Ігор Померанцев: «1970-ті були найбезсоромнішими часами…»

Ігор Померанцев. Фото з сайту bukovynaonline
Ігор Померанцев. Фото з сайту bukovynaonline

«Поетів, які… обрали верлібр, підозрюють у тому, що вони не вміють писати римованих віршів, — написав колись Ігор Померанцев. — Це, звісно, нісенітниця. Російське ставлення до римованого вірша і до вільного вірша дуже багато каже про свободу й не-свободу російського характеру та російського мислення».

Поет, есеїст і радіоведучий, чиєю наскрізною темою творчості і життя стала саме свобода/не-свобода, презентував в Україні свою нову збірку під назвою «КГБ та інші», видану в «Гранях-Т» із передмовою Юрія Андруховича. Померанцев здійснює тур Україною. Нещодавно він побував у Чернівцях — місті, в якому минула його молодість — щаслива, незважаючи на переслідування з боку КДБ та задушливу атмосферу 1970-х.

Про це та інше — у розмові з письменником.

— Ігоре Яковичу, розкажіть про книжку, яку ви презентуєте. Це і поезія, і есеїстика?
— Так, це нова книжка, принаймні, половина її — нова. Мовою оригиналу, а писав я її російською, вона має назву «КГБ и другие стихи». Вона містить два цикли віршів. Перший — вірші, які я написав у 1970-тих роках синхронно з подіями, що відбувалися. Йдеться про групу молодих людей, яких переслідує КДБ. Це частково біографічна книжка, проте лише частково, бо я люблю працювати з вимислом. Другий цикл віршів написаний 2008 року. Це вірші-спомини про ті часи. Принцип побудови, драматургія збірки грунтується на хронологічній стереоскопії — це два часові плани. Між цими віршами майже тридцять років. У передмові до книжки Юрій Андрухович називає ранні вірші сімдесятих «стилістичним сюрреалізмом». Можливо, це й справді так. Вони мають елемент недомовленості, оскільки то були часи, коли прямо майже ніхто не говорив. Я не соромлюся тих віршів, тому що в них все-таки висловлено час, у якому ми жили. Той час прийнято називати «застоєм», але це слово мало про що говорить. То був час дуже сірий, сирий, мізерний, бідний.

Ігор Померанцев. КҐБ та інші... — Київ: Грані-Т, 2009
Ігор Померанцев. КҐБ та інші... — Київ: Грані-Т, 2009

— Однак нині багато хто за ним ностальгує. Ви самі — хіба зовсім ні? Все ж таки то були роки вашої молодості…
— Особисто я жодної ностальгії за тим часом не відчуваю. Так, я можу відчувати ностальгію за своєю молодість. Вона просто збіглася з тим часом і всупереч йому все одно була щасливою, бо я кохав, дружив, писав вірші… Та я окреслюю чітку межу між моїм відчуттям молодості, моєї свободи, і тим часом, у якому ми тоді жили. Бувають різні часи: у ХХ столітті Україна пройшла через різні іспити, були, звичайно, часи й набагато страшніші — Голодомор і Голокост, і ГУЛаг, — а 70-ті, як на мене, були найбезсоромнішими часами. То був час селективних репресій, коли в таборах сиділи, можливо, не мільйони, а дві-три тисячі політв’язнів, проте то був час абсолютного цинізму. Комуністична ідеологія вже була геть застарілою, архаїчною і трагікомічною. Згадайте бодай обличчя вождів того часу, як вони вмирали один за одним, які дурниці верзли своїм співвітчизникам і які дурниці висловлювали від імені всіх нас. Ми могли підморгувати одне одному, шепотіти на вухо, розповідати анекдоти, однак більшість співвітчизників поводилися тоді як конформісти, опортуністи, це в найкращому разі. В комуністичній партії України були мільйони людей, а це вже активна участь у ідеологічному та державному цинізмі. Сотні тисяч стукачів було в Україні. Ось чому, мені здається, про ті часи взагалі не прийнято говорити. Окремо говорять про героїв опору, про дисидентів — а що решта? А чи решта розповіли дітям, що вони відчували, чи було в них почуття сорому? Через це, мені здається, у дітей легка чи важка форма соціальної шизофренії. У Росії важка форма, про це взагалі не говорять, Росія законсервувала минуле, не аналізує його. В Україні завдяки свободі слова про це можна говорити, проте говорити не надто бажають.

