Толерування Іншого
- 16 Гру 2009 05:10
- 974
- 22 коментарі
Рене Магрітт «Dicalomanie»
Про статтю Петра Іванишина «У сутінках Содому» та реакцію на неї
Перечитав, повернувшись із кількаденного відрядження, сповнені емоцій коментарі до статті Петра Іванишина «У сутінках Содому», тож тепер мушу висловитися.
1. Стаття Петра Іванишина на сайті «ЛітАкцент» не є передруком, — вона була надіслана автором безпосередньо до редакції (на жаль, як виявилося, не тільки «ЛітАкценту»). У своєму коментарі П.Іванишин уже частково пояснив, як сталося, що його стаття з’явилася і на інших сайтах. У кожному разі, друкуючи П.Іванишина, «ЛітАкцент» ні з ким не «об’єднувався» і не «солідаризувався». Ми виходили з того, що його позиція має право бути оприлюдненою, адже в ній немає нічого такого, що суперечило б закону.
2. У своїй статті П.Іванишин, окрім інших, зачіпає і КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ та ЛІТЕРАТУРНІ аспекти, пов’язані з гомосексуалізмом. Для літературного сайту це важливо.
3. Різко негативне ставлення автора статті до гомосексуалізму – це його право. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з аргументами П.Іванишина на користь традиційних цінностей (з його погляду – загрожених «перверзіями»), але вони є. Зрештою, не П.Іванишин їх «винахідник». Він лише приєднується до авторитетів, чию позицію поділяє. І хіба не можуть ці аргументи бути предметом дискусії?
4. Повернемося, однак, до літератури. Очевидно, що розмова про квір-літературу – цілком на часі. Відгукуючись на антологію «120 сторінок Содому» (див. Марта Варикаша «Queer pro quo, або За межами бінарної гендерної дихотомії»), Марта Варикаша, власне, й запропонувала неупереджений погляд на це явище (щоправда, багато хто з критиків П.Іванишина не помітив її міркувань).
5. Було б прикро, якби квір-література ставала засобом «пропагування ґомосексуалізму», адже її сфера — душа людська, а не «пропаганда». Взагалі, нав’язливість, агресивність і «єдиноправильність» нічого доброго не означають. Ніколи. По-моєму, П.Іванишин, тривоги якого мені, в основному, зрозумілі, цього не врахував, запропонувавши безапеляційний тон полеміки. Найбільш уразливе місце в його статті – позитивне посилання на практику «молодих українських християн, переважно із всеукраїнської організації «Тризуб». Навряд чи доречним було й привнесення ідеологем у розмову, яка, в принципі, має більш локальний масштаб.
6. Але обговорювати можна все. Тому мене здивував «комісарський» тон деяких коментаторів. Хіба мова ультиматумів – це шлях до істини й порозуміння? Я розумію, що ім’я П.Іванишина асоціюється з деякими попередніми дискусіями, яким бракувало витонченості, причому з різних сторін. Проте вводити табу на імена «ЛітАкцент» усе ж не планує.
7. Нічого кращого за діалог людство не придумало. Діалог же передбачає толерування Іншого, чи не так?
Цього разу діалог не вийшов. Можливо, початково потрібен був інший тон. А можливо, ми взагалі не дуже готові до дискусій, – традиції немає. І все ж, проблеми в ході дуже нервового обміну репліками увиразнилися (в т.ч. — й проблема культури дискусій). До деяких із них ми ще повернемося, щоб висловити різні судження. Спокійно і кваліфіковано.
Володимир Панченко,
головний редактор інтернет-видання «ЛітАкцент».
