з теми на тему, зі слухання радіо на розмову по мобільному, міняти настрої і стани, подорожувати. Чому з цього не можна створити розповідь, яка буде зрозумілою для тих, хто живе у такому ж світі і почувається схоже? Але саме писання було все ж таки лінійним процесом, а не конструюванням цілого з окремих частин. Коли я закінчувала писати цю книгу, то мені почало здаватися, що я збожеволіла і що ніхто ніколи цього не видасть. Але потім я вирішила, що саме такий спосіб передачі дійсності, яка нас оточує, найближчий до правди, і залишила все як є. Бо не можна повернутися сьогодні до писання романів за зразком 19 століття».

Експеримент авторки виявився вдалим, книгу «Бігуни» було нагороджено найвищою польською літературною відзнакою «Ніке». Іна Гартвіґ так прокоментувала цей факт у німецькому виданні «Frankfurter Rundschau»: «Щаслива Польща, де найвищу літературну нагороду дають за такі книги! Неможливо собі уявити, щоб настільки абстрактний і експериментальний текст отримав схожу німецьку нагороду. Адже це не роман у традиційному значенні слова, а радше компендіум різноманітних текстових зразків – афоризмів, анекдотів, сюжетів, міфологічних алюзій, філософських трактатів, фрагментів історичного роману».

Вроцлавський літературознавець Анджей Завада намагається визначити основний предмет дослідження у прозі Токарчук: «Свідомість – це не найточніше окреслення головного образу цієї прози. Краще було б сказати, що ця авторка пише про людську душу. Але вже понад сто років у розмовах про літературу цього слова ніхто не вживає. Воно вийшло з ужитку на початку ХХ ст, мабуть, через те, що тоді філософія і медицина одночасно, хоча і незалежно одна від одної дійшли до висновку, що душу неможливо ні локалізувати, ні дефініювати. А сотні тисяч трупів Першої світової війни доводили, що навряд чи людство наважилося б на такі злочини, якби мало душу». Анджей Завада окреслює картину світу у творах Токарчук як зображення, яке розглядається крізь лорнетку.

У своєму дебютному романі «Мандрівка людей книги» Токарчук, на думку дослідника, обертає лорнетку і віддаляє героїв від читача на відстань кількох століть, а водночас і спрощує їхню психіку, а водночас і створює настрій ностальгійного трагізму, як у ляльковому театрі, де найсильніші людські емоції отримують тіло дерев’яних і напханих ватою ляльок. У романі «Е.Е.» лорнетку було скеровано вже на значно ближче минуле, тут у полі зору з’явилося на цей раз у збільшеному масштабі життя родини початку ХХ ст. У книзі «Правік та інші часи» лорнетка збільшила мікросвіт одного села до розміру цілої людської цивілізації. А у книзі «Дім денний, дім нічний» лорнетка не просто наближає до читача цього разу сучасну йому дійсніть, а й ускладнює її, адже кожен із героїв живе у власному часі і власній дійсності.

За допомогою таких складних оптичних маніпуляцій Токарчук вдається описати світ як сповнений спокою і гармонії. Майже всі критики, і українські, і закордонні, в один голос відзначають емпатію як головну властивість її прози. Вікторія Стах додає до цього ще релігійність, яка «у її творах неймовірно органічна, ненав’язлива і водночас всеохопна і гармонійна. Характерним для рецензій на твори Токарчук є те, що критики замість звичного замилування власною стилістикою та ерудицією, мов школярі, непристойно часто вдаються до цитування її текстів», – зазначає рецензентка у своїй статті для видання «Україна молода». Схоже спостереження можна знайти і в текстах численних польських критиків.

Якщо літературознавці намагаються знайти відповідну шухлядку для формального боку текстів авторки, то читачі не менш невтомно цікавляться співвідношенням дійсності і вигадки у текстах улюбленої авторки. Моніка Талярчик у своєму описі для видання «Gazeta Wyborcza» однієї з зустрічей із читачами у Познані пише: «Письменниця була відчутно змучена часто повторюваним на презентаціях питанням про те, що в її книгах правда, а що – вигадка. Тягар відповідальності їй довелося відчути тільки після того, як прозвучало питання: Я перепрошую, що знову так банально запитаю, що реальне, а що – вигадане, але мене цікавить питання особистої безпеки. Тому скажіть будь-ласка, чи рецепт торта з мухоморів, поданий у книзі “Дім денний, дім нічний” – це правда?»

Майже у кожному відгуку на книги Токарчук можна знайти вислів «магічний реалізм». Авторка зазвичай реагує на це словосполучення досить знервовано. В одному з інтерв’ю у виданні «Gazeta Wyborcza» читаємо: «Щоразу, коли я чую про магічний реалізм, страшенно дратуюся, бо моя проза не має з цим нічого спільного. Ясна річ, що порівняння з Маркесом – це комплімент, але я ніколи не намагалася у «Правіку та інших часах» наслідувати Маркеса і описувати Макондо. Таке порівняння – це чергова готова етикетка, яку критикам легко і зручно начепити на текст, щоб не вдумуватися у його зміст самостійно».

