Книжки з невідомої полиці

Марина Соколян. Фото з сайту wikipedia.org
Марина Соколян. Фото з сайту wikipedia.org

Марина Соколян займає у нашому сучасному літпроцесі абсолютно окрему, навіть у певному розумінні герметичну нішу. Тому її ім’я так рідко потрапляє до літературно-критичних оглядів, де письменників перелічують через кому: для неї просто немає відповідного однорідного ряду.

Із шеренги молодих письменників (куди Соколян ще потрапляє за віком — їй, авторці восьми книг, немає тридцяти) вона категорично вибивається через відсутність у її творчості трендових для молоді автобіографічних мотивів, відбитків особистого й поколіннєвого досвіду та протестної брутальності. З контексту жіночої прози так само: ця письменниця принципово не робить ставку на чуттєву відвертість, приділяючи однакову увагу психології обох статей та залізно врівноважуючи емоційне раціональним. Важко зарахувати її твори до жанрової літератури: фантастику, містику й гострий сюжет у них вписано в занадто складні як для «жанру» культурологічні побудови й соціально-філософські моделі. А коли йдеться про літературу інтелектуальну, на заваді встає все перелічене вище: і молодість, і стать, і елементи фантастики та екшну. Стереотипи — річ непереборна. Втім, спробувати варто.

Перша книжка Марини Соколян, збірка оповідань «Цурпалки», вийшла за результатами літературного конкурсу у видавництві «Смолоскип» (додам у дужках: не втомлююся дивуватися, скільки цей доволі камерний і негучний конкурс для молоді дав українській літературі по-справжньому цікавих імен, такого високого відсотка потраплянь у десятку не має навіть набагато розкрученіша «Коронація слова»). «Коронаційне» лауреатство Соколян свого часу теж здобула — за повість «Балада для Кривої Варги».

Марина Соколян. Кодло. — Київ: Факт, 2003
Марина Соколян. Кодло. — Київ: Факт, 2003

Тут і зараз я хотіла б розглянути чотири, як на мене, найсильніші й найпоказовіші твори Марини Соколян: «Кодло. Експериментальне дослідження» (2003), «Сторонні в домі» (2006), «Херем» (2007), «Новендіалія» (2008; всі — видавництво «Факт»).

«Кодло» — повість, яка стала «дорослим» дебютом Соколян (до речі, її перекладено російською мовою і видано в Москві), привертає увагу вже зовнішньою композиційною атрибутикою: вона стилізована під студентську роботу зі вступом, п’ятьма розділами, висновками, відгуком керівника та навіть списком використаної літератури. Список, до речі, справжній. Отже, якщо вам не пощастило повчитися на таємному факультеті Human Science School Сент-Ендрюзького університету, маєте шанс надолужити втрачене за допомогою самоосвіти. Звісно, за наших часів твір зі студентського життя, надто коли йдеться про щось таємне, не може уникнути асоціацій із пригодами розумного хлопчика Гаррі. Проте в Сент-Ендрюзі Марини Соколян вчать не магії, а справі цілком реальній, практичній та корисній у житті — брехні.

«Ви добре вчились у школі? Ну, і чого ви досягли? Якщо ви повірили в цю Велику Містифікацію, то, ймовірно, вас і надалі дуритимуть. Якщо ж ви геть у неї не вірили, то, власне, ви мабуть і нічому корисному не навчилися, адже гра без віри в неї втрачає будь-яку цінність». Події повісті постійно балансують на межі містифікації й віри, нагадуючи фаулзівського «Волхва» (його нема в списку і на той час Марина, як вона стверджує, цього роману ще не читала), кожен із персонажів, і студентів, і викладачів, веде свою лінію брехні, і на їх перетині вимальовуються вже зовсім химерні побудови, що за ними не відшукати істини. Несправжні злочини й смерті, несправжня дружба й повага до старших та, звісно ж, несправжнє кохання. Зі стін цього (та хіба лише цього?) навчального закладу вийдуть цілковито нові люди. «Покоління без совісті і сорому, покоління містифікаторів… Я тихо розсміялась. Ми — покоління переможців. За нами майбутнє».

Марина Соколян. Сторонні в домі. — Київ: Факт, 2006
Марина Соколян. Сторонні в домі. — Київ: Факт, 2006

Актуальністю цієї книжки, що побачила світ у 2004-му, захоплювалася Оксана Забужко: «Таких потраплянь у розжарену політичну ситуацію просто не буває!» (з інтерв’ю у «Дзеркалі тижня»). Втім, політична ситуація відтоді змінилася неодноразово, а кричуща актуальність «Кодла», на жаль, нікуди не поділася.

«Сторонні в домі» — мабуть, найбільш ліричний та інтимний твір Марини Соколян. До цього роману добре пасували б епіграфом слова з нашумілого «Евакуатора» Дмитра Бикова: «Нам так зрідка й неохоче підкидають своїх, аби ми не розуміли, який це жах — чужі». Герої «Сторонніх в домі» шукають одне одного, зустрічаються випадково, намагаються знайти порозуміння, але… «Мені іноді здається, що ми живемо в різних світах. Світах, розділених непроникною прозорою стіною. Говорячи, не чуємо; шукаючи, не знаходимо… навіть бажаючи, не розуміємо… Таке враження, що ми належимо до різних біологічних видів, що мають різні органи чуття…»

Це дуже атмосферний роман. Дія відбувається в узагальненому європейському місті, такі декорації вдаються Соколян якнайкраще: всі ці стильні кав’ярні, крамнички, бруківка на вузьких вулицях, імена персонажів — Ян Рейвах, Лея Браха… Відчутний та змодельований зі знанням предмету єврейський колорит: власне, на кабалістиці та священих іудейських текстах побудована містично-детективна лінія роману. Та за всім цим екзотичним антуражем — все той же знайомий кожному щемкий біль пошуку «своєї» людини. Або принаймні дороги до спільного світу, де «чужа», проте кохана й закохана жінка таки перетвориться на «свою».

