Ранній Куліш у комплексному дослідженні

Івашків Василь. Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчости Пантелеймона Куліша. Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2009
Івашків Василь. Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчости Пантелеймона Куліша. Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2009

Дуже добре зробив Василь Івашків, вибравши для дослідження не всі 40-і роки, а лише перший період життя і творчости Пантелеймона Куліша – від кінця 30-х до арешту у квітні 1847 року. Завдяки цьому вдалося всебічно й детально показати літературну й наукову діяльність письменника впродовж певного часу, коли її цементували єдина настроєність, піднесене молодече світосприйняття, органічно вироблені ідейно-естетичні засади, смаки й уподобання, стрімкий розвиток. Поділ творчого шляху Куліша на десятиріччя і розгляд за ними був би штучним, бо не відповідав би реальним подіям і поворотам у його житті та різнобічній діяльності (такими неприродними є хронологічні рамці у відомій книжці Віктора Петрова «Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість», 1929).

Монографія В. Івашкова складається із трьох дослідницьких пластів. Насамперед —накреслено картину розвитку кулішезнавства протягом майже півтора століття. Досі в українському літературознавстві не було так ґрунтовно насвітлено історію видання і дослідження творчости Куліша, як це зробив В. Івашків у вступі до своєї монографії, вказавши на те нове, що внесли найґрунтовніші праці. Крім того, на сторінках книжки він постійно веде цікавий діалог із науковцями різних років – особливо 1920-х і 1980–2000-х, коли кулішезнавство розвивалося найінтенсивніше. Знаходячи різні цікавинки у кулішезнавчій спадщині 1920-х рр., В. Івашків актуалізує її для сьогоднішніх читачів, а водночас доповнює, коригує, а бува, і спростовує тодішні спостереження, уявлення, погляди, які не раз виявляються упередженими, неточними через брак джерел, вірогідних відомостей чи просто внаслідок кон’юнктури часу. Монографія дуже виграє від наскрізного діалогу з різними дослідниками.

Другий пласт – це принагідне простеження прижиттєвої перцепції, тобто відгуків на ті чи ті твори Куліша у пресі 40-х років, а також у тогочасному листуванні та щоденникових нотатках. Це дає змогу врахувати, як функціонували Кулішеві твори у свідомості українських, російських і польських літераторів. Висвітлення такого сприймання, безперечно, збагатило монографію, бо, на жаль, ми досі не маємо суцільного огляду відгуків про Куліша у прижиттєвих публікаціях, листах та інших приватних нотатках.

Третій пласт основний – це фундаментальне дослідження самої творчости раннього Куліша. Розглянуто майже всі відомі його тексти від кінця 1830-х рр. до початку 1847 року: художні твори (вони переважно прозові, рідше – віршовані), історико-дослідницькі праці, літературно-публіцистичні, літературно-критичні та мемуарні спроби, частково епістолярій. Твори згруповано за місцевістю, з якою вони пов’язані («воронізький цикл» прози), за жанрами (ідилії, романи), текстовою близькістю (віршована хроніка «Україна» і «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького»). Для Кулішевої творчости 40–50-х років характерною є наявність різних редакцій, причому не лише одномовних, а й часом двомовних. Крім того, трапляються й різножанрові паралельні твори (згадувані «Україна» і «Книга о ділах народу українського…»). До того ж більшість тогочасних творів Куліша мають свої конкретні передтексти у вигляді творів інших авторів або вбирають у себе тією чи іншою мірою різножанрові фольклорні першоджерела. Це й зумовило дослідницький підхід, що полягає в поєднанні текстологічних та інтертекстуальних аспектів. Монографія цілком відповідає заявленому визначенню її як джерелознавчо-аналітичного дослідження.

Представлено почасти літературний контекст ранньої творчости Куліша, переважно преромантичний і романтичний – український, російський, польський, а також західноєвропейський (античний, німецький, англійський та шотландський). Але найповніше подано фольклористичний і загалом народознавчий контекст. Досі ніхто так ретельно й системно не простежив фольклорну та фольклористичну основу ранніх творів Куліша. Скрупульозно розглянуто в цьому плані оповідання й повісті, романи «Михайло Чарнышенко» і «Чорна рада», особливу увагу приділено різним вставним оповідкам, казкам, переказам, легендам фольклорного походження, а також народним думам і пісням, уплетеним у тканину авторського тексту (походження, паралелі, зміст, поетика тощо). З’ясовано, якою мірою «Києво-Печерський патерик» послужив одним із джерел повісти «Огненный змей», а «Запорожская старина» І. Срезневського, «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» П. Лукашевича та «История русов» – джерелами «України».

