Туманний Монблан: Еміль Верхарн

Тео Ван Ріссельберґ. Портрет Е. Верхарна. Фото з сайту wikimedia.org
Тео Ван Ріссельберґ. Портрет Е. Верхарна. Фото з сайту wikimedia.org

– Здіймайте, люди, з дверей замки,
Впустіте, люди, я – сніг глибокий,
Мій білий плащ, мій плащ широкий
Покрив поля, ліси, річки.

– Ввіходьте, пане, ввіходьте, світлий,
Із пелюстками блідих лілей,
І сійте їх у млі ночей
Тут, біля печі, біля світла.

Бо ми живем серед пустель,
В північних мовчазних країнах,
І любим вас; ми, люди скель,
Зросли у ваших скорбних тінях.

Ці рядки – з-під пера забутого бельгійського поета Еміля Верхарна, у відтворенні забутого українського гранослова Миколи Терещенка, за останньою радянською збіркою віршів (“Дніпро”, 1966 р.), придбаною за безцінь на столичній Петрівці. Одійшла в небуття серія “Перлини світової лірики”, дихає на ладан “Дніпро”, ймення Верхарна або ж узагалі не згадується в колі словолюбів, або ж перекривається стереотиповими постатями Трибуна-Революціонера, одного з улюблених поетів В. І. Леніна. Не вивчають найбільшого бельгійського поета у середній школі, краєчком вуха про нього чують у школі вищій. Однак смаки Леніна поділяли і Цвайґ, і Роден, і Рільке, і Маллярме, й Жід. А в нас досі не спромоглися перевидати хоч би вибране “Північного Віктора Гюго”. Час би завести тужливої за цим одмерлим класиком, розвинути до символічного образи Снігу й покірних йому Людей, надто ж у контексті сучасної української суспільно-політичної, і особливо – культурної ситуації, одначе…

…Насправді такі самі кепські справи з Верхарном були й у Бельгії років із тридцять тому. Це при тому, що інший видатний бельгієць, Моріс Метерлінк, твердив: “Верхарн представляв собою цілу Бельгію”. Його не перевидавали, не читали, вважали за “останнього з могікан” соціалістичної утопії, рукописні зшитки припадали пилом у Королівській академії. Але час розставив крапки над “і”: від 1994 року під орудою професора Лувенського університету Мішеля Оттена триває перевидання “Повного зібрання поезій” у 12 томах (на сьогодні останній том – шостий). Мішель потверджує: “Його поетика закорінена у фландрське світосприйняття. Ніби в переплесках Шельди, відбивається життя сіл і міст, ченців і ковалів. Верхарн, попри зужитість деяких формальних засобів, – це вся чуттєва повнота життя”. Коли гортаєш сторінки цих ошатних книжок, постає в уяві непростий шлях Поета, який ніколи не припиняв праці над словом (про це свідчать численні правки впродовж усіх авторських перевидань), бо знав : “Хоч ти єси слабий, і бідний, і похмурий, // І стомлений – устань: себе ти подолав. // Бажанням сміливим знеси свої тортури // І горде серце кинь проти земних неслав!” (тут і далі – переклади М. Терещенка за вказаним вище виданням).

Тео Ван Ріссельберґ. Читання (1903). Еміль Верхарн читає твори. Скраю праворуч сидять Андре Жід і Моріс Метерлінк. Фото з сайту wikimedia.org
Тео Ван Ріссельберґ. Читання (1903). Еміль Верхарн читає твори. Скраю праворуч сидять Андре Жід і Моріс Метерлінк. Фото з сайту wikimedia.org

Народився Еміль Верхарн 21 травня 1855 року в містечку Сент-Аман на берегах Шельди, поблизу Антверпена. Нині тут Меморіальний музей-архів, проти нього – дерев’яна скульптура Христа, що ціле життя надихала поета, аж до ототожнення з ним, трохи поодалік – таємнича каплиця Богоматері Темряви. Містичні краєвиди малої Батьківщини згодом перекочують до поезій, а особливо до “Чорної трилогії” (1887–1890). Хоч би такий образок: “Вечори, розіп’яті на обрії в огнях, // В болотах відбили тугу і благання; // В болотах, немов у дзеркалах, // Стигне кров вечірнього смеркання: // Вечори, розіп’яті на обрії в огнях!”.

