Київський бестіарій

Володимир Даниленко. Кохання в стилі бароко. – Львів: ЛА «Піраміда», 2009
Володимир Даниленко. Кохання в стилі бароко. – Львів: ЛА «Піраміда», 2009

Хто б сумнівався, що Київ – всуціль просякнуте містикою місто. Щоправда, вона, як правило, асоціюється з мглисто-романтичним минулим – чи то зі староруськими легендами, чи з бароковими химерами, чи, на гірший випадок, із часами Голохвастова й Проні Прокоповни, коли дух чарів ще не зовсім вивітрився з тутешніх покручених вуличок та узвозів… Тоді ще сумлінний побутописець Ніколай Лєсков міг визбирувати родзинки київського фольклору та колекціонувати місцевих диваків, яких із його легкої руки почали називати київськими антиками.

Не бракувало спроб проникнути в містичний образ Києва і в двадцятому віці. Варто згадати хоч би блискучу візію міста М. Булгакова, що наново, було, актулізувала ту непоясненну київську „античність”, архетипну природу цього незвичайного місця, в якому кожен жест, не кажучи вже про слово, набуває архетипної знаковості. Проте далі почалася пісна більшовицька доба з розгулом атеїзму, який викорінив наш інтерес до містики. Настільки, що від віків знамениті та суперактивні київські відьми змушені були змінювати професію чи, принаймні, місце своїх традиційних з’їздів, оскільки Лиса гора втратила свій статус провідного космодрому демонських сил. Інші все ж подейкують, що насправді все не так погано, що влада безвірників не перемогла традиційної магії, натомість глухо замовчувала все з нею пов’язане, щоб, не дай Боже, не сполошити місцевих мешканців, які мали твердою рукою будувати в цьому непевному місті соціалістичні бетоноїди.

Так чи інак, а роман, про який ідеться, наново відроджує київську містику, втягуючи в неї читача, ніби муху в патоку. І це безумовний успіх прозаїка, який узявся реалізувати таке завдання. Бо наша література, хоча непомітно для себе й виросла з коротких штанців, проте досі якось чи то побоюється, чи то соромиться освоювати поважні, неінфантильні теми, себто те, що вчені дядьки називають великим наративом. А без сього – хоч скач, хоч плач – гідне спілкування з читачем не вдається, лише перформенси.

Тема Києва – одна з тих, що лякали наших літераторів. Місто, яке відповідає усім міркам культурного феномену, чомусь не привертало їх вникливої уваги. Може, боялися того, що в цьому місті мало українського, що воно було й лишається космополітичним. Але ж така доля багатьох мегаполісів, що вже тут вдієш! Очевидно, не кажу тут про ліриків, які натхненно заримували екзотичну міську топоніміку. Епічного ж образу Києва досі виразно бракує в нашій словесності. Винниченко, скажете, Підмогильний? Так, але це був ще той Київ, а реалії життя в місті радикально змінилися за минуле століття. А от щоб вписати давню містику в ритми сучасного великокиївського мурашника, та ще у доброму стилі? Того довелося чекати аж до появи нового роману Володимира Даниленка.

„Кохання в стилі бароко” – містичний роман, який цілком гідно розвиває перервану свого часу традицію. За кулісами Даниленкового твору іронічно усміхаються Гоголь і Лєсков, Булгаков і Підмогильний. І, звісно, шістдесятники з їхніми неординарними спробами химерного роману. Валерій Шевчук, який тут присутній не лише в стильових ескападах та підтекстових смислах; автор робить його героєм твору (байжуже, що епізодичним, зате колоритним). Традиціність – те, що визначає загальний задум твору, його дух і сферу властивих інтертекстуальних паралелей, зосереджених навколо широко закроєної теми Києва – у міському фольклорі, історії, літературі, монументальному мистецтві тощо. Традиція надає певності авторові, який береться за чергове відчитування таємниць міста-палімпсеста, одного з утілень образу Вічного Града й сакрального локусу на цій землі.

