Пекло Холодного

Микола Холодний
Микола Холодний

Микола Холодний (1939-2006) — загадкова і навіть трагічна постать в українській літературі. Його надзвичайно строката творчість усе ще не осмислена і не вписана у відповідний літературний контекст. Найбільш грунтовною розвідкою, присвяченою поезії цього найхимернішого із шістдесятників, усе ще залишається стаття Івана Дзюби, написана одразу після смерті Холодного (Див.: Дзюба І. «Я народжусь, коли помру…» //Дзюба І. З криниці літ. У 3-х т.т. – Т.3. – К., 2007).

Перша поетична збірка Миколи Холодного з характерною назвою «Крик з могили» побачила світ у 1969 р. за ризикованою для автора «адресою» Балтимор-Париж-Торонто. Проте то не був дебют. Холодного знали. У 1960-ті рр. він мав популярність завдяки «самвидаву» і був яскравою, якщо не сказати — харизматичною постаттю у колі поетів-шістдесятників. Конкурувати з ним у «самвидаві» міг хіба що Василь Симоненко, твори якого так само активно ходили в списках. «Симоненко поряд із Холодним, — найпопулярніший поет українського самвидаву», – констатував на сторінках «Українського вісника» (Париж-Балтимор, 1971) В’ячеслав Чорновіл. Проте Симоненко давно «канонізований», а Микола Холодний в історіях літератури залишається і досі «не прописаним».

Василь Симоненко відійшов молодим, 28-літнім, Холодний же прожив на сорок років більше. Доля його була крученою, позначеною не тільки злетами таланту, а й тим, що багато хто з його сучасників сприймав як гріхопадіння. Можна навіть говорити про Миколу Холодного-1 і Миколу Холодного-2 — такою разючою була творча (та й етична) дистанція між цими двома іпостасями однієї особистості!

Холодний-1

Родом він із Чернігівщини. 1961 року вступив до Київського університету, проте в грудні 1965-го був відрахований із числа студентів. До захисту диплома залишалося півроку. В’ячеслав Чорновіл писав, що покарали Холодного «за неслухняність (виступи і вірші нестандартного змісту)». Сам поет згодом згадуватиме, що незадовго до відрахування він наклеїв на факультетській Дошці пошани отримані від Чорновола фотопортрети заарештованих Святослава Караванського, Івана Світличного, Валентина Мороза та ще кількох українських дисидентів. Це не було єдиним «гріхом» студента Холодного; можна не сумніватися, що «під ковпаком» спецслужб він був значно раніше.

Притулок Миколі Холодному надав той-таки В’ячеслав Чорновіл, який тоді очолював комсомольську організацію на будівництві Київської ГЕС. Безпритульний екс-студент опинився в робітничому бараці у Вишгороді, неподалік від того місця, де колись мешкали князі. Немає сумніву, що Чорновіл (до речі, літературний критик!) побачив у Миколі неабияку поетичну силу, через що і «вхопився» за талановитого юнака. В кожному разі, 1960-ті для Холодного пройшли під «знаком Чорновола».

Тепер, коли його поезію починають збирати й видавати, творчий шлях Холодного-1 поступово увиразнюється. Віршувати він почав рано, ще наприкінці 1940-х. Деякі його дитячі віршики збереглися. Як ось цей, написаний в 11-річному віці:

Мати в льолю білу
хату одяга.
Сонце стало біля
І допомага.

(«Мати і сонце»)

Сільська картинка, у якій буденне дійство постає як щось святкове (мати білить хату навесні). Органічні метафори. Несподівано переосмислена ремінісценція із Шевченка («льоля біла»). Атмосфера ніжності, що її випромінює цей зворушливий «союз» матері і сонця…

Проте вже в іншому вірші того ж таки 1950 року («Лелеча хата») раптом з’являється трагічний мотив:

Ой була в лелеки
хата яворова.
Та спиляли люди
явора на дрова.

Як палало мертве
яворове тіло –
Із очей лелечих
дві сльози злетіло.