Верхарн здобув освіту в найпрестижніших католицьких навчальних закладах Бельгії – Колегіумі Святої Варвари (тут у різний час потерпали від єзуїтської аскези Жорж Роденбах, Шарль Ван Лерберґ і Моріс Метерлінк, цвіт бельгійського символізму), Ґентському й Лувенському університетах. Як і більшість тогочасних літераторів, учився на правника, однак уже в студентські роки редагував літературний журнал “Студентський тиждень” (тут-таки друкуються його перші проби пера), у якому юний Іван Жількен кинув гасло “Будьмо собою!”, котре добре затямив і Еміль: “у Поезії треба започаткувати фламандську школу, гідну школи живопису”. На цей час припадає відвідування мистецького салону Едмона Пікара, співпраця з чаcописом натуралістів і символістів “Молода Бельгія”, перші мистецтвознавчі та літературно-критичні розвідки. Після університету Верхарн трохи працює за фахом, але швидко переходить на творчу ниву. Перша збірка, “Фламандки”(1883), присвячена “жінкам мого краю”, вражає тогочасних критиків просто-таки рубенсенівським натуралізмом, сільськими пейзажами  à la Золя. Хоч би такий приклад, не з найбільш дражливих: “Вона засмагла вся, а сім’я чарівливе, // Що розлилося скрізь на хвилях жил по ній, // У груди буйно б’є, хвилює перса діви, // Немов у полі вітровій”.

Однак за натуралістичним образком можна завважити цікаві взаємопроникнення різних семіотичних систем, примат візуального образу над слуховим, який подеколи завдяки аналогічному перетіканню набуває ознак символіки. На противагу чуттєвому профанному бароковому світу “Фламандок”, у “Ченцях” (1886) постає сакральний монастирський світ, де, за винятком кількох сатиричних портретів чернецтва, завдяки густій метафоричній тканині вряди-годи витворюються екстатичні видива світу Ідей.

Проте вершинним твором Верхарна-символіста поза сумнівом стала “Чорна трилогія”: “Вечори” (1887), “Розгроми” (1888) і “Чорні смолоскипи” (1890). Містичні поезії з класично символістськими темами, як-от жінки у чорному, Парки, Аріадни й Сирени переплітаються з новою інтерпретацією народних сюжетів і образів. Хрести, апостоли, вертепи, фламандські балади, легенди й історичні ремінісценції синтезуються в авторській міфопоетиці з поступовим вивільненням олександрійських віршів і становленням верхарнівського vers libre. Іноді твори набувають пророчого звучання. Чи не передбачив поет свою загибель під потягом на руанському вокзалі? “Ти голову свою складеш на ешафоті, // І дзвони загудуть, і лезо заблищить, // І крикнуть мускули, і вибухне в скорботі, // Шаліючи, бенкет металу й крові вмить”.

Автограф вірша “У полі ячменю...” (1904)
Автограф вірша “У полі ячменю...” (1904)

І хоча після виходу “Чорної трилогії” Верхарна визнали за одного з найкращих поетів франкомовного світу; і хоча він ніби й одужав од неврастенії після одруження з чарівливою художницею Мартою Массен (1891 рік), похмурий світ “Чорних смолоскипів” розвіювався поволі. Збірки творів, що писалися упродовж цього часу (“Обіч дороги”, 1882–1894; “Виноград на моїх стінах”, 1892–1897) фіксують поступове просвітлення символіки, а відтак і зниження емоційного навантаження. Проте Верхарн іще встигне уславитись направду талановитими фресками із сільського (“Обмарені села”, 1893; “Примарні селища”, 1895) й міського (“Міста-спрути”, 1895) життя. Звісно, ці збірки (як і драма “Світання”, 1898, котру радянські тлумачі охрестили “Зорями”, зробивши з автора провісника Кремлівської Зорі) можна інтерпретувати з позицій “загину патріархального ладу” (М. Терещенко), однак передовсім – це поезія суспільної катастрофи, виболена медитація на тему загибелі сільського дивосвіту, з його легендарним минулим (дивовижне часто перекодовується у демонічну символіку) і нікчемним сучасним, а також воднораз пекельне й манливо унанімістичне полотно космічного Міста (“Велетнем сяє воно, і вогні серед ночі, // Мов безмежні, засмучені очі, // Досягають планет і зоріють над ним!”) у розбурханих хвилях верлібрів. Як слушно відзначав Ален Боске, Верхарн “не плаче над злиденним жеребом трударів”, він “яро й жорстоко фіксує свою добу, не вдаючись у політику”.