В українців є своє улюблене питання до Ольги – адже її прізвище звучить спокусливо по-українськи. Коли я запитала її про це, вона відповіла: «На жаль, я далеко не настільки українка, як мені цього б хотілося. Українського походження була моя бабця, і залишилося з цього походження хіба що прізвище. Мій батько у семирічному віці залишився сиротою і небагато пам`ятає про всі військові пертурбації. Тому українська історія родини залишається для мене таємницею. Я двічі робила спроби дізнатися про неї і їздила на Україну, зокрема до Львова, але, мабуть, зараз уже занадто пізно на такі розвідки. Люди, які могли б щось розповісти, повмирали, не вдалося мені знайти і жодних документів. Українська частина моєї особистості трохи по-літературному вигадана. Хоча щось українське у мені таки є, наприклад, музичний слух, я співаю другим голосом і переконана, що це саме українська риса».

Анджей Завада відзначає як глибоко прихований фундамент прози Токарчук її спробу сформувати польську сілезьку міфологію, міфологію території, історія якої починається наново після примусового переселення 1945 року. Письменниця багато розмірковує над обживанням місця, обживанням дому у своїй творчості. Я запитала її про це у розмові: «Ми виросли у цілковитому мовчанні про все, що стосується нашого минулого. Наприклад, я народилася біля Зеленої Ґури. Мої батьки викладали в народному університеті, покинувши заради цього місто і виїхавши у віддалене село. Вони вважали свою працю надзвичайно потрібною і пишалися тим, що несуть освіту і культуру в маси. Село, у якому ми мешкали, складалося із численних прибульців із різних частин світу, насамперед зі Східної Європи, але серед них також було багато автохтонів, тобто німців, які настільки вросли у локальну культуру, що вирішили залишитися у своєму селі навіть у радянські часи. Моя няня також була німкенею, і звідси походить моя проблема з німецькою мовою. Мама розповідала мені, що протягом всього першого року життя няня розмовляла зі мною по-німецьки. І я чомусь вирішила, що оскільки мене виховували цією мовою, то вона повинна залишитися десь у мене всередині. Тож тепер я постійно чекаю, коли ж ця мова нарешті проявить себе, а я прокинуся одного ранку і почну вільно розмовляти німецькою. Але це, на жаль, погана мотивація для того, аби засісти за підручники і справді вивчити мову.
Ми мешкали у невеличкому старому палаці, в якому на кожному кроці можна було надибати якісь сліди німецької культури, німецького минулого. А оскільки це були ранні 60-ті, і ще не увійшли в моду ці жахливі “євроремонти”, то я з дитинства усвідомила, що існує певна дійсність, реальність, сучасність, але вже на два сантиметри глибше під нею захована зовсім інша дійсність, реальність, яка походить із минулого. Інший час, інша культура, інша цивілізація. Усі ці предмети, німецькі газети, посуд, інші атрибути побуту. Зрештою, це чудово описано в сучасній польській літературі. Хоча б Стефаном Хвінном чи Павлом Хюллє. Мені здається, що з цього почалося моє особливе ставлення до речей, адже з них складається весь світ, і мені навіть часто сняться сни, зосереджені на самому огляданні різних предметів, скерованому на те, аби розгадати їхню таємницю, збагнути те, що вони хочуть сказати світові, правильно відчитати їх.
Наприклад, у дитинстві я була переконана, що на всіх цвинтарях світу надмогильні написи зроблені по-німецьки, можливо, ця мова взагалі була вигадана спеціально для того, аби писати нею на гробівцях. І навіть пам`ятаю шок, коли вже у восьми чи дев`ятирічному віці поїхала з батьками до центральної Польщі і потрапила там на цвинтар, де виявилося, що на могилах можуть бути написи по-польськи. У мене досі на польських цвинтарях виникає відчуття чогось чужого, я краще себе почуваю на німецьких цвинтарях. Це пов`язано з механізмами психіки, яка формується на найперших, дитячих враженнях. Мабуть, якщо мешкатиму і далі там, де мешкаю зараз, то колись сама опинюся на німецькому цвинтарі в Краянові.
У 1994 році ми купили будинок в околицях Нової Руди, що під Вроцлавом, і переїхали туди. З точки зору кар`єри це виглядає як така собі деградація – з навчання у столичній Варшаві до Вроцлава, а потім і зовсім на провінцію. Але коли ми купили цей цілковито зруйнований дім, я відчула, що здійснилася моя найважливіша мрія. І коли ми поволі обживали дім, я почала провадити щоденник цього обживання, усвідомлюючи, що колись хотіла б перетворити цей щоденник на повість».