Варто, однак, застерегти, що Даниленкова традиційність – це не консерватизм. Романіст уміло вплітає в свою оповідь ознаки новітньої, постмодерної прози: чи то в композиційному прийомі роману-кросворда (блискучим майстром таких експериментів був і М. Павич), чи то в колекціонуванні парадоксальних людських історій, якими інкрустує (не завжди органічно) сюжет твору. Зрештою, жанрова природа „Кохання…” також сприймається як добрий коктейль різних романних форм. Тут тобі й інтелектуальний детектив – без крові, зате з напруженим, міцно вибудуваним сюжетом. І витончена Love Story з динамічним та драматичним перебігом подій –  палкою пристрастю, ревнощами, сварками й трагічним фіналом, себто всіма хрестоматійними жанровими атрибутами. На локальному рівні маємо численні історичні екскурси, що, разом узяті, ніби софійська мозаїка, складаються на справді поважний київський епос. Можна було б говорити й про кшталт „архітектурного” роману, настільки виразні та влучні в ньому описи найхарактерніших будівель Міста. А ще свої оповіді В. Даниленко щедро приправляє містикою, що не лише зміцнює інтигу, а й своєрідно наркотизує це читво для кожного, хто хоч трохи знає нашу столицю.

Роман у повному сенсі слова києвоцентричний. Тобто річ не в тому, що дія відбувається в цьому місті (було б надто банально й просто), річ у тім, що акція „Кохання в стилі бароко” не могла би розігратися в жодному іншому місті. Минуле граду Кия ніби переслідує героїв. Надто – у двох його вимірах: монументальному та містичному. Якщо перший рельєфно виявляється в міській архітектурі (знов-таки,  автор не обмежується описом місцевих пам’яток, проте з інтригою оповідає про їх особливості й таємничі людські історії, які приховує цей камінний літопис), то другий знаходить відображення на рівні потаємного зв’язку з іншими світами, який повсякчас відчувають або навіть провокують персонажі твору. Шедеври міського будівництва творять своєрідний код, який намагається розгадати головний герой Валерій Колядевич. Не випадково й за професією він – архітектор, тобто людина, яка добре знається на мові каменю. Окрім того, Колядевич, як справжній інтелектуал, цікавиться та захоплюється різними гранями життя колишнього Києва, але й володіє добрими знайомствами в колі сучасної еліти.

Одне слово, такий персонаж – ідеальна жертва для класичної спокусниці. І вона з’являється в образі Юлії Маринчук, в яку наш герой фатально закохується. Про перипетії їх несамовитого кохання не говоритимемо – хай читач сам їх відстежує, залишимо йому цю приємність. Завважимо лишень, що епізод зустрічі з Юлією є властивим моментом зав’язки романної дії, а стосунки коханців заповнюють весь сюжетний простір, час від часу поступаючись чи то вставним оповідям із історії міста, чи то епізодам „польових досліджень”, коли Колядевич разом із Юлією вибираються до магічних місць старого Києва. Не обходиться в цьому моменті без містифікації, позаяк ще при першій зустрічі майбутня коханка підсовує Колядевичеві таємничий кросворд, що спонукатиме розгадувати, відмірюючи тим самим – крок за кроком, із розміреністю клепсидри – час його земного існування. Герой із часом усвідомить, точніше, відчує, що потрапив у пастку, але ж уся біда в тому, що ця пастка солодка й несамовито ваблива. Його обраниця виявляється схожою на жука-ламезуху, що виділяє наркотичний запах, від якого п’яніють мурахи: „Сп’янілі мурахи заціпеніло дивляться, як ламезухи їдять мурашенят, і їх не проганяють, бо вважають своїми”.

Як видно, В. Даниленко творить чергову версію фаустівської теми спокуси та жертви, солодкої миті, заради якої герой готовий заплатити найвищу ціну. Історія його Колядевича огорнута багатою й субтельною символікою, що нагадує читачеві численні літературні й позалітературні (скажімо, історичні або актуальні політичні реалії України) аналогії, які в короткій рецензії годі було б перелічити. До речі, ім’я спокусниці, яка стає втіленням архетипного образу жінки-смерті, також не випадкове. Складається враження, ніби наші письменники мають особливу вразливість на це ім’я (нагадаю, що один із пізніх романів Павла Загребельного має назву „Юлія”, ще й зі знаковим підзаголовком „Запрошення до самогубства”). Уже не кажу про підозри, що літератори – то заклиначі майбутнього, бо про це взагалі страшно говорити вголос.

