Героїчна анархія як стиль

Василь Шкляр. Чорний Ворон. — Київ: Ярославів Вал, 2009

Історичний роман Василя Шкляра «Чорний ворон» належить до розряду масової і — головне — якісної літератури. Динамічний сюжет захоплює вже з перших сторінок, кожна колізія доведена до логічної розв’язки, композиція небанальна: художній матеріал переплітається із документальним. Відчувається, що автор дбає про свого читача. Якщо комусь така побудова видасться нудною, документальні сторінки, виділені курсивом, легко опустити. В. Шкляр поєднує у тексті історичну лінію із переживаннями епічного персонажа — класичною любовною історією, коли лицар готовий пожертвувати не тільки особистим щастям, а й життям заради свободи рідного краю. Якщо розв’язка любовної історії (принаймні, у романі про це заявлено на рівні чуток) щаслива — Чорний Ворон таки знаходить свою Прекрасну Даму (Тіну) на далекому вигнанні, щоправда зрадивши її попередньо з козачкою Досею, то в історичному плані зазнає нищівної поразки.

Вибір героя драматичний. Аби вижити, Ворон мусить відмовитися від  геройського життя («vita maxima») на користь життя пристосованого («vita minima»). Для волюнтариста (саме цей світогляд був панівним у міжвоєнній Європі ХХ ст.) такий крок є непростим, проте нам, людям сучасним, зрозуміліша усе-таки не самопожертва, що сприймається сьогодні як анахронізм, а прагнення жити і вижити за будь-яку ціну. Та й за законами масового жанру кінець має бути оптимістичним, усміхненим.

В. Шкляр вдається у своєму романі і до засобів магічного реалізму (чорний ворон як свідок холодноярської історії на тлі української), і до гіперболи — усі москалі у прозаїка як не кацапи, то кацапидли, що налітають ордою — «дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами». Хотілося б, аби антропологічний портрет росіян був вишуканішим, не таким прямолінійним. Натомість холодноярських повстанців прозаїк романтизує в дусі Шевченкових гайдамаків, забуваючи, що досі відмінності між літературними родами ще ніхто не відміняв. У романі хронічно бракує психології: тут відсутній не тільки психологічний аналіз, навіть опису немає. У прозі (особливо епічній) психології не можуть замінити ані емоції, ані настроєвість. Особистість (особливо у переломні моменти) вибирає між білим і чорним, добром і злом, проте вибір передбачає безліч відтінків. Найтонші, майже невловимі зміни в людині відбуваються передусім у її душі. Про вибір літературного персонажа свідчить його погляд, жест, скупе слово — саме це ми знаходимо, наприклад, у психологічній прозі В. Стефаника і В. Портяка. «Чорний ворон» — роман пропагандистський, масовий, який, звичайно, не передбачає не тільки психологічної ускладненості характерів, а й наявності у героїв душі.

Певний опір у мене викликає й інтерпретація В. Шкляром духу того історичного часу, який прийнято називати Українською революцією,  або Визвольними змаганнями (1917–1921), його трактування ролі Холодноярської республіки (1918–1922).

Якщо говорити про філософію, то  у романі «Чорний ворон» В. Шкляр, можливо, й без будь-яких впливів протиставив геройському життю лицаря («vita maxima») пристосоване життя плебея («vita minima»). Про це свого часу писав В. Янів. Видатному українському етнопсихологу належить й інше припущення щодо індивідуалістичної природи українського національного характеру. Недоформована українська нація на будь-які історичні стреси зазвичай відповідає анархією. Здається, В. Шкляр не помічає, що саме індивідуалізм на межі з анархією, недовіра українців до будь-якої держави, навіть своєї, що сприймається колишньою колонією як інструмент гноблення, відіграє в українській історії фатальну роль. Про це свідчить і наш, постпомаранчевий час. Адже найпростіше скинути всю провину за поразку на слабких провідників (мізерну добірну меншину, за визначенням Ортеги-і-Гассета). Набагато складніше визнати, що саме суспільство, сама нація (або збунтована маса, за визначенням того ж філософа), яка цих провідників породила, виявилася не готовою, відтак й не здатною до реформ. Свого часу український письменник галицького походження Роман Купчинський (його епічний роман «Заметіль» про Січових Стрільців я ще згадаю у цій рецензії) діагностував: «Ми здібний народ і тому в більшості випадків імпровізуємо: промови, імпрези і… державу»; «автор української конституції має простудіювати дві речі: організацію Запорізької Січі й армії батька Махна. Без того не дасть ради».

Романтизуючи отаманів Холодного Яру, В. Шкляр трактує їх у своєму новому романі не тільки як найвитривалішу, а й як найпозитивнішу силу Української революції 1917–1921 років. Хоча у романі армію УНР називають нашою (Холодноярська республіка була територією УНР), проте між рядків читається нехіть не тільки окремих персонажів, а й самого автора до Петлюри і його уряду. Одначе хіба міг Петлюра  із такими «національно свідомими» отаманами, як Григоріїв (саме йому безпосередньо підпорядковувався Василь Чучупака, а останньому — Чорний Ворон (Лебединський, Черноусов)), що повсякчас переходив з одного боку на інший, добитися бодай найменшого успіху?