Аби якось виправдати метафору летовища, з якої починався цей текст, наведу ще цитату з видання «Wysokie obcasy». Це уривок інтерв’ю Кінґи Дунін із Ольгою Токарчук:
Дунін: Героїні твого роману переважно худорляві і коротко стрижені. Якщо котрась із них збирається у подорож і ходить поміж приготованими до пакування речами, то переважно це аскетичні стоси футболок, трусів і шкарпеток.

Токарчук: Вона ж збирається у подорож, а не на іменини чи прогулянку.

Дунін: Але могла би взяти з собою хоча би бюстгалтер. Такий набір личить радше підліткові. Можна ж подорожувати і разом із тим створювати зразок доглянутої жінки.

Токарчук: Разом із моєю знайомою ми одного разу заглибилися у цю тему і склали інструкцію, як потрібно вбратися на 12-годинну подорож у літаку. І оскільки у цей період дуже важливим є дбати про правильний кровообіг, то одягати бюстгалтер було б божевіллям – одяг, який стискає тіло, провокує запори. Я вже не кажу про те, що літак і без того піднімає нас у фізичному і метафоричному сенсі над станом втоптаного культурою ярмарку марноти, який постійно вимагає від нас носити уніформи і пристосовуватися до умовностей. Літак і сама подорож звільняють від усього цього.

Роксана Харчук. Ольга Токарчук: спроба реконструкції образу письменниці за текстами

З одного боку, Ольга Токарчук трактує літературний твір як розмову, тому позиціонує себе як співрозмовника, людину, сенс якої полягає в оповіді. З іншого, письменниця тяжіє до міфу, а будь-який міф – це перш за все перевтілення. Перевтілюючись у своїх текстах переважно у жінок (особливо їй до вподоби образи старих жінок – Марти, Параскеви, Ольги, Місі перед смертю), рідше у чоловіків, наприклад, польська письменниця проникливо відтворила внутрішній світ алкоголіка Марека Молодшого, під шкірою якого вгніздився чорний лелека – птах болю і страждання, зазвичай авторка пише усе-таки про себе. Деякі критики, до речі, автобіографізм письменниці ставлять на карб, проте це загальна тенденція сучасної літератури – письменник найкраще знає себе самого, тому його «я» опиняється у центрі будь-якої оповіді. Оскільки у творах Ольги Токарчук виразно чути її власний голос, мені видається можливим окреслити бодай у загальних рисах портрет польської авторки. Під портретом я розумію, звичайно ж, не риси обличчя, колір очей чи волосся, а світовідчуття і сприйняття реальності.

У своїх книжках Ольга Токарчук намагається показати людську особистість, людську душу, яка непідвладна еволюції: довколишній світ змінюється, натомість людина у принципових речах завжди залишається однією й тією ж. Письменниця прагне бути безсторонньою. Наче автор історичної хроніки (її оповідь майже беземоційна) вона скупо констатує, як духовне життя людини розвивається за своїми власними законами, перетинаючись із життям суспільним. Проте історія в Ольги Токарчук – завжди тло, а не суть оповіді.

Щоб зрозуміти, як трактує письменниця реальність, варто зайти на її сайт. У віконечку, що є центральним елементом сайту, наче крізь туман чи збурену поверхню води, проступає спочатку фото самої Ольги, згодом чудові краєвиди (напевно, це Судети на польсько-чеському пограниччі, де живе і працює авторка). Наче крізь імлу, в текстах-снах Ольги Токарчук, особливо ранніх (наприклад, у комерційно найуспішнішому романі «Правік та інші часи» (1996)), проступає й польська історія. Про епохальні події письменниця говорить мимохіть: помер Сталін. Набагато суттєвіше для неї, як ця подія відбилася у долі її персонажів й міфічного Правіку. Часткове, тобто окреме, індивідуальне для Ольги Токарчук важить завжди більше, аніж загальне. Саме тому у її творах можна спостерегти рух від окремого до загального, коли загальне визначається через окреме. Через речі та їхнє розміщення у готельних кімнатах прибиральниця, нараторка оповідання «Номери», вгадує характер клієнтів, пізнає їхнє єство, вдаючись не тільки до соціальних характеристик – ось Господарі Життя, успішні люди, мовою яких говорить увесь світ, а ось ті, хто перебуває на провінції, периферії, а й до етнопсихологічних: кімната, яку займають невибагливі й майже непомітні японці, разюче відрізняється від номеру енергійних американців.