Чи не найцікавішим є порівняння ранніх редакцій «Чорної ради» з остаточним текстом. З художнього боку український текст став сюжетно і структурно досконалішим, автор зняв цілі шматки, що стримували розвиток художньої дії (занадто детальні описи, «антикварні» відступи), надав викладові фабульних перипетій більшої стрімкости, тому роман читається на одному подиху. Водночас національні акценти, наявні в ранніх редакціях «Чорної ради», Куліш послабив, навіть викинув ті сміливі місця, що вже були апробовані в публікаціях окремих розділів роману в «Современнике». Уважне вчитування В. Івашкова в рукописні тексти ранніх редакцій роману дає нам змогу пересвідчитися, що в 40-х роках Куліш орієнтувався на здобуття в майбутньому самостійної української держави.

Нову ж редакцію «Чорної ради» письменник створив 1856 року, поспішаючи, як сам зізнався в одному з листів, завершити й видати роман, поки ліберальна «відлига», що тільки-но почалася в Російській імперії, дочасно не закінчилася. І зробив правильно – «Чорна рада», хоча й не така радикальна, національно наснажена, як у ранній редакції, з’явилася вчасно (1857 року), ставши могутнім чинником українського національно-культурного відродження і пожвавлення на зламі 50–60-х років ХІХ ст. Водночас, можна з певністю сказати, що якби Куліш відклав переробку роману на кілька років пізніше (скажімо, на 1860–1861 рр.), то значно більше зберіг би національно-патріотичне спрямування першої редакції, ба навіть посилив би його, бо в тих роках, коли ліберальні реформи сягнули апогею, що призвело до скасування кріпацтва, висловлювався уже розкутіше, вільніше (зокрема на сторінках «Основи»).

Варте схвалення й те, що В. Івашків звертає увагу на соціально-класові аспекти, порушені в ранній редакції «Чорної ради» (зокрема майнової нерівности). Соціальна проблематика класичного вітчизняного письменства в нинішньому літературознавстві часто невиправдано ігнорується як щось старомодне, а тим часом питання полягає в тому, щоб її глибоко, по-новому осмислити. Історичний досвід показує, що міцна українська держава неможлива без належного, справедливого вирішення соціальних проблем, надання громадянам і різним верствам відповідних соціальних прав і привілеїв. Збагнути це – означає виявити мудрий патріотичний підхід, приклад якого показав Куліш у «Чорній раді», зобразивши, як люди після визвольної війни (Хмельниччини) задумувались над тим, з «чого-то так на Вкраїні стало, що в одного ні нивки, ні городця нема, треба у підсусідках проживати, а другий на свої ґрунти людей не назоветься, за всю осінь не об’ореться», а також те, як у козаків, городян і селян наростав протест проти збагачення за їхній рахунок козацької городової старшини. Ці описи, що стосуються доби козацької Руїни XVII ст., звучать актуально і для сьогоднішньої України, що силкується виборсатися з «руїни» — чи то пострадянської, чи то вже нової, олігархічної. Простежує В. Івашків і Кулішеве зображення соціальної демагогії (чи то пак популізму, кажучи сучасною мовою) як засобу здобути прихильність виборців і прийти до влади.

Хоча в кулішезнавстві вже було відомо, що образи Лесі Череванівни та її матері, Череванихи, Куліш почасти списав зі своєї обраниці Лесі з роду Білозерських та її матері Мотрони Білозерської, окремі промовисті фрази в ранніх редакціях «Чорної ради» дали змогу В. Івашкову підкріпити ці наші знання новими переконливими аргументами. У ранніх редакціях роману дослідник знайшов підстави і для власного здогаду, що образові Михайла Череваня надано певних рис Михайла Білозерського, Лесиного батька, про якого Куліш чув з розповідей сім’ї Білозерських.