Потому талант Верхарна занепадатиме, і лише іноді траплятимуться прекрасні рядки. Буде, щоправда, витончена лірична трилогія, присвячена дружині, – “Світлі години” (1896), “Пообідні години” (1905), “Вечірні години” (1911). Буде п’ять велетенських поетичних збірок-панорам “Усієї Фландрії” (1904–1911). Будуть зболені твори періоду Першої світової війни (“Червоні крила війни”, 1916; “Високі вогні”, 1917). Будуть цікаві драматичні спроби (“Монастир”, “Філіп ІІ”), цінні монографічні роботи про Джеймса Енсора, Рембрандта й Клода Моне. Одначе народні гуляння “Фламандок” перевтіляться в ідеальні колективістичні полотна “Буряних сил” (1902), “Безмежного сяйва” (1906), “Величних гімнів” (1910) й інших епічних, а проте аж надто простакувато-алегоричних і прозаїчних збірок. Буде всесвітнє визнання (випускник київської гімназії Анатолій Луначарський нарече Верхарна “Монбланом, де лежать джерела кращих потоків сучасної поезії”), товаришування з королівською родиною, замилування різними авангардистськими течіями. Буде потужна громадська робота задля примирення ворожих держав. І якщо Верхарна не вшанували Нобелівською премією, то цьому завадив Фатум: 27 листопада 1916 року в шаленій тисняві на руанському вокзалі поет потрапив під колеса поїзда.

Еміль Верхарн із дружиною, Мартою Массен. Із сайту wikimedia.org
Еміль Верхарн із дружиною, Мартою Массен. Із сайту wikimedia.org

Французький уряд пропонував поховати Класика в Пантеоні, однак родина відмовилась. І тільки 1927-го року Верхарн повернувся на рідну землю, до Сент-Аману, де й спочиває разом із дружиною. Нещодавно могилу поета відновили, здалеку біліє вона на березі Шельди, і коли вчувається криштальний благовіст парафіяльної церковці, мені відлунюють далекі слова Верхарнові, у щемливому перекладі Миколи Зерова:
Я думаю про тих, що в дальніх поколіннях,
Як я в оцю шумливу мить,
Потонуть поглядом у осяйних проміннях,
Що сходять на нічну блакить.

Так давно це сказано, так давно перекладено, так давно забуто. У пониззі сіріє твань. По білосніжних сходинках піднімаємося з Мішелєм до останньої оселі Верхарна. Вітер розкрилює вечорову блакить. Пахне якоюсь терпкою квіткою. Збирається на грозу.
Хотів би я для них у вітрі цім могутнім,
В солоних далях цих знайти
Слова премудрості, напоєні майбутнім
I спраглі дальшої мети,

Але з глибин простору, десь понад Шельдою, понад катівнями Сандармоху вчувається спів:
Щоб душу пристрасну мою вони відчули,
Спізнавши із самих-но слів,
Як серцем радісним у час давно минулий
Я душу їхню полюбив.

Перечитаймо Верхарна. Зарано відкидати цю чисту, пристрасну й глибинну Поезію туманного Монблана. Вона того варта. Сент-Аман  – Брюссель – Київ

Дмитро Чистяк Киянин. Магістрант Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка. Перекладач з бельгійської, канадської, марокканської, польської, французької, швейцарської літератур. Лауреат Всеукраїнських і Міжнародних конкурсів поетів, новелістів, художнього перекладу. Лауреат Премій Посольства Канади в Україні (2006, 2007, 2008) та НАН України (2008). Найбільші друзі – М.Метерлінк, П.Тичина, В.Свідзінський, К.Міщук, Новаліс, Ж.Ґрак, А.Жід.