Не випадково також героїня Ерна Ельцнер із роману «Е.Е.» (1995) – панночка з мішаної польсько-німецької родини, наділена талантом медіума. Прийом, коли письменниця розглядає чи дивиться на реальність не через лупу, мікроскоп чи лорнетку, як стверджує критик Анджей Завада, або на відображення реальності у дзеркалі, з яким автор іде вздовж дороги (як це було прийнято в реалістичній традиції, що досліджувала життя), а крізь сон, марення, відчуття чи спогади, здається, є у її творчості основним. Я б сказала навіть, що це не тільки творчий, а й життєвий принцип Ольги Токарчук, який, безперечно, зумовлений її фахом психолога. Адже психолог досліджує не світ, а те, як його відчуває чи сприймає людина. Саме психологія у текстах польської письменниці найважливіша. Психологія є своєрідним фільтром, крізь який авторка просіює реальність, можливо, з цієї причини навіть композиційно її романи переважно скомпоновані з окремих оповідань-розповідей. Цей факт у свою чергу наштовхує на думку, що оповідання є улюбленим жанром письменниці, а її романи – велика оповідь – насправді виростає завдяки нанизуванню оповідань.

Наприклад, у романі «Дім денний, дім нічний» (1998) нотатки есеїстичного характеру взагалі опиняються поза фабулою твору, яка розгортається незалежно від приватних записів. З оповідань-історій окремих персонажів скомпоновано й міфологічну сагу «Правік та інші часи», яка попри стислий виклад охоплює чималий проміжок часу – від першої світової війни до періоду пізнього соціалізму у Польщі. Роман «Останні історії» (2004) також розпадається на три окремі розповіді, що об’єднані не тільки темою поруйнованих родинних зв’язків між трьома персонажами-оповідачами: бабусею-донькою-онукою, а й завдяки мотиву смерті: «власна смерть – смерть близька – смерть далека» (Пшемислав Чаплінський). Хоча в літературній критиці вже утвердилася думка про міфологічне коріння творчості Ольги Токарчук – її дебютний філософський роман про пошуки першопочатку «Подорож людей книги» (1993), події якого розгортаються у Франції ХVІІ ст., можна назвати притчевим, навіть казковим (іноді говорять про спорідненість Токарчук із творчістю Коельйо), а роман «Правік та інші часи» порівняти як зі знаковим романом магічного реалізму Ґ.-Г. Маркеса «Сто років самотності», так і з химерним романом В. Шевчука «Дім на горі» або «Непростими» Т. Прохаська. Проте у подальшій творчості письменниці починає домінувати не міф, а історія й сучасність. Нині критика окреслює її стиль як психологічний реалізм у шатах фантастики, окультизму, теософії.

Стиль письма Ольги Токарчук (а відомо, що стиль – це людина), на мою думку, зумовлений також основною темою і вузловою ідеєю її творчості. Йдеться про смерть. Для польської письменниці смерть – річ найуніверсальніша. Смерть зближує людей різних рас, націй, соціальних станів і політичних переконань: наші тіла з однієї й тієї ж глини, а, може, з одного й того ж праху. Більше того, за Ольгою Токарчук, призначенням людини є смерть. У сучасної людини, в якої за душею не лишилося нічого, окрім егоїстичних турбот, сіре не тільки життя, а й смерть. Смерть перестала бути величною, – констатує Іда, героїня «Останніх історій». Для того, щоб померти, потрібен час, смерть – це також біль і страждання, сучасній же людині навіть на смерть часу бракує, страждати вона теж не бажає – саме у цьому й вкорінена ідея евтаназії.

Сага «Правік та інші часи» й «антисага» (Пшемислав Чаплінський) або «сага без родини» (Роберт Осташевський) «Останні історії» – це романи про занепад і смерть соціальних моделей (шляхетського землеволодіння, що його уособлює дідич Попельський), держави (ІІ Речі Посполитої), селянської традиції (Правік не вписується до нових урбаністичних часів), традиційної родини (наймолодшу Адельку із роману «Правік та інші часи» і Майю з «Останніх історій» покидають чоловіки — вони стають матерями-одиначками; Міся, Іда й Параскева не люблять своїх чоловіків  – зневажають або зраджують їх, хай навіть подумки). Найгірше ж – це занепад віри (Єшкотлівська Божа Матір з образу над дверима охороняє руїни Правіку, а не наступні покоління його мешканців, Аделька забирає з дому млинок до кави, ікона її не цікавить).

Декого з критиків, наприклад, Роберта Осташевського смерть у творчості Ольги Токарчук не переконує, він радить письменниці писати про такі речі сухіше, уникаючи екзотики, якої чимало у випадку старого фокусника хворого на СНІД з роману «Останні історії». Прикметно, що смерть у творчості Токарчук не несе в собі ані негативних емоцій, ані розпачу. Можливо, тому, що у її книжках існує й безсмертя. Персонаж роману «Дім денний, дім нічний», езотерична мешканка села побіля Нової Руди Марта чітко формулює головне завдання сучасної людини – зберігати те, що руйнується, а не створювати нове. У даному разі йдеться передусім про форму. Анджей Завада стверджує: у романі «Дім денний, дім нічний» Ольга Токарчук пише про поруйновану форму, прослідковуючи народження форми нової — суспільної і цивілізаційної.