Всебічно розкрито активну фольклористичну діяльність Куліша першої половини та середини 40-х років («Украинские народные предания» та інші збірки). У монографії досі найповніше опрацьовано фольклористичні й етнографічні записи та цілі збірники Куліша, що зберігаються в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, зокрема «Малороссийские песни» – єдиний народнопісенний збірник, що його власноруч систематизував Куліш, збірнички 1843 року «Заметки о малороссийских обыячах, верованиях, одеждах, утварях, постройках и пр.», «Разные записки о запорожцах, об их военных звычаях, общественном быте, шутках и прочая», а також збережені в рукопису фольклористичні статті «О малороссийских песнях», «Uwagi над малороссийскими песнями», передмову до збірника «Малоросийские предания и разные заметки, касающиеся местных примечательностей, обычаев и т. п.». Низку фольклорних записів уперше введено в науковий обіг і уважно розглянуто. За фольклорними записами та принагідними нотатками, характеристикою в історичних працях вдумливо простежено Кулішеве ставлення до Мазепи і Палія. Виявлено нові цікаві факти, які свідчать, що в 40-х роках Куліш як народознавець та історик звертав пильну увагу на етнічні, ментальні, обрядові, звичаєві та інші відмінності українців од росіян, на відображення у фольклорі українсько-російських національних суперечностей і навіть воєнних конфліктів.

Дослідник об’єктивно висвітлює Кулішеві погляди 1840-х – середини 1850-х рр. на гайдамаччину, показуючи, що вже тоді письменник трактував її неоднозначно: як «зло», що «должно было явиться не иначе, как по закону противодействия какому-то другому, гораздо нестерпимейшему для гражданского общества злу, а может быть, и многим злам, которые его породили и постоянно поддерживали»; як кривавий соціальний бунт і розбій убогих проти багатих, наймитів проти господарів і водночас як свідчення національно-визвольного «порыва украинцев к самодеятельности» (с. 277–278). Поряд з такою історичною характеристикою, Кулішеві як фольклористові важливо було записати й зберегти для нащадків різні оцінки гайдамацького руху з погляду простих людей, висловлені в народних піснях, переказах, оповідях, спогадах учасників та очевидців.

Який же збирач скарбів усної народної творчости не піддасться спокусі занотувати принагідно зразки сороміцького фольклору? Не оминув цього й молодий Куліш, хоча в публікаціях опускав такі записи. В. Івашків подекуди ретельно відновлює їх за рукописами.

Уперше докладно порівняно текст статті «Ответ г. Сенковскому на его рецензию “Истории Малороссии” Маркевича», надрукованої в «Москвитянине» (1843), з її автографом, що містить уривки, які редактор журналу М. Погодін викреслив; текст Кулішевої «Карманной книжки для помещиков, или Лучший, извлечённый из опыта способ управлять имением» з її передтекстом – опублікованою в «Современнике» статтею «Граф Александр Сергеевич Строганов», що, як виявилося, складається зі вступу П. Плетньова та допису до редакції Єгора Енгельгардта.

Цілком слушно В. Івашків передає російське написання прізвища Куліша так, як воно переважно друкувалося в 1840-х рр., – через h: Кулhш. Цим зберігається неоднозначність тогочасного прочитання Кулішевого прізвища в зазначенні авторства його російськомовних творів: українці зазвичай вимовляли Кулиш (відповідно до звичного українського читання h як и, себто і), а росіяни – Кулеш. Тому неправомірно передавати це написання в сучасній російській транскрипції як Кулеш, бо в такий спосіб сучасних читачів змушують вимовляти однозначно так, як це робили росіяни в ХІХ ст. А залишаючи h, ми зберігаємо графічну автентичність, вказуємо на двояку вимову і даємо змогу читачам зафіксувати різницю з тими пізнішими російськомовними текстами, де письменник зазначав своє авторство уже чітко як Кулиш.

Що ж до зауваги про те, ніби про Дж. Макферсона Куліш, «здається, ніде не згадував» (с. 293), зазначу, що пізній Куліш згадав його принаймні двічі, хоча вже як фольклорного містифікатора, а не збирача, та й то опосередковано: у примітках до поеми «Куліш у пеклі» назвав невідомого автора «Истории русов» «Макферсоном нашої історіографії», а в спогадах «Около полустолетия назад» охрестив І. Срезневського «харьковским Макферсоном».