Володимир Даниленко сприймає Київ як сакральний простір: поруч із нині сущими тут продовжують жити ті, які давно покинули цей світ. Вони або приходять у наші сни, або ж надалі мандрують містом, знаходячи в ньому властиві ніші – ночі, безлюдні околиці, загумінки і таємничі схрони, парки і покинуті будівлі чи, врешті, магічне засвіття-задзеркалля. Якщо говорити про тіні, то вони репрезентують ніби розчинену субстанцію цього міста, перевтілюючись у деталі будинків або речі. Автор обґрунтував цілу теорію таких перевтілень, що їх зазнають духи міста. Її вкладено в уста привида колись найбагатшого подільського купця Симхи Лібермана, якого позбавили життя в революційному 1917-му, такого собі типового мешканця підземного київського світу: „Споглядаю краєвиди, дивлюся на тіні людей, що блукають навколо зруйнованих могил, і мандрую берегами підземних річок. О, під землею є на що подивитись! Там течуть ріки з гарними назвами – Либідь, Глибочиця, Клов, Западинка, Горянка, Скоморох, Мокра, , Совка, Любка, Киянка, що дзюркоче за Львівською площею в улоговині Киянівського завулку, і навіть мертві ріки – Курячий Брід і Почайна, в якій князь Володимир хрестив киян… А я проникаю у сни давно померлих людей, у яких продовжують текти ці ріки”. Логічним висновком цієї теорії є твердження про загальний зв’язок матеріального й містичного світів – воно видається нам неймовірним, надуманим, а проте автор апелює до читача, аби не легковажив цього зв’язку: „Думаєш, мертві нічого не бачать? Вони за вами спостерігають, приходять у ваші сни, підказують, коли треба, і переживають, коли ви щось не те робите”.

Саме сакральний статус Києва (у кращих традиціях середньовічних апокрифів та житій, зокрема києво-печерських старців) пояснює, чому це місто так часто зазнає атак сил демонічних, чому його слід берегти від впливів зла, що завжди поруч, за майже невловною межею. Певно, що в романі не обійшлося без живої міфології, яка передається з покоління в покоління киян: про сумнівну славу Лисої гори, про привид замку Ричарда на Андріївському узвозі, про чорного монаха, який провокує аварії на мосту Патона, про потвор Будинку з химерами, які вночі начебто оживають. Автор уміло обігрує знані легенди, цей характерний пласт сучасного міського фольклору (скептичні сучасники мало в що вірять, а от забобонні та містичні оповіді полюблять достоту так, як колись, століття чи два тому). Та він не задовольняється лише цим фольклором, а істотно доповнює місцевий бестіарій, оповідаючи про призабуті постаті й, підозрюю, домислюючи або вимислюючи окремі з цих пікантних історій. Коротко кажучи, оповіджені В. Даниленком сюжети переконують нас, що межа між добром і злом надто плитка, аби її можна було безпомильно пізнати. Істина, звісно, не нова, збаналізована, проте в художньому творі вартісна, оскільки майстерно убрана в образну плоть.

А в художній вправності В. Даниленкові не відмовиш. Він засвідчує досконале вміння оповідати людські історії, приперчуючи їх добре витриманою інтригою та водночас насичуючи ненав’язливим дидактичним сенсом. Ба більше: всі ці приватні оповідання письменник потрапив органічно пов’язати в цілісний сюжет, що було, мабуть нелегким завданням. Романіст узагалі, – на відміну від більшості своїх колег, варто завважити, – вміє добре організувати композицію твору й вибудувати цікавий, пружний, не надуманий сюжет. Тому-то тридцять вісім розділів твору не розпадаються, як молекули в ядерному реакторі, а міцно тримаються купи, попри різноманітні вставні сюжети, що ними вони переповнені. Звісно, ця композиційна стрункість зраджує і зворотний бік: більшість приватних історій, оповіджених автором, – конспективні сюжети, в яких годі шукати глибших психологічних мотивацій дій персонажів.

Отож, Київ став повноцінним героєм Даниленкового роману. Відчувається: такий твір могла написати людина, яка добре знає це місто. До того ж не лише в його суєтній зовнішній оболонці (не плутати з мешканцями Оболоні – їм у романі не поталанило, бо дія головно відбувається в історичній частині міста над Дніпром), а у відчутті, в атмосфері й шармі, в дусі, у тому, що ще римляни влучно нарекли genius loci (дух місця). Само собою, В. Даниленко мусив, як і його герой, чимало часу провести в Парламентській бібліотеці, визбируючи з різних джерел – путівників та енциклопедій, преси та біографій – цікаві подробиці минулого Києва, які можна було б огорнути в туманні матерії домислу та „продати” читачеві вже як власні містичні оповіді-версії. Це визначило інтелектуальний характер твору: роман найбільше зацікавить тих, хто знається на темі Києва й цінує таємниці його історії, місцеву міфологію, численні локальні легенди, що зберігають примхливий аромат минувшини. У цій інтелектуальній якості автора, здається, можна ідентифікувати з його героєм, бо їх погляд на Київ багато в чому збіжний. Це не лише реальне сучасне місто (хоча і воно також), це загадковий, магічний град із особливою, незбагненною долею, зашифрованою в пагорбах і долинах. Це не лише видатні архітектурні пам’ятки (Будинок з химерами В. Городецького або Будинок зі шпилем із Ярославового Валу), а й прикметні ландшафти, таємничі або непевні місця, як-от Лиса чи Замкова гора, брама Заборовського, монастир у Видубичах, Аскольдова могила чи міст Патона. Вони втілюють містичну силу Києва, яка сторонньому поглядові зазвичай не відкривається.