Ігор Померанцев. Фото з сайту
Ігор Померанцев. Фото з сайту bukovynaonline

— Як вийшло, що книжка опублікована в Україні раніше, ніж будь-де?
— Звісно, я запропонував цей цикл віршів як книжку московському видавництву. Це дуже хороше видавництво, вони завжди мене публікують, там вийшли три мої книжки. Запропонував понад рік тому, книжку схвалено, проте досі немає ані договору, ані редактора… Можливо, це просто якась безгосподарність, хаос у видавництві. Та в мене все ж таки є відчуття, що політичний клімат у Росії не працює на видання моєї книжки. В усякому разі, київське видавництво протягом півроку переклало книжку, надрукувало, і не просто надрукувало! Ця книжка ще й артефакт: у ній уміщено чудові фотографії 70-х, надані товариством «Меморіал», — знімки таборів, «психушок», політв’язнів. Крім того, в книжці є фотографії з мого особистого альбому. Це мої друзі, яких тією чи іншою мірою переслідували у 70-ті роки. І ще є фотографії одного з лідерів авангардного фотомистецтва Європи Бориса Савельєва. Це фотохудожник із Чернівців, нині він живе в Москві, а виставляється в Іспанії, у Скандинавії, в Англії… Насправді було дуже важко знайти фотографії 70-х, так би мовити, дисидентські. Всі фотографи працювали хто на ТАСС, хто на РАТАУ… Не було взагалі фотографічного андеграунду, фотомистецтва, фотохудожників. Можна буквально на пальцях перелічити видатних фотографів, їх пять-сім на весь Радянський Союз. Тих, хто відзняв сімдесяті з їхнім моторошним сіруватим присмаком. Борис Савельєв — один із них.

— Минулого тижня ви знов побували в Чернівцях… після скількох років відсутності?
— Я не був там майже сорок років.

— І як? Змінилося все абсолютно чи не все? Не було відчуття “никогда не возвращайтесь в прежние места”?
— На вокзалі мене зустрічали й одразу запитали: ну, що відчуваєш? Таке собі сімейне інтерв’ю. В мене емоційна захисна реакція: нічого не відчуваю. Потім ми поїхали до готелю, і я одразу впізнав ту вулицю, там був мій улюблений кінотеатр імені Горького, куди ми з хлопцями пролізали крізь вікно вбиральні. Там ішли чудові французькі кінокомедії з моїми улюбленцями: Фернанделем, Бурвілем, Луї де Фюнесом. Кінотеатру більше немає, там щось будують, але — в мої часи ця вулиця носила ім’я Щорса. Дивлюся: тепер вулиця митрополита Шептицького. Я страшенно зрадів: замість безглуздого та навіть, можливо, вигаданого радянського героя Щорса все-таки з’явилася табличка з іменем реальної та справді героїчної людини — митрополита Шептицького. Отак в усьому життя стає потроху реальнішим і на словах — а слова багато важать — і на ділі.

Ігор Померанцев
Ігор Померанцев

Мене запросив мер міста. Відверто кажучи, перш ніж піти, я поцікавився, чи він обраний, чи призначений. Якби був призначений — я б не пішов. Та оскільки він був обраний, до того ж уже два терміни поспіль, я пішов до мера, потис йому руку, ми поговорили про місто, я навіть домовився про його підтримку: ми плануємо наступного року провести в Чернівцях фестиваль німецькомовної й україномовної поезії, тому що це місто з глибоким австрійским корінням. Уявляєте, сімдесяті роки, я і мер? Неможлива картина, неможлива фотографія, неможлива компанія. Але я прийшов до мера — він обраний, законний, легальний. Я оминаю людей влади, та якщо влада йде мені назустріч і вона легальна — чом би й ні?