Сльози в очах скривдженого людьми лелеки дано було помітити (уявити) учневі 3-го чи 4-го класу. Перелити жаль у слова йому допомогла народнопісенна стихія, з якою й пов’язався перший поетичний досвід юного автора.

Болісна реакція на несправедливість, гостре відчуття трагічної недосконалості довколишнього буття, — з цього джерела, власне, й живилася рання поезія Миколи Холодного. Він рано відрефлексував у слові своє – ще дитяче – відкриття людської смертності (вірш «Граматична вправа на займенники»). А потім мотив смерті з’являвся у його поезії ще не раз.

Документи з архіву професора Василя Яременка
Документи з архіву професора Василя Яременка

Пункт бачення у поезії Холодного кінця 1950-1960-х рр. —  селянський. На все він дивиться очима «простої людини», по суті — колгоспного кріпака. Проте плачів у нього не чути. Його інтонація трагічна й саркастична водночас. Трагічна, бо в поєдинку добра і зла Зло часто тріумфує. Індикатором для Холодного виступає конкретна життєва історія, в якій чимало гірких протиставлень. Як, наприклад, у вірші «Нагорода»: сільський дядько, який пройшов війну, працював у шахтах, а тепер має на старість хіба що самотність, «стареньку хату» та болячки, — і  спритник-літератор, який у Ташкенті «писав романи фронтові», «потом обливався на пляжі класного курорту», а потім ще й «дістав медаль за вірність партії й народу».

Або: дід-критник, який  втратив здоров’я, сидячи верхи на дахах нужденних хат, наче американський ковбой, — і безтурботні туристи, які роздивляються діда в бінокль (вірш «Іменем поперека»)…

Контраст для автора — це шлях до сарказму, хай і болючого. Він реагує на дисонанси, ризиковано кепкуючи над патетичними агітпропівськими гаслами, внаслідок чого локальна історія стрімко переростає свій маленький (начебто) масштаб.

Уболівання за скривдженого, відчуття прикрих соціальних контрастів нерідко вивершується сюрреалістичним поворотом поетичної думки. Сюрреалізм же, як відомо, — це вивільнення підсвідомого, сонні видіння й марення, деформована дійсність. Якби вірші Миколи Холодного читав Сальвадор Далі, він знайшов би в них чимало сюжетів для своїх картин. Адже серцевиною вірша в Холодного нерідко є яскравий візуальний сюрреалістичний образ, картина, в якій реальність фантастичним чином деформується:

я впав у степу
і заснув
приїхав трактор
виорав мою спину
і посіяв люпин
паслись по мені корови
торохкотіли по мені вози
обідали на мені дівчата

Цей вірш 17-річного автора, ще школяра, згодом потрапить до сейфів КДБ із номером «56», — у тому теж був свій «сюр». Напевно, у якійсь країні з диктаторським режимом щось подібне мало місце: пронумеровані спецслужбами вірші, що потрапили під підозру разом зі своїм автором. КДБ ж перевершував уявлення про пильність, охороняючи політичний режим від злочинів у думках (за Орвеллом), від поетичної багатозначності і настроїв, що свідчили про конфліктні стосунки поета з дійсністю.

211 Сюрреалізм Миколи Холодного такою конфліктністю породжувався. «Країна рівних», про яку згадано у вірші «Іменем поперека», у нього має ознаки трагічного абсурду. Це якийсь кафкіанський світ, пекло, в якому людині хочеться загубитися; це світ страху, самотності, внутрішньої зібганості:

Вкравши в роботи часу на дванадцять видихів,
тікаю до хати і від світу зачиняю двері натуго.
Не ламайте, не паліте наді мною ви дахів,
не ловіте мене, мовби рибалка ловить лина того.
Дайте опуститися хоч раз наодинці
в артезіанський колодязь ліжка,
і райдужний обрій збагнути з годин цих,
де в корови спіралиться від недоїдання жижка.

(«Рука», 1957 р.)