Таким чином, вдячний читач роману – той, хто мешкає в Києві або, принаймні, добре знає це місто. Підкреслюю епітет вдячний, бо, поза сумнівом, роман слушно претендує на широку публіку, і гріх було би обмежувати коло читачів лише киянами. Однак прагну звернути увагу на інше. Міра причетності до міської міфології обумовить ступінь читацького задоволення від цього тексту. Зізнаюся, мені часом такої причетності виразно бракувало. Скажімо, в царині нічних клубів та ресторанів столиці (про вишукане меню сих закладів узагалі мовчу) я відвертий профан, через що залишається вірити Даниленкові в його описах гламурних місць. Зате в белетризації життєвих історій Владислава Городецького або Олександра Мурашка зазнаю приємності читання, відкриваючи для себе окремі деталі або подивляючи, як майстерно їх містифікував автор, допасовуючи до загального задуму містичної love story чоловіка зі смертю.

Проте „Кохання в стилі бароко” – це не лише Київ. Дію роману можна окреслити, силою специфіки задуму письменника, так: у Києві так само, як будь-де, де триває життя та панують людські спокуси й пристрасті. У романі переплітається кілька екзистенційних мотивів, що апелюють до нашої культурної пам’яті та уяви. Це, по-перше, вже згаданий мотив Фауста, себто пізнання миті натхнення й щастя, а також ціни, яку доводиться платити за таку розкіш, – завжди актуальний, зокрема для мистецької богеми, яку представляє головний герой твору Валерій Колядевич (прізвище цікаво поєднує символіку народження і смерті: в ньому закодовано прадавній слов’янський культ Коляди як народин світу, але саме у Свят-вечір персонаж змушений буде прощатися з життям).

По-друге, це мотив жінки-смерті, котрий віддавна, либонь, ще від Біблії, відомий у культурі. Юлія Маринчук, як установить читач, разом із автором розплутуючи загадки детективного стеження, – це людина-фантом, вона може виступати з однаковим успіхом під різними іменами, втілюватися в різні зовнішні форми, маркуючи своєю появою чоловічу слабкість перед жіночою красою та спокусливістю. Ця жінка володіє надзвичайною силою: зваблюючи, вона водночас дарує миттєвості найвищого натхнення та щастя, як-от в описаних тут історіях Сержа Лифаря, Олександра Архипенка або Олександра Мурашка. І в цьому криється секрет її магічного впливу на тих, кого визнає своїм обранцем.

По-третє, автор реалізував класичний для містичних романів сюжет демона та випробувань, що їх він насилає на людей. У кількох епізодах твору з’являється загадковий пан у чорному сюртуку, якого знають як Баал-Зебуба. Це подоба Того, ім’я якого добра народна традиція велить не згадувати вголос, аби не накликати на себе зло. Як і слід було сподіватися, Баал-Зебуб спокушає слабких у вірі й полюбляє товариство марнославних та загребущих, яких серед киян не бракує. Серед його приятелів письменник відтворив і захланних депутатів, які легковажко укладають традиційну угоду про продаж душі за земні блага, і навіть архімандрита Печерського монастиря, так само небайдужого до гріховних утіх. Ці стосунки логічно сягають свого апогею під час бенкету в „салоні Уляни” (знову це фатальне жіноче ім’я!), в якому беруть участь Колядевич та Маринчук. Читач, певно, здогадується, що це варіант хрестоматійного балу сатани, без якого такі твори не обходяться.