Варто нагадати, що ідея форми завжди знаходилася у центрі уваги польської літератури, досить послатися на В. Ґомбровича. На мою думку, письменниці йдеться про форму як місце, в якому людина народилася й живе, без якого не відчуває себе щасливою. Номадичний спосіб життя Майї – героїні «Останніх історій», яка, подорожуючи разом із сином по світу, укладає туристичні путівники, попри всю екзотику так і не приносить їй ані задоволення від життя, ані душевного спокою. Її історія ще раз засвідчує: лише знайшовши своє місце, людина осягає безсмертя. Ольга Токарчук розвиває цю думку: місце або простір формують слова і речі. Без простору слова втрачають значення, тому із занепадом певного простору помирає й мова, а книжки, написані нею, вже нікого не переконують. Отже, люди – це теж слова, тобто передусім вони є носіями мови.

Для сучасних українських літераторів, які постійно вичавлюють із себе село, проза Ольги Токарчук може стати доброю альтерантивою. Адже польська письменниця зовсім не боїться виглядати архаїчною, відкидаючи місто, мешканці якого щодня здіймають очі в егоїстичній молитві: Боже, допоможи мені й сьогодні вижити, дай мені силу захистити себе. Природа – запорука спокою й надії у творчості польської письменниці (вона, до речі, є учасницею руху зелених). Чи не найкращі сторінки її романів присвячені описам лісів, трав, грибів, городини і квітів. У цьому її творчість дуже польська і дуже традиційна. Водночас авторка фіксує, що для сучасної людини природа стає небезпечною, персоніфіковані трави мстять людині. Саме про це йдеться в оповіданні «Алергія на трави», в підтексті якого звучить тривога з того приводу, що невдовзі мешканці міст гулятимуть на природі якщо не в скафандрах, так у масках.

На перший погляд, може видатися, наче Ользі Токарчук зовсім не притаманні іронія і гумор, проте я не квапилася б із остаточними висновками. Адже роман «Дім денний, дім нічний» сповнений іронії і чорного гумору, наприклад, в оповіданні про Петера Дітера, німця, вивезеного з Польщі у 1945 р., який разом із дружиною Ерікою вже на пенсії вирішив побувати у рідних місцях. У горах на польсько-чеському кордоні, куди Петер Дітер пішов сам, серце не витримало емоційних навантажень – зупинилося. А от прикордонники – і польські, і чеські — намагаючись позбутися зайвого клопоту, час від часу перетягують тіло небіжчика зі своєї території на сусідню. Чорним гумором позначене й оповідання «Господу Богу – від поляків» із цього ж роману. Йдеться про післявоєнні часи, коли в 1945 р. німців вивозили із уже західних польських земель, а на їхнє місце завозили поляків із Польщі. Оповідання обертається довкола подружжя Боболя й Боболихи, яких польська влада, тобто людина в офіцерських чоботах, що курила цигарку за цигаркою, привезла й покинула в німецькій хаті, де чекали на евакуацію дві німкені – стара й молода разом із дітьми. Ольга Токарчук правдиво описує злиденність поляків, їхнє очікування на полишені німцями багатства. Авторка дотепно фіксує цивілізаційні відмінності (через прірву у побуті) в епізоді, коли стара Боболиха шукає воду. Немає криниці, стара лаштується іти до потоку, коли молода німкеня смикає за ручку в стіні, на яку старий Боболь устиг повісити штани, – зі стіни тече вода. Польська письменниця іронічно зауважує, що у перше літо ніхто з поляків-переселенців не працював: «не було потреби, доки були німці». Авторка безжально висміює співвітчизників, які, попиваючи самогон, не можуть дати ради полишеній німцями техніці. Іще трагікомічніше виглядає лихоманка скарбошукацтва, що охопила новоприбуле населення, – адже німці позакопували в землю чимало цінного. Поляки відчувають, що прийшли на чуже, але знаходять виправдання – німці отримали по заслугах, не треба було починати цієї війни. Нарешті, як істинні католики, переселенці ставлять на роздоріжжі дерев’яного хреста із написом: «Господу Богу – від поляків». Ользі Токарчук вдається передати сутність польського національного характеру: полякові (як, до речі, й українцеві) важко наполегливо працювати з дня у день, піклуючись найелементарнішими справами, він шукає опертя в державі, йому складно самоорганізуватися, зате поляк здатен на піднесені почуття. Саме ці почуття надають сенсу його життю.