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Багато з коментаторів починали з питання можливості діалогу. Чи можливий діалог між людиною, яка когось вважає хворим, та тим, кого вона таким вважає? Чи був можливий діалог в радянських карних психлікарнях? Чи морально взагалі вступати в діалог з людиною, яка відмовляє в цьому діалозі іншому (чи Іншому, якщо бажаєте), приписуючи йому неповноцінність? Слава богу, нікому вже не доводиться вступати в діалог з прихильниками рабства, тортур чи расизму, сподіваюся, скоро настане час коли гомофобія стане такою ж непристойною для обговорення серед типу інтелектуалів.
r-2kh, Ви маєте цілковиту рацію. Ці слова варто розглядати як епітафію цій невдалій пропозиції дискусії – невдалій від самого початку, бо було запропоновано текст, який закликає не до дискусії, а до зачистки, дезинфекції і нацистського “остаточного розв”язання” гомосексуального питання. Квит.
А це нічого, що “Образ”, чиї дії ви тут схвалюєте, тими самими кийками і прутами бив хорватів і мусульман під час Балканської війни? Це не інша тема, це симптом того самого – нетолерантності й агресії наці-троглодитів, для яких що гомосексуаліст, що хорват – одне г..но. Дуже хороший приклад – якраз у Бєлграді таке можливе. І у Москві можливе, і в Києві. А от у Любляні чи Загребі – уже навряд. Там нижчий рівень образи на світ і комплексу власної упослідженості.
Шкода, що видалили попередній коментар – він дуже симптоматичний…
жоден коментар не було видалено
ЛітАкцент
Еге. а мої коментарі хто зняв, Пушкін, може?
Шановний пане Володимире!
Кілька думок про те, чому Ваша аргументація щодо розміщення статті Петра Іванишина видається мені дещо хибною.
По-перше, я навідуюся на ЛітАкцент, бо цікавлюся життям сучасної літератури. Я вважаю ЛітАкцент одним з авторитетних, якщо не найавторитетнішим, джерелом стосовно української літератури. Дотепер переважна більшість статей тут стосувалася саме літератури. Тому, незалежно від позиції авторів чи навіть якости текстів – всі вони є доречними й беззаперечно «мають право» бути оприлюдненими саме на цьому вебсайті.
На мою думку, тема гомосексуалізму не є однозначно і безпосередньо пов’язаною з літературою. Так, я припускаю, що гомосексуалісти (а ще й лесбіянки, бісексуали, асексуали, трансвестити тощо) пишуть літературу. Припускаю також, що літературу можуть писати приховані чи неприховані садисти і мазохісти, фашисти і комуністи, пацифісти і анархісти, католики і буддисти, араби і євреї, багатодітні матері й цнотливі черниці. Але! Їхні твори будуть подобатися чи не подобатися мені виключно на підставі їхніх літературних принад і недоліків, влучних метафор, соковитих епітетів і вдалих сюжетних вивертів, а не подробиць з особистого життя їхніх авторів.
Стаття П. Іванишина, на мій особистий погляд, стосується сучасної української літератури, або цитуючи Вас «зачіпає і КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ та ЛІТЕРАТУРНІ аспекти, пов’язані з гомосексуалізмом» занадто опосередковано аби «мати право» опублікованою саме на ЛітАкценті. Під час прочитання у мене склалося враження, що антологія «120 сторінок Содому» слугувала авторові «У сутінках Содому» лише як привід для висловлення заздалегідь сформованого світогляду, а не як предмет літературознавчого дослідження чи критичного аналізу конкретної антології. Останнє могло б мене зацікавити і було б, на мою думку, вартим і доречним аби беззаперечно «мати право» на публікацію в ЛітАкценті. Але ж стаття Петра Іванишина є чимось цілковито інакшим! Як на мене, вона «не має права» незалежно від того, яку саме позицію займає автор. Просто, ця стаття замало зачіпає літературу аби бути представленою читачам ЛітАкценту. Тематично вона належить до інших ресурсів, більш ідеологічно заангажованих.