Монографію В. Івашкова написано в найкращих традиціях класичного академічного літературознавства: увага до попередників, точне висвітлення їхніх думок, позицій і водночас у діалозі з ними коректне висловлення власної думки. Це взірець добротного наукового дослідження, сумлінного ставлення до літературознавчої праці. Автор виробив власний літературознавчий стиль, у якому ґрунтовний науковий аналіз поєднується з прагненням до фактографічної точности, розлоге цитування першоджерел (задля більшої доказовости) сусідить з детальним, неквапним розглядом текстів і контекстів, вияв авторського ставлення до досліджуваних явищ не суперечить об’єктивному підходові, а вдумливість і розважливість гармоніюють зі свіжістю, вправністю і ясністю викладу. В. Івашків продемонстрував, що можна писати глибокі наукові праці, не переобтяжуючи їх науковою термінологією, модними іншомовними словами, які не раз не сприяють дослідникам в осмисленні порушеної проблематики, а лише створюють ефект псевдонауковости.

Чималий обсяг матеріалів, охоплених аналітичним зором, і глибина у їх дослідженні дають підстави відзначити, що наше літературознавство збагатилося добрим науковим путівником по ранній писемній спадщині Пантелеймона Куліша, зручним у користуванні посібником для науковців, викладачів та студентів, які матимуть бажання чи потребу глибше пізнати багатогранний набуток цього діяча.

Монографія В. Івашкова є значним кроком уперед в текстологічному та інтертекстуальному осмисленні творчого доробку раннього Куліша, вона містить вагомі напрацювання, що знадобляться для розбудови нових цілісних досліджень, от хоча б таких: «Текстологія творчости раннього П. Куліша», «Текстологія “Чорної ради” П. Куліша», «Творчість раннього П. Куліша як інтертекст», «“Чорна рада” П. Куліша як інтертекст» тощо. Бо ще потребують окремого вирішення деякі суто текстологічні питання, наприклад: які тексти (українські та російські) «Чорної ради» слід вважати редакціями, а які – варіантами редакцій? Згадано декілька редакцій «Орисі», але їх не схарактеризовано як власне текстові редакції. «Повесть о старых временах и обычаях малороссийских» і «Самое обыкновенное происшествие» названо то варіантами (с. 84), то редакціями (с. 87) одного твору, хоча коректно говорити саме про дві редакції.

Залишається нез’ясованим питання, яка з двох редакцій оповідання про Бурдюга перша: та, що під назвою «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе» надрукована в альманасі М. Максимовича «Киевлянин» (1840. – Кн. 1), чи інша, ширша, опублікована під назвою «Приключение с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе» в петербурзькій «Литературной газете» (30 березня 1840 р.). Автор монографії зізнається, що не зміг ознайомитися з газетною публікацією (с. 41), але далі (на с. 44) розглядає також «ще одну редакцію» оповідання, подану в першому томі Кулішевих «Творів», виданому 1930 року, а це ж і є передрук з «Литературной газеты». За версією І. Ямпольського, «київська» редакція – перша, «петербурзька» – друга: «Цензурні дати “Киевлянина” (12 лютого 1840 р.) і “Лит. газеты” (29 березня 1840 р.) свідчать про те, що редакція “Лит. газеты” пізніша». До того самого висновку дослідника привело й порівняння текстів: газетна редакція ширша (на його думку, доповнена) й лексично пристосована до російського читача (Ямпольський І. До історії «Малороссийских рассказов» П. Куліша // Література. – К., 1928. – Збірник перший. – С. 144–149). Щоправда, Куліш часто робив навпаки: перші розлогіші редакції прозових творів скорочував – так було з «Орисею», оповіданням «Самое обыкновенное происшествие», «Чорною радою». На тій підставі, що «цілком природньо з більшого оповідання робити менше, а не навпаки», Є. Кирилюк вважав редакцію «Киевлянина» за другу (Кирилюк Є. Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього. – К., 1929. – С. 15–16). В. Івашків приймає це припущення, не враховуючи аргументів І. Ямпольського (с. 41, 85), хоча насправді для встановлення того, яка редакція перша, сьогодні в нашому розпорядженні є замало відомостей.

Звісно, й надалі розгляд творчої діяльности Куліша за періодами був би дуже потрібний, корисний і пізнавально-повчальний (почергово: часів заслання, потім до повернення йому права друку, відтак – чи не найцікавіший і найбільш вдячний для дослідження період від 1856-го до 1864 року, і т. д.). Використовуючи термін, ужитий в назві книжки В. Івашкова, можна сказати, що вона заслуговує на те, щоб стати парадигмою для монографічних досліджень наступних періодів Кулішевої творчости.