Ольга Токарчук далека від політики, їй не подобається влада (недаремно улюблений її письменник — Еліас Канетті), вона навіть схиляється до анархізму. Описуючи свою «малу батьківщину», письменниця критично оцінює своїх співітчизників, хоча й не моралізує з цього приводу. У романах Токарчук будь-яка людина у переломні моменти історії фактично позбавлена права вибору, якщо ж вибирає, то вибір її невеликий – між ніщо й ніщо. У цьому авторка є спадкоємицею відомого польського прозаїка Тадеуша Конвіцького, який свого часу написав роман під промовистою назвою «Ніщо або ніщо».

Ключовою цінністю для Ольги Токарчук є толерантність. Зокрема про це йдеться й у її розмові з Наталкою Сняданко, що була опублікована у другому числі «Українського журналу» за 2009 рік під назвою «Про народи і Млини Господні». Неабияку вагу для польської письменниці має й понятття Центрально-Східної Європи. Її ідеал – Копернік, який розмовляв польською й німецькою, а писав латиною. Щоправда, мені не зовсім зрозуміло, яка мова у наш час може стати латиною для Центрально-Східної Європи. Не погоджуюся я також із думкою польської письменниці про те, що унітарність Польщі – наслідок комунізму: «комуністам залежало, щоби нас «витесати», зробити поляками від початку до кінця». Гадаю, цей процес почався задовго до комунізму. Щоб не вдаватися в історичні екскурси, згадаємо бодай національну політику ІІ Речі Посполитої, тобто фатальну політику Юзефа Пілсудського, який, як відомо, не був комуністом, але виступав за унітарну Польщу «від моря до моря», проводячи жорстку полонізацію Західної України, особливо Волині. Хоча Ольга Токарчук наголошує на своєму українському корінні, у її творчості, як на мене, український мотив є значно слабшим порівняно з німецьким. Гадаю, це у першу чергу пов’язано з контроверсійністю української теми в контексті польської історії.

І нарешті останнє – Кшиштоф Уніловський назвав творчість Ольги Токарчук простою і приємною. Загалом критика відзначає, що письменниці вдається сказати про складні речі просто. Додам: і про трагічні – без надриву. Найбільше Ольга Токарчук переймається усе-таки людиною, бажаючи їй внутрішнього визволення. Письменниця намагається усім нам сказати: життя – прекрасне і таке коротке, джерело ж щастя – у самій людині, у її  позитивному сприйнятті реальності.

Остап Сливинський. Між паломництвом і втечею: подорож у романах Ольґи Токарчук

Яких змін зазнає топіка подорожі в культурі наших часів – в епоху безперешкодного інформаційного обміну та майже тотальної географічної досяжності, в часи, коли майже не залишилося недосліджених територій, коли з ландшафтом і культурним наповненням будь-якого куточка Землі можна ознайомитися за допомогою телебачення та інтернету, а за навіть незначними суспільними чи політичними подіями у найвіддаленіших країнах світу можна стежити, переглядаючи випуски новин? Отже, як видається, найважливіша зміна одна – подорож стає справою дедалі більш приватною. За неможливості що-небудь колонізувати та надто малої ймовірності привезти до своєї країни скарби чи послання, що матимуть хоч якусь помітну суспільну вартість, основним багажем сучасного мандрівника стають сувеніри та рефлексії.

Варто припустити, що така зміна аксіології подорожі впливає й на оповідь про неї, яка мусить ставати дедалі суб’єктивнішою, а отже – більш фрагментованою, інтимною та герметичною. Сучасний репортер – уже далеко не той обранець долі, яким був мандрівник Нових часів; йому лишається хіба що заздрити першовідкривачам на кшталт Кретьєна-Луї де Ґіньє, який 1808 року у своїй книзі «Мандрівка до Пекіна» із захватом визнавав: нічого із того, що постає перед очима чужинця у цьому місті, не нагадує чогось, що він коли-небудь бачив. У післяновочасну добу не існує самодостатньої «евристичної» екзотики, котру вистачило б просто описати: репортаж мусить неминуче схрещуватися з культурологічною есеїстикою та фікцією, політичною публіцистикою, соціологією та поезією, якщо хоче бути цікавим. Сучасний мандрівник-репортер – уже не просто споглядач, котрий вряди-годи вдається до уяви лише задля того, аби залатати розриви у баченому. Між Ришардом Капусцінським та його патроном Геродотом, котрого він запрошує в супутники, – ціла історична прірва, що пролягла між першовідкривачем і паломником, і вона сумірна з відмінністю між тим, хто читає, і тим, хто перечитує. Сучасна подорож – інтерпретація, і навіть на тлі постійної змінності «тексту», з яким вона має справу, мандрівник-репортер, автор сучасної «подорожньої літератури», опиняється в ситуації, коли йому, як і будь-якому інтерпретаторові, з власного тексту не втекти.