Насамкінець, найбільше розчарування і цілковите здивування тому, що ця стаття взагалі з’явилася на ЛітАкценті у мене викликало вільне й необтяжливе використання автором такого «наукового» терміну як «антилітература». На мою думку, обговорення доречності самого існування такого новотвору (чи паки насправді заскорузлої совкової неоковирности) було б набагато доречнішим на літературному вебсайті, яким є ЛітАкцент, ніж роздмухування тематики статевих уподобань, яке завжди й будь-де гарантуватиме миттєвий спалах запеклих емоційних сутичок між прихильниками й противниками.
Щиро,
Олесь Бережний
Олесю, вітаю!
Радий чути Ваш голос. Можу погодитися, що тема літератури в статті П.Іванишина не є головною. Але вона все ж є. Щодо “антилітератури”. Колись мене вразив поетичний цикл Марини Цвєтаєвої “Подруга”, в якій відбилися стосунки Цвєтаєвої і Софії Парнок. То було ще в радянські часи. І запам”яталося, тим паче, що тоді така “екзотика” траплялася рідко. Тепер це вже зовсім не екзотика. Ближчим часом ми плануємо дати кілька матеріалів на цю тему. Пам”ятаючи, звісно, що світова література цікавилася все ж переважно стосунками чоловіків і жінок…
А стосовно права на оприлюднення тих чи тих думок, то це питання передусім юридичне. Коли дехто з коментаторів згадував про суд, то я знав, що це – справа для позивача безнадійна, бо в позові потрібно наводити цитату (фрагмент) матеріалу, що оскаржується і посилатися при цьому на конкретну статтю конкретного закону. У випадку зі статтею П.Іванишина це було б неможливо.
А далі вже починається сфера принципів (естетичних, релігійних, ідеологічних…). Зрозуміло, що позиція автора й позиція редакції – це не одне й те ж саме. У нас, на жаль, побутує звичка чути тільки “своїх” і “своє”. Це видно з частини коментарів. Але мусять бути й такі майданчики, де зустрічаються полярні думки. Мені давно видається,що найгостріша колізія в інтелектуальній Україні – це колізія консервативного та ліберального поглядів. Консерватизм, як відомо, захищає традиційні цінності. Ясно, що погроми для “захисту” не годяться. А ось говорити про загрожені цінності – національні, естетичні, моральні, релігійні – варто. З цього я й виходжу як редактор “ЛітАкценту”. А далі все залежить від аргументації ( в т.ч. – гомофілів, гомофобів і терпимих).
Дякую за добре слово про сайт.
З повагою Володимир Панченко
Мне как-то пришлось разговаривать с участником международной конференции по проблемам ЛГБТк, проходившей в Киеве, в гостинице “Братислава”. Были представители посольства Германии, парламентарии Бельгии, Нидерландов, Франции и пр..
Рассматривались, социальные, медицинские, идеологические и культурологические другие аспекты темы. Как было странно узнать, что большинство участников конференции, в частных разговорах. Во время перерывов признавались, что они не Геи, а просто поддерживающие идею борьбы с преследованием инакомыслящих. В Европе существует много фондов, выдающие гранты на поддержку проектов в содействии деятельности объединений гаев и лесбиянок. Много денег выделяется по линии ООН, но тут больше уделяется внимание нераспространению болезней ППП. Таким образом создалась прослойка людей, не имеющих отношения к гомосексуализму, а сделавших эту тему источником материального благополучия. Тем более, что в условиях финансового кризиса людям без затребованной квалификации найти работу очень трудно. Есть определенная прослойка литераторов, не блесщущих особыми литературными талантами, но пишущих на гомосексуальные темы или включающие в свои произведения «клубничку». Мог бы ли Эд Лимонов получить так быстро литературную известность если бы не использовал в своих литтрудах элементы гомосексуализма, мата и других моментов, которые могут пощекотать нервы обывателя? Взять например Святослава Шеремета – руководителя Гей форума Украины. Вроде бы он главный гей Украины, но в свободное время от руководства гей организацией проводит время в обществе красивых девочек и называет их – это моя девушка. Так что в общественной жизни он главный гей, а личной жизни обычный парень имеющий свою любимую женщину. Существует так же много людей любящих розыгрыши. И многие любят прикалываться – представляя себя геями и наслаждаются реакцией людей на их заявления. Но многие из них, возможно большинство, Геями не валяется. Так что все эти разговоры про геев и лесбиянок в большинстве случаев этапаж и приколы над доверчивым обывателем.