Друга половина цього вірша — мовби спеціально для Сальвадора Далі:

Я сплю на рогах її (корови. – В.П.), що в спину ввійшли мені,
а з грудей вийшли, мов ріка.
Я утримуюсь на них заодно з віршами й державою.
… Та лізе мені в вічі і спати не дає дядькова рука,
відірвана молотаркою ржавою.
Дядько вздовж і впоперек
сколесував зупинки, вокзали і станції.
А пенсії – як з моря погоди.
Мовляв же, є грядка.
І я не сплю до зорі
і сиплю скарги у всі інстанції,
підписуючися відітнутою рукою дядька.

Схожі мотиви (уболівання за колгоспних кріпаків) можна відшукати і в інших поетів-шістдесятників, проте Холодного все ж не сплутаєш ні з ким, —  саме через його неймовірні метафори і його трагічний «сюр».

Пекло Холодного —  це, по суті, те ж саме, що  Юрій Шевельов називав «терористичним перетворенням людини на функцію в СРСР». Це театр абсурду. Тільки з глибин цього абсурду прозирає ЖАХ.

Кілька сюрреалістичних картинок — ті самі сюжети для Далі — на підтвердження сказаного:

Покотилася матюкаючися о 4-й ночі
на Володимирській
відірвана старожилова голова
і виліз Шевченко на університетський дах
бо забракло повітря

(«Ретроспективне», 1965)

(Задуха — одна з прикмет пекла в Миколи Холодного; що ж до голови, яка середночі котилася, матюкаючися /!/, Володимирською вулицею, – чи не поруч із будинком КДБ? — то тут уже й Булгаков із придуманою ним головою професора Берліоза, що котилася, відрізана, по трамвайних рейках,  «відпочиває»!).

А як вам «корова, яка повісилась/на тополі у дядька Трохима»; рояль, що «усю ніч над містом літав»; мерці у вишиванках, що грають на сцені на бандурах; прудкий триногий кінь і «червоний слон»; «вантажений людьми акваріум»; вуж, що «визирав із рота», щоб вставити своє слово, — тощо і ще раз тощо…

Усе це — унікальна, сповнена трагічного сарказму, сатира Миколи Холодного. Він добре знав своїх попередників, про що свідчать приховані й неприховані цитати з Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Франка, Володимира Самійленка. Він апелював до того ж таки Сальвадора Далі, створюючи поетичний парафраз із його «Атомної леді». «Розмовляв» із сучасниками (може, найчастіше — з Василем Симоненком, Сергієм Параджановим)…

Тепер цілком очевидно, що трагічний сарказм Миколи Холодного влучав  у серцевину нелюдської тоталітарної системи.

Георгій Бурсов, приятель Миколи Холодного. Книгарня «Є», 29 жовтня 2009 р.
Георгій Бурсов, приятель Миколи Холодного. Книгарня «Є», 29 жовтня 2009 р.

Холодний глузував над радянським «новоязом», ставлячи його в несподівані контексти. Що з цього виходило? А ось що:

… ти
повинен, вчувши «три-чотири»,
заради «спільної мети»
пустити голову з мортири

(«Фрески Михайла Бойчука», 1963)

Це ще один «сюр»: мортири, що стріляють головами задля «спільної мети».
В іншому вірші — той же мотив, таке ж поглинання патетики сарказмом: «Тут кров козацька в кожному говоре,/ а кожен штрек веде до комунізму» («Заснуло все: і люди, і не люди»; Донецьк, 1963).

На ефекті доведення «новоязу» до абсурду побудовано й один із «хітів» Миколи Холодного 1960-х років – вірш «Привид» (1964), епіграфом до якого взято слова з «Маніфесту Комуністичної партії»: «Привид бродить по Європі…» Патетика «Маніфесту…» у Холодного раптом обертається цілком несподіваним, глузливо-іронічним перетлумаченням «привида комунізму»: у вірші йдеться про «знайомого привида в цивільному», кадебешного «опера», який невідступно переслідує поета.