Подорож, її антропологічна вартість, пошуки її сучасного наративу – все це є однією з найважливіших тем у прозі Ольґи Токарчук, і на актуальному етапі її творчості ця тема своєрідним чином «закільцювалася», адже два найважливіші тексти, їй присвячені, – це дебютний роман «Мандрівка людей Книги», з яким авторка ввійшла у літературу ще на початку 1990-х, та останній на сьогодні, найоб’ємніший її роман «Бігуни» – результат п’ятирічної праці письменниці, твір, що його критик Роман Павловський назвав «літературною монографією подорожування». Майже 15-річний часовий відтинок, який розділяє ці дві книги, дозволяє розглядати їх як етапи особистого наближення авторки до однієї з універсальних тем культури, якою є подорож. Або – попри те, що ці два твори дуже різні за поетикою та структурою – навіть як частини своєрідної дилогії, перша з яких містить інтуїтивне передчуття другої, а друга розмашисто та різнобічно розвиває першу.

«Мандрівка людей Книги» – це роман-алегорія, написаний фактурно й «предметно», із тією рівновагою поетики й психологічності, яка потрібна для того, аби осучаснити й пожвавити цей доволі схематичний та архаїчний жанр. В основі сюжету роману – подорож Маркіза, члена таємного братства, який пускається у пошуки величної Книги, «священного писання» цього невеликого товариства містиків, алхіміків і астрологів. Його супутники у цій ризикованій мандрівці – випадкові: куртизанка Вероніка та молодий глухонімий візник Ґош. Подорож цієї мальовничої трійці у своїй ідеї цілком відповідає духові Нового Часу: вона виразно телеологічна й прагматична, її завершення має бути врочистим і переломним – адже Книга силою своєї святості має повернути навспак скорботний хід людських доль; підготовка до мандрівки цілком відповідає солідній меті. Сумірним із нею є й стиль викладу: послідовний і детальний, він відсилає до епохи, що передувала грайливій і розхристаній Стернівській «Сентиментальній подорожі до Франції й Італії». Наративний механізм «Мандрівки…» чітко відраховує час до неухильної фінальної події.

Проте прикметним є одне: носієм мотивації, котра чинить із мандрівки містичне паломництво, є з-поміж усього товариства сам лише Маркіз: він єдиний, ким керує беззастережна віра у святість Книги, єдиний, для кого мандрівка є засобом. Здається, відлагоджений і налаштований на ціль механізм мандрівки вперше спотикається в мить, коли стає зрозуміло, що для Вероніки остаточною і вичерпною ціллю є сам Маркіз. Для неї, «ув’язненої у власному тілі», приреченої на самотність серед суконь і тимчасових коханців, Маркіз із його таємничими ідеями становить обіцянку своєрідного життєвого експерименту, цілком поцейбічного і можливого лише доти, доки подорож триває. Її усвідомлення подорожі симетрично протилежне до Маркізового – якщо для останнього завершення мандрівки значно вагоміше, ніж початок, то для Вероніки першочерговим є вирушання, пробивання оболонки повсякденного, «вихід поза себе», якщо вжити неодноразово повторювану в книзі формулу, у той час як завершення подорожі – тьмяне, віддане утопійній уяві чоловіка, врешті, необов’язкове й символічне, адже із мандрівки можна вийти просто у смерть.

Врешті, так і стається: Вероніка, тяжко захворівши, гине дорогою. Її подорож, розпочата як жест спротиву щодо наперед визначеного майбутнього, як екзистенційна пригода, обертається втечею назавжди. Невдовзі після Вероніки від тієї самої недуги помирає й Маркіз: драматично, на краю засніжених гір, маючи перед очима квітучу долину, серед якої у храмі спочиває омріяна Книга. До мети дістається лише глухонімий юнак Ґош, який до того ж не вміє читати: знайшовши Книгу, він гортає сторінки, заповнені незрозумілими для нього знаками, й кладе Книгу назад. Ґош – той, хто відміняє завершення, блокує телеологію, руйнує мету; той, хто робить послання марним. Він – найвипадковіший із учасників подорожі – заледве чи взагалі добре усвідомлює її істинну ціль, а проте лише йому відкривається Книга, аби залишитися непрочитаною. Парадокс містичного пізнання – у тому, що до божественного може дістатися лише той, хто вже посів божественне: отже, крок, яким він переступає поріг святині, не різниться від жодного його іншого кроку. Його паломництво – це рух по колу, обертання довкола власної вісі.

Єдиний, хто опинився у програші, – це Маркіз, себто той, хто визначає мету, розвиває «велику нарацію». Маркіз – своєрідний ідеолог цієї мандрівки, у потенціалі подорож має для нього сенс лише тоді, коли потверджує вихідні позиції, коли стає доказом його проективної оповіді: Книга справді існує і містить божественне знання, її можна привезти, вона дозволяє нею заволодіти. У ґрунті речей, таким чином побудована модель подорожі не надто відрізняється від дискурсу колонізації, добре знаного, приміром, з подорожніх описів мандрівників до Нового Світу протягом XVI – XVIII століть: їхня проста стратегія полягала у вписуванні побаченого в існуючу оповідь, у заволодінні значенням, що дозволяло повернутися додому незміненим, усього лише збагаченим трофеями. У сучасну епоху ця стратегія перетворилася на стратегію туриста, маятникового подорожанина, який планує свої мандри так, аби не зрушити точку своєї екзистенційної рівноваги, не відчути посмак бездомності.