Нагадаю, отаман Григоріїв спочатку воював на боці Скоропадського, потім Петлюри, після арешту Болбочана перейшов на бік більшовиків. Саме Григоріїву належали слова про «отаманію в Києві», «австрійських фендриків», «сільських вчителів, кар’єристів і авантюристів» в уряді Петлюри. За іронією долі, отамана Григорієва убив хтось із махновців — ще однієї «конструктивної» сили Української революції, під прапором якої дехто ще й нині воліє святкувати українську Незалежність. Можливо, С. Петлюра мав повестися зовсім інакше: захищати ЗУНР, спиратися саме на галичан, тоді принаймні можна було б врятувати бодай цю українську територію, організувавши на ній хай малу, але Українську Державу (тим паче, що західні уряди тривалий час трактували територію ЗУНР як окуповану Польщею). Одначе такий хід думки — не для В. Шкляра. Недаремно у його романі населення за Збручем (йдеться, звичайно, про галичан) різко проставляється добрим і щедрим українцям з Великої України. Перейщовши кордон, Чорний Ворон із Тіною й малим Ярком ніде не можуть знайти собі прихистку — такі ці галичани недобрі й підозрілі. Одначе саме галичани попри всі свої недоліки були і залишаються найпослідовнішими носіями української ідентичності. У сучасній Галичині немає жодного пам’ятника Леніну, жодного совєтського танка на постаменті, галичани дбають про свою історію — їхнє краєзнавство стоїть на досить високому рівні, зрештою — ніхто в Галичині не дозволить собі сумніватися в Голодоморі, як це часто трапляється на Центральній Україні — про Східну взагалі краще промовчати. Питання про рівень національного самоусвідомлення населення в Галичині й на Великій Україні в часи Визвольних змагань також не дискутується. Зрозуміло, що жоден з отаманів (не тільки холодноярських; чого вартий той таки Махно, якому на кожному кроці ввижалася тінь українського шовінізму!) не був таким національно свідомим, як це прагне показати В. Шкляр. І саме в цьому, на мою думку, роман звучить фальшиво. Адже в українських умовах література, зокрема історична, не тільки розважає, а й продовжує формувати «молоду» націю, наше ставлення до певних історичних подій і явищ — у даному разі до отаманщини. Замість того, щоб поборювати в собі індивідуалізм — українську нездатність піднятися вище свого інтересу: власного «я» і своєї родини, свою схильність до анархії, яка, як відомо, ніколи не стане матір’ю порядку, ми вкотре чуємо про героїчну анархію як останній аргумент. І не варто тут згадувати «Гайдамаків» Т. Шевченка, бо то був зовсім інший історичний час, час, коли в українців не було й натяку на свою державу чи свою армію, коли захищати українців не було кому, окрім Залізняка й Гонти.

Хочу підкреслити, що романтизація персонажів властива далеко не будь-якому епічному твору. Є чимало прикладів іншої, суворої епічної літератури, наприклад, «Поза межами болю» О. Турянського. Вже згадуваний мною Р. Купчинський у своїй трилогії також не підсолоджує «усусів», протиставляючи їм москалів у звірячій подобі. Наведу знаковий епізод із роману «Заметіль»: населення галицького містечка облетіла звістка про полонених москалів. Старий і малий кидаються подивитися на тих, хто, за поголосом, не церемониться із цивільним населенням на захоплених територіях. Одначе реальність виявляється зовсім іншою. Австрійці захопили у полон єдиного москаля, який виявився фельдшером, євреєм. Натомість Р. Купчинський конкретизує образ москалів, вдаючись до метафори, протиставляючи вигуки «Ура!» російської й німецької армій. Якщо у вигуку російських солдатів вчувається гроза непроглядної маси, меланхолія гнаних на смерть людей,  то німецький нагадує блиск гострого леза, що розтинає повітря.

Не менш цікаво порівняти й гумор обох письменників. Якщо у Р. Купчинського він витончений, то у В. Шкляра прямолінійний, а часто й водевільний — згадаю момент, коли захоплені повстанцями на святі «червінці» співають перед смертю славень «Ще не вмерла Україна»: «Напрочуд зворушливий вигляд мали голомозі москалики — чудні такі, дрібні, вухаті, наївні, шмаркаті, ну геть тобі діти, вони гули, як жуки, але так натхненно, що можна було заридати від цього видовища».  Переважно усі військові операції у романі виглядають як вистава, іноді — як концерт. Такий підхід прийнятний для масової літератури, коли автор задовольняє очікування читачів, що прагнуть розваги. Однак у такому випадку не варто говорити ані про історичну правду, яка зазвичай є надто складною, ані про уроки історії, що передбачають критичне ставлення, а не глорифікацію, ані про трагічну долю людини, в жилах якої тече реальна кров, а не чорнило чи томатний сік. Цього разу В. Шкляр у романі «Чорний ворон» адаптує без перебільшення трагічну історію Української революції (1917–1921) до масового сприйняття, скріплюючи, за рецептом Г. Сенкевича, українські серця. На жаль, за такого підходу ми, втішаючись своєю славою, приречені залишатися збунтованою масою, що гине від власної героїчної руки.