— В одному есеї Ви колись написали, що геть не сумуєте за батьківщиною. Справді, ностальгії в еміграції не було?
— Спочатку життя за кордоном — це еміграція. Потім — просто життя. Коли ти виїжджаєш, перші два-три роки, звичайно, триває період адаптації. Це необхідно організму: скажімо, ти жив біля моря і раптом опинився в горах. Це налаштування оптики, емоцій, обірвані зв’язки, близькі люди — звісно, боляче. Але в так званій еміграції найголовніше — знайти собі роботу до душі. Найголовніше — уникати соціальних програм, які одразу опускають на соціальне дно. Ти можеш усе життя потім перекантовуватися на цих соціальних програмах, житимеш на мінімумі, не працюватимеш. Поет може придурюватися: мовляв, я пишу вірші, проте це дуже шкідливо психологічно. Я від початку підробляв журналістикою, тоді пройшов конкурс на ВВС… До того ж я все-таки робив те, що мало стосунок до країни, до культури, за бортом якої я опинився. Це була російська редакція ВВС, потім російська редакція «Радіо-Свобода», я досі працюю там зараз у Празі. Знаєте, в усіх по-різному. Маса людей емігрували саме для того, щоб забути, назавжди поїхати, і це їхнє право. Моя еміграція — то був політичний вибір. Я отримав політичний притулок у Німеччині в 1978-му році.

— Ваш колега Петро Вайль, коли два роки тому приїздив в Україну, сказав, що чим більше стає свободи як такої, тим менша потреба у «Радіо-Свобода». Відчуваєте це?
— Я був би щасливий, якби російську редакцію «Радіо-Свобода» закрили. Це б означало, що в Росії перемогла демократія, свобода слова, що ми нікому не потрібні. Мета цього радіо — самознищення. Ми — радіо-камікадзе. Роками нам допомагали американці, утримували, давали субсидії. Та вже майже два десятиріччя нам допомагає Росія. На жаль, вона ніяк не може вийти на фінішну пряму демократії та свободи слова.

— Чи Україну в Європі сприймають як “територію свободи”?
— Якщо розуміти під Європою Європейський Союз, то в цій організації дуже багато проблем, надто з новими країнами-членами, такими, як Болгарія чи Румунія, і це, передусім, проблеми, пов’язані з корупцією. Тому ЄС зволікає, побоюється. Побоюється величезної країни, яка може підсилити позиції корумпованого менталітету. У ЄС своя істория, і вона не лише світла. Були колосальні проблеми з Грецією на початку, тому що грецьке мислення було побудоване на корупції, блаті, обмані. Тобто річ навіть не в політиці, річ у тім, що в тому вигляді, у якому ЄС нині існує, це організація менш ефективна, ніж хотілося б членам-засновникам. Україна додасть проблем. Так я бачу цю ситуацію, та я лише письменник.

— Наскільки ви в курсі сучасної української літератури, кого читали?
— Коли я був молодшим, я орієнтувався. Тепер, що стосується сучасної і російської, і української літератури, я головним чином читаю книжки тих письменників, які мені їх дарують, це мій обов’язок, і накопичилося вже дуже багато книжок, подарованих мені… Та мені щастить, мені зазвичай дарують книжки хороші письменники. Наприклад, автор передмови до моєї книжки Юрій Андрухович.

— І все ж таки, Ігоре Яковичу, чи вмієте ви писати в риму?
— Так, у книжці є вірші, написані в риму, їх перекладав Іван Світличний на засланні:
Хтось іззаду наспіх спив
Стигле літо в росах,
І на вітах замість слив
Променевий осад.

Пощо, сестро, нам страхи
На предмет погоди?
Десь у Африці птахи
Правлять свято входин.

Ця достиглість, синь, гладінь,
Далина — і ти в ній.
Визвуки на сто ладів
Первісні, дитинні.

Гнізда кронами висять,
Павутина в вишнях.
І оголена, як сад,
Близькість наших ближніх.

Розмовляла Яна Дубинянська

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».