Собаки злі поснуть наморено.
А він іде!  А він іде…
А я радію, піт утерши
пополотнілою рукою:
це у житті моєму перший,
кого повів я за собою.
Він не боявся блазнювати.

І, може, саме через те сміх його нерідко був моторошним…

Одним із важливих складників трагізму в Миколи Холодного є українська неприкаяність людини, яка гостро переживає відсутність України в Україні.  «Є українців більш ніж треба, а України то нема», — написав поет у вірші «Іноземець». Назва, як і сам тон, вельми промовисті: можливо, це суто українська — екзистенційна, буттєва — самота, викликана відчуттям власної чужості на своїй/не своїй землі?

Комусь могло б видатися, що від ТАКОГО поета, як Холодний, не варто чекати любовної лірики. Проте вона в нього є. Причому — зауважте — це «ГОТИЧНА» любовна поезія, — де ви ще бачили таке?!

коли йому пересадили серце
якоїсь померлої жінки
її чоловік приїжджав до нього
прикладав до грудей вухо
і слухав як б’ється у них
серце його дружини

(«Початок любові», 1966)

Якщо вам видасться, що «готики» тут не так і багато, тоді прочитайте вірш 19-річного Миколи Холодного, що має «кадебешну» назву «№83»:

йому їй відірвало голови
але її тіло лежало поруч з його
і їм обом було гарно
і вони зовсім про те не думали
що їм відірвало голови

Забагато «відірваних» голів? Але що він міг поробити з собою, цей дивний сюрреаліст 1960-х Микола Холодний, якому Бог дав талант, проте, як виявилося, — зовсім не надовго?

***
231Холодний-1 є також автором книжки «Про Душу в Пісні та про Пісню в Душі». Упорядкував і видав її Осип Зінкевич (Торонто-Балтімор, «Смолоскип» 1981 р.), хоча написана вона ще в 1964-1967 рр. Авторська довідка свідчить, що «в уривках робота друкувалася у пресі, почасти в газеті «Радянська культура» від 27 вересня 1964 року – стаття «Мощі чи живе тіло поезії?». Згодом, у квітні 1965-го, свої міркування про долю української пісня М.Холодний виголосив на студентській науковій конференції у Київському університеті. Крапку ж у цьому «трактаті» про пісню і — ширше — про долю української музичної культури, про фольклор було поставлено вже після того, як автора відрахували з університету, про що свідчить датування із зазначенням місця, де писалася книга: «1964-1967, Київ-Піщаний Брід на Кіровоградщині».

Книга Холодного досить сумбурна (часом її текст перетворюється у насип цитат), проте кілька основних тем, змістових ліній у ній окреслено все ж достатньо виразно. Передусім — ідеться про внесок українців у музичну культуру світу. М.Холодний визбирав чимало фактів, що свідчать про інтерес уславлених композиторів (Бетховен, Ліст, Гайдн, Бах, Брамс, Шопен, Шуберт, Дворжак, Барток, Чайковський) до українського мелосу; про «привласнення» російською метрополією цілих пластів української культури, не кажучи вже про вимушений «експорт» талантів з України в Росію (Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Семен Гулак-Артемовський, Іван Стешенко…).

Захопившись, автор навіть вийшов за рамки заявленої теми, називаючи також імена Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Сергія Степняка-Кравчинського… Зрозуміло, що його цікавила «загублена» українська людина як така, незалежно від того, чи була вона музикантом, чи винахідником, чи революціонером. Нагадування про своє і своїх мало пробуджувати в читачів почуття національної ностальгії і гордості, викликаної із попелу забуття. Що ж до культурної «експансії» України після її політичного поглинання Росією (друга половина ХУІІ ст. і далі), то в Холодного ця ситуація асоціюється з античними часами: «Полонена Греція полонила Рим».