*Наскільки мені відомо Святослав Шеремет – бісексуал. Принаймні він сам так зазначає.
**Від того, що у Лімонова у творах з*явилася гомосексуальна тематика вони не стали від того лгбт-літературою чи квір-літературою. те ж саме стосується і багатьох інших авторів з їхніми віршами та прозою.
Солідарність з гомосексуалістами /навіть як з “инакомыслящими”/ є прямим схваленням і заохоченням статевої розпусти, деградації та знищення людини. А тому не заслуговує ні поваги, ні розуміння. А те, що США та Європа сьогодні “впереди планеты всей” по насадженню цього “феномену” (?!), то це ж зрозуміло.
А статтю таки прибрали, не зважаючи на аргументацію Володимира Панченка щодо доцільності її розміщення на Літакценті, яку він висловив у даному зверненні.
Можна, звичайно, зіграти у Стронґовського і пафосно заявити, що, от, мовляв, якщо ви на протязі доби не повернете “У тіні гомосексуалізму” назад, то всі, хто не є статевими меншинами, покидають цей портал і ніколи-ніколи більше сюди не повернуться і Літакцент тоді стане затишним місцем для гомосексуалістів і лізбіянок від навкололітератури, а також тих, хто “солідарний” з ними – можна буде колегіально вирішувати, який матерал варто зняти, а який кочнче необхідно розмістити бо він “толерує” і “солідарує” .
Але це якось тупо і мабуть така бурхлива та істерична реакція більше личить тим самим сексменшинам, які тут, на Ліакценті, видно явлють собою секс-більшість, що б там не казав Остап Сливинський.
P. S. Гряде ера гомо-тоталітаризму, хто не гомо-орієнтований – ховайтеся )))))
бачу, треба бігти заводити на Вікіпедію цілих дві статті: “гомо-диктатура” і “гомо-тоталітаризм” – для багатьох доморощених фахівців з питання гомосексуальності вони стануть авторитетними джералами для подальших аргументованих публікацій:)
Статтю П.Іванишина ми не знімали. Намагаємося з”ясувати, чому вона зникла.
В.Панченко
То що, й досі з”ясовуєте? Ну-ну…
На жаль, зараз маємо трохи суто технічних проблем із сайтом. Але наш дизанер-програміст працює над їх усуненням. Наразі повернули в рубрику “Дискусійне поле” статтю П.Іванишина, як і прагнули – з усіма коментарями (втратили лише кількість відвідувань). Зняли також кілька інших неприємних “глюків” (і повторно просимо вибачення в тих, кого вони безпосередньо стосувалися). Тому ПРОХАННЯ: не шукайте прихованих мотивів там, де їх немає.
Ірина Троскот
Шановний Володимире!
Дякую за відповідь і можливість вести притомний діалог. Мені здалося, що під словами «анти література» і «антимистецтво» П. Іванишин мав щось достеменно інше. Тобто, на підставі його статті можу припускати, що «літературою» і «мистецтвом» повинно вважатися тільки те, що вкладається у вузькі межі його системи цінностей – національних, естетичних, моральних, релігійних. А все, що виходить за ті межі, то вже «антилітература» й «антимистецтво», (напевно, поряд з «антиестетикою», «антимораллю», «антирелігією») з «антипрозою», «антипоезією», «анти живописом», «анти скульптурою», «антимузикою», «анти балетом», «анти театром» тощо?