Нарешті, дрібка перцю або добра нагода, аби побурчати з приводу того, що критикові не сподобалося. Для такого колоритного твору не зовсім вдалою видається назва. Звісно, є в ній і кохання, і бароко, і алюзія до Мілорада Павича, один з романів якого має назву „Кохання в Царгороді” і, власне, побуваний як роман-кросворд (!). Усі ці аналогії доречні, а все ж назва залишає відчуття недоситу, бо не зовсім адекватно передає суть твору. Мені тут бракує якоїсь вказвіки на місце дії, адже київська тема – основна для цілого твору. Щоправда, якоюсь мірою цей брак компенсує репродукція картини О. Мурашка на обкладинці видання – вона однозначно вказує, що маємо до справи таки „київський текст”.

Історію кохання Колядевича та Юлії, що становить сюжетну основу твору, автор вкладає в уста київським атлантам, каріатидам та іншим екзотичним істотам, які вночі начебто оживають та почергово оповідають її частинами. Відтак кожен розділі роману починається зі своєрідного заспіву-містифікації, коли потвори дають ознаки життя чи навіть заграють із людьми. На жаль, багатократно повторюваний, цей прийом стає нудним та одноманітним. Зрозуміле бажання автора екзотично інкрустувати любовну історію, оформити кожен її шматок у добротну рамочку, але тут виникає враження явного дискомфорту, коли кічувата рамка не пасує до сцени щирої пристрасті чи історичної легенди. Чи потрібне було взагалі таке прикрашання сюжету? Коли вже автор оживляє скульптурних потвор із фронтонів київських будинків, то мав би подбати про функціональність такого акту. Бо набір реакцій і дій, якими він їх наділив, є доволі-таки пересічним: чи то багатозначно зітхають, чи виходять розім’яти кості, чи, на крайній випадок, злітають на дах будинку. Не кажу вже про „дискримінацію” одних супроти інших. Так, із близнят Нечистюків, потвор із кажанячими крилами, що прикрашають балкон палацу на Ярославовому Валі, чомусь саме Тім залітає на дах, гуляє по дворі й оповідає історії, тоді як Сім мусить незмінно тримати балкона, лаючись та заздрячи більш “просунутому” братові. Одне слово, прийом умовної оповіді в такому виконанні баналізується: його би ще вистачило на кілька епізодів, але, розтягнутий на мало не сорок розділів, він знуджує читача.

Вище я хвалив концептуальну та композиційну стрункість роману, але варто також застерегтися, що і в цьому аспекті не все гладко. Може, саме через те, що задум змушує до жосткої дисципліни, стають такими помітними окремі відступи, які цю логіку ставлять під сумнів. У таких випадках роман нагадує сумнозвісний „будинок, із якого випадають камені”. Можу зрозуміти мотиви, з яких автор бере паузу й пропонує читачеві відпочити від напруженої дії. Але коли такі паузи не пов’язані з сюжетом (точніше, умовно прив’язані), та ще й нічого нового не дають для розуміння романного задуму, то виглядають декораціями, і тільки. Скажімо, розділ XXV („Суботня гостя і пряникове бароко”), попри блискучу фейлетонну майстерність, яку автор демонструє в портреті московської гості Акуліни Курочкіної, якось не вписується в романну брилу й виглядає чужорідним тілом. Звісно, той розділ не обділений літературними цнотами й містить блискучі спостереження. Чого варте, наприклад, таке відкриття Курочкіної, що українці навіть із собаками спілкуються українською (однак це окрема тема для дискусії, бо, за моїми спостереженнями, навпаки, українці частіше командують псам російською, наївно вірячи, що ця мова, мабуть, їм зрозуміліша)! Отож, автор міг би ретельніше попрацювати над тим, щоб із його добротного будинку не випадали камені окремих вставних сюжетів.

Роман Володимира Даниленка заново інтерпретує традиційний київський бестіарій, і в цьому розкривається свіжість та інтрига цього тексту. До його активів належать добра епічна манера (при зловживанні сучасників потоком свідомості та „бароковим” багатослів’ям дисципліна стилю підноситься в ціні як цнота літератури), багатий інтертекст (тема Києва невичерпна, але це й виклик для сучасного письменника), чітка сюжетно-композиційна дисципліна, яка робить роман добре організованою структурою. Зміксувавши різні, часом відмінні, жанрові форми, автор усе-таки подбав про те,  щоб вони вписувалися в єдину формулу: коктейль вийшов і кольоровий, і п’янкий. А ще роман справляє враження добре організованої шахової партії, до якої автор запрошує уявного читача, не вельми охочого до гри. Робить це В. Даниленко з далекоглядним наміром і потаємною мрією таки втягнути свого alter ego в гру, викликати в нього азартні відчуття. І – досягає успіху.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.