Друга важлива тема Миколи Холодного в його книзі «Про Душу в Пісні та Пісню в Душі» — фольклор автентичний і «совковий». Автор уволю познущався над примітивом і безликістю квазі-фольклору радянського зразка, над усякими «кантатами на  теми заможнього колгоспного життя», псевдонародними «плачами о Ленине» і «коломийками» про кукурудзу (мова ж – про хрущовські часи, коли кукурудза була предметом особливої любові радянського Генсека). Критика його часто мала конкретних адресатів – як ремісників-піснярів (О.Богачук, В.Білаш-Косівський), ладних оспівувати будь-що й будь-кого, так і Будинки народної творчості й поважні академічні інституції (негативно оцінено 650-сторінкове видання «Українські народні думи та історичні пісні» 1955 року, серед упорядників якого був Михайло Стельмах).

Дісталося й рідним «хунвейбінам», які зневажають або спотворюють питомі традиції. Чого варта, скажімо, фантазія тих, хто придумав святкування «русской зимы» в одному з районів на Кіровоградщині, або тих, хто виступав з ініціативою ввести посаду штатного кобзаря біля Шевченкової могили в Каневі! «Настановляти біля Шевченкової могили так званих кобзарів з метою відтворення тогочасної дійсності – настільки ж смішне, як влаштовувати щорічні дуелі біля могили Пушкіна», – іронізував Холодний.

Критикуючи примітив, він постійно нагадував про високі зразки народної творчості (пісні Марусі Чурай, мистецтво кобзаря Єгора Мовчана, історичні пісні…). Хоча тут же поспішав солідаризуватися … із сарказмом В.Белінського, який писав, що Запорізька Січ «могла бути чудовим знаряддям для будь-якої сильної держави, але сама по собі була досить карикатурною державою, яка вміла тільки битися і пити горілку». «Серед українських пісень – більше з вболіванням за горілку, аніж – за українську державу», – додавав уже від себе Холодний.

Зрештою, у нього все так: украй суперечливо, «зигзагоподібно»; «цивільна відвага» сусідить із плакатною совєтською риторикою. То він, балансуючи на межі з єрессю, пише про «держиморд класового суспільства», то раптом заявляє, що «Ленін зробив з України підлеглої –  самостійну державу». Після вельми ризикованої іронії щодо «принад цивілізації», «якими ми тут, на Східній Вкраїні, давно ощасливлені» (на відміну від Закарпаття, яке цих – читай: соціалістичних – принад зазнало пізніше) береться шпетити США, де «людина не є цінністю». Похваливши доцента Одеського університету Петра Маркушевського за пропаганду народної творчості, Холодний незабаром заходився докоряти Тарасу Шевченку за «каяття» під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства, а українцям – за те, що ніхто з них не додумався вбити зрадника Петрова, який видав київських «братчиків» жандармам!

Втім, сарказм усе ж домінує над пафосом та риторикою. І попри всі недоладності, що трапляються в книзі, попри суперечності, епатаж, химерний симбіоз дисидентського радикалізму й офіційного трубадурства, Микола Холодний-1 виговорив найголовніше з того, що йому боліло в перші постхрущовські роки: становище України в СРСР – колоніальне. Завершуючи книгу, він зробив рішучий висновок про колізію українського й радянського патріотизмів: «Двох матерів можна поділити на матір і мачуху. Двох рідних не буває». Звісно, то була єресь, покликана до життя тривогою за Україну, яка нівелюється, зникає.

Могила Миколи Холодного. Місто Остер, 2009 р.
Могила Миколи Холодного. Місто Остер, 2009 р.

І то був крик Холодного. У крику ж, річ відома, шукати гармонії не варто.

Холодний-2

Микола Холодний-1 закінчується 1972 року. Сталося те, що він передбачив в одному своєму вірші:

Вмирають поети  в душі,
А потім в лікарні вмирають.

Він ще багато написав, проте 1972 рік, арешт, покаянна заява, специфічні зізнання слідчим обернулися тим, що талант його не зміг перебрести через Рубікон. У хроніці свого життя (збірка «Чорновіл», 2001 р.) Холодний-2 між датами 1972-1989 залишив провалля.

Зате в 1960-ті його пам’ять поверталася вельми охоче. Мабуть, там залишався його вишневий сад…

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.