Коли я писав, що стаття П. Іванишина «не мала права» бути оприлюдненою на ЛітАкценті, то по-перше я брав вислів «мати право» у лапки, бо мені геть не йшлося про юридичні права, а по-друге я аргументував своє припущення виключно тематичною невідповідністю статті. Не сумніваюся, що стаття П. Іванишина не порушує жодних законів і має право бути оприлюдненою десь. Маю сумнів лише щодо доцільности її публікації саме в ЛітАкценті. Вважаю, що її різка тональність, емоційна упередженість та ідеологічна заангажованість порушують ту виваженість, якої, на мій погляд, дотепер дотримувався ЛітАкцент.
Стосовно суспільної користі такої статті. Припускаю, що статеві уподобання чи «збочення» посідають сьогодні важливе місце в українському суспільному житті. Настільки важливе, що навіть побіжна згадка про літературу в статті П. Іванишина є достатною аби відразу «надати їй право» бути опублікованою на ЛітАкценті. Мені так не здавалося, але я готовий погодитися з цим, якщо на цьому наполягає редакція.
Утім, сподіваюся, що і ви цілком погодитеся з тим, що футбол сьогодні посідає набагато важливіше місце в українському суспільному житті, ніж гомосексуалізм. Отже, чи варто очікувати незабаром у ЛітАкценті на статті про футбол, чи радше пов’язані з ним «збочення»? Тоді, якщо дотримуватися логіки «права» публікації статті П. Іванишина, варто очікувати довжелезної «науково»-популярної статті, де автором буде палкий прихильник, скажімо «Динамо» (Київ). Природно очікувати, що він, не виходячи за вузькі межі своєї системи цінностей – національних, естетичних, моральних, релігійних – «науково» доводитиме, з купою понасмикуваних цитат і «авторитетно» наполягаючи на загальновідомих «наукових істинах», що вболівати за, скажімо, «Шахтар» (Донецьк), є «збоченням», психіатричною неповноцінністю, душевною хворобою тощо? Спалах розлючених коментарів буде гарантовано! :)
Щиро,
Олесь Бережний
Шановний пене Бережний, те, про що Ви говорите, чистий софізм. (У радянському розумінні, бо сам софізм надзвичайно цікавий спосіб для дискусій). Якби прихильники фекально-генітальної естетики не сполошилися, то стаття не мала б якогось там резонансу. А вже коли говорити про толерантність, то чому не бути толерантним до думок Іванишина?
Шановний пене Славку, цікаво чи розрізняє радянське розуміння софізм і софістику? ;-) Також цікаво було б дізнатися наскільки вписується в радянське розуміння пропозиція толерувати нетолерантні думки? Насамкінець, якщо раптом Ви вболіваєте за “Шахтар” (Донецьк) чи є палким прихильником думок будь-кого, то запевняю Вас, що я не мав жодного наміру когось образити. :-))))
Щиро,
Олесь Бережний
Я одного не розумію: як взагалі можна поважати гомика, бути з ним солідарним, визнавати його право на публічність? Гомосексуаліст – це боягузливе, жіночне, підле і часто фізично смердюче створіння, яке в здорової людини може викликати тільки жах і огиду. Плюс і те, що всі геї та лесбіянки, як відомо, заражені сифілісом, СНІДом та іншими екзотичними недугами… Нехай собі займаються тими збоченнями, як їм хочеться, але ж вони пропагують і поширюють цей дискурс, залучають до своїх сатанинських ігр молодь! Київські феміністки (лесбіянки) вербують до своїх забав молодих студенток, які так тим захоплюються, що їм уже й чоловіка не треба… Гадаю, потрібен закон про заборону пропаганди таких збочень. Хоч як літературне середовище на 90 відсотків гомосексуальне, то тут, певне, вже нічого не вдієш…
Шановний Ant, якщо у вас виникли проблеми з жінками, то можливо винні в цьому не лесбійки а хтось інший?
до речі, я розгадала псевдо цього бережного: о. бережний, тобто обережний. по-дитячому.