Саме ця опозиція – між мандрівкою як маятниковим рухом, «прогнозованою пригодою», що передбачає ціль і повернення, та мандрівкою як виходом у непередбачуване, коли важливий процес, перебування у русі, випробування випадковістю, коли існує ризик неповернення, – покладена в основу другого зі згаданих романів Ольґи Токарчук, «Бігуни». Навіть сама структура цього тексту виразно відрізняє його від «Мандрівки людей Книги» – вона уривчаста й поліфонічна, романний текст складається з фрагментів різної довжини: тут знайдемо і короткі нотатки, ніби писані на коліні під час подорожі, на одному з летовищ чи вокзалів, про які так багато мовиться у творі, і розлогі вставні оповідання, котрі цілком могли б існувати самостійно. Якщо «Мандрівка…» – текст певним чином пороговий, котрий, зберігаючи лінійну оповідь, властиву традиційній «подорожній літературі», – доводить примарність остаточної мети мандрівки, ставить під сумнів її звичайну телеологію і врешті уривається, визнаючи неможливість повернення, то «Бігуни» є твором, який рішуче відвертається від будь-яких «великих нарацій». Його хмароподібна структура відображає пластику руху без мети й передбачуваного кінця, нестабільного й протиставленого будь-якій «позиції».

Усі найважливіші сюжетні лінії роману будуються довкола події виходу, втечі із прогнозованого світу, відчалювання у безвість – так, як у «Мандрівці людей Книги» це вчинила Вероніка, покинувши добре налаштовану, ніби салонний рояль, екзистенцію заради непередбачуваності життя. У «Бігунах» же маємо справу з жінкою, котра, взявши з собою дитину, покидає свого чоловіка під час відпустки у Хорватії – просто виходить з авта посеред дикого узбережжя і не повертається. З капітаном порому у якійсь північноєвропейській країні, емігрантом, що тужить за далекими рейсами, – він, утомившись безконечно снувати між двома берегами, одного дня повертає своє судно, повне пасажирів, у відкрите море. Нарешті, з молодою росіянкою Аннушкою, котра відсилає нас до титульного образу бігунів – адептів одного з відгалужень російських старовірів, які вірили, буцімто від зла, розлитого у світі, можна врятуватися, лише ненастанно пересуваючись, ніде ні на мить не затримуючись. Аннушка, виснажена домашнім безпросвіттям, іде з дому і кілька днів проводить, мандруючи московським метро. Попри більш чи менш очевидні у кожному з цих випадків соціальні передумови – у ситуації з капітаном Ериком підкреслені проблемою еміграції, а у випадку з Аннушкою підсилені мотивом інформаційного терору (газетні заголовки, котрі Аннушка перечитує в метро, зненацька викликають у неї жах від загроженого стану світу), кожен із цих учинків є дуже особистим. До того ж – треба погодитися – таким, що лежить виразно поза межею етики: як із позицій поточної моралі можна виправдати Аннушку, яка покидає чоловіка з хворим сином, чи капітана, котрий без жодної очевидної причини ризикує безпекою своїх пасажирів? Безумовно, це відчалювання в безвість гідне суспільного осуду, воно є ризикованим виходом потойбіч соціальних справ, у невимовне й незбагненне, потойбіч лоґосу, котрий тут варто розуміти і як закон. У перспективі такої подорожі може бути лише мовчання, схоже на мовчання знаків Книги, яку розгортає глухонімий Ґош; з неї неможливо принести багажу у вигляді послань чи пояснень; даремно Куніцький, герой «Бігунів», намагається згодом випитати у своєї дружини про незбагненні для нього причини її зникнення разом із сином, марно дослухається, чи між нею й сином не проскочить якесь вимовлене напівшепотом слово, котре враз відкриє таємницю. Слова немає.

Здається, остаточне «уприватнення» подорожі, котра дедалі виразніше перетворюється на особистий лік від безнадії, спричиненої вічним снуванням між двома берегами повсякденного, її звільнення від суспільного ціннісного доважку, перетворення на дуже приватний життєвий експеримент, не знімає, а навпаки, загострює давні запитання. Чи подорожування в остаточному підсумку будує людську екзистенцію, чи руйнує її? Чи не є воно легкодухою втечею? Врешті, чи можливо знайти місце, де почуватимешся цілком «у себе»? Романи Токарчук, як і будь-яка вартісна література, не намагаються дати відповідь на ці запитання, лише проектують на них світло оповіді.