У повісті «Херем» (за яку письменниця несподівано для себе отримала дві нагороди від цеху фантастів: премію ім.В.Савченка «Відкриття себе» та заохочення за найкращий дебют на всеєвропейському конвенті «Євроскон») Марина Соколян робить приблизно той самий ризикований фокус, що трохи раніше дозволив собі Ден Браун, а ще раніше — Михайло Булгаков, кому хто більше до вподоби. Йдеться про переосмислення Євангелія, альтернативну історію Сина Божого.

Марина Соколян. Фото з сайту wikipedia.org
Марина Соколян. Фото з сайту wikipedia.org

Двох найпротилежніших персонажів канонічного християнства (тут зроблено купюру для здогадливих читачів) письменниця зухвало об’єднує в одного, вигнанця на ім’я Асата. Ця книжка здатна боляче вразити чиїсь релігійні почуття, її цілком могла б заборонити офіційна церква, якби тамтешні служителі більше читали. Проте це не є експериментом задля експерименту й епатажу: химерні поневіряння Асати у світі з викривленими орієнтирами витворюють нову філософсько-етичну концепцію, не тотожну християнській, проте цікаву й цінну.

Останній на сьогодні великий твір Марини Соколян — роман «Новендіалія». По-перше, слід зауважити, що це справді-таки роман, явище у сучасній українській літературі поодиноке. Йдеться не тільки про обсяг книжки — понад чотириста сторінок — а й про її романну структуру, з основною й побічними сюжетними лініями, великою кількістю персонажів, окремою наскрізною лінією тощо. До того ж роман, у традиції Умберто Еко, багатошаровий, і читати його можна на дуже різних рівнях.

Отже, у місті Дракуві (знов-таки готика, бруківка, кав’ярні; втім, читаючи книжку, ви матимете професійну екскурсію видатними місцями Дракува, пізнавальну та неймовірно смішну) існує таємна організація, що полює за… мертвими душами. «Ви, напевно, неоднораз чули про так званих душевнохворих. Говорячи таким чином, ми визнаємо ймовірність того, що душа може хворіти. Зараз же нам із вами доведеться піти далі і припустити, що вона може не лише захворіти, а й померти. Зрідка трапляється навіть так, що душа помирає раніше за тіло. Саме такі випадки і належать до компетенції Нічного Магістрату».

Марина Соколян. Новендіалія. — Київ: Факт, 2008
Марина Соколян. Новендіалія. — Київ: Факт, 2008

Вже назва цієї контори налаштовує на містичний екшн у дусі Сергія Лук’яненка, і спрямований на розвагу читач розчарованим не залишиться. У романі багато гонитви та стрілянини, таємниць і розслідувань, зустрічей із потойбічними істотами. У структурі роману відчувається паралельне опанування авторкою сценарної майстерності: інформацію про світ, населений далеко не лише живими людьми, вона подає по-кінематографічному поступово, по краплі нагнітаючи напругу. Існують moribundi, люди, які втратили душевні сили і за дев’ять днів — новендіалія! — вмирають зовсім, шкоди від них нема, але їх уже не врятувати. Проте є inferi — ті, хто, втративши власну душу, полюють за душами інших людей, вбивають та живляться їхніми силами. Та й це ще не все, адже бувають larvati…

Вже незвична для екшну латинська термінологія чемно натякає читачеві: не все так просто. І дає ключ до наступного пласту роману, пов’язаного з історико-культурологічним тлом подій. Власне, і Нічний Магістрат (sic!) існував насправді у Давньому Римі. Цей план оповіді легко залишити поза увагою, але нікому не раджу. А крім того, «Новендіалія» — типовий «виробничий роман»: діяльність контори, хоч і таємної, змальовано в усіх деталях — від щоденної канцелярщини до посиденьок співробітників у їх улюбленій кав’ярні. Є у романі кілька більш чи менш ліричних ліній особистих стосунків між героями, кожен із котрих має свою таємницю. Все це по-сценарному чітко й по-літературному глибоко переплетено в загальне романне полотно. Але й на цьому рівні не варто зупинятися.

Бо «Новендіалія» — роман не більше й не менше, як про сенс життя. Мету, яка живить душевні сили, а її зникнення або перетворення на оману спроможне вбити душу. І тут надто вразливі творчі люди, котрі покладають життя на якусь єдину справу: твір мистецтва, наукову концепцію тощо. Розчарувавшись у певний момент, вони можуть втратити душу, проте вона житиме й надалі в їхньому творінні, якщо воно таки справжнє і сильне, світитиме червоним вогником, видимим через око-«карбункул» у спорядженні членів Магістрату.

А ще трапляються геть особливі люди, полум’яні flagrantes, які… Втім, краще все ж таки прочитати роман.

Марина Соколян працює за принципом накопичення інформації та вражень, що, набуваючи кумулятивного ефекту, переростають у нову якість. Вона багато подорожує, читає безліч спеціальної літератури і ніколи не квапиться з власне писанням, у що важко повірити, пам’ятаючи про вісім книжок до неповних тридцяти. І яким буде її наступний твір, не може сказати ніхто.

Вона не повторюється. Ніколи.

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».