Цілющий екстракт

Екстракт 150. У 2 т. За заг. Ред. Л.Івшиної. — Київ, 2009 («Бібліотека газети “День”»)
Екстракт 150. У 2 т. За заг. Ред. Л.Івшиної. — Київ, 2009 («Бібліотека газети “День”»)

У січні далекого 1862 року, використавши «демонівську» фразу Михайла Лермонтова, гострий на язик поет Дмитро Мінаєв зробив своєрідний комплімент слов’янофільським вправам газети «День»:
«Дню» мадригала лучше нет:
«Ни день , ни ночь, ни мрак, ни свет»…

А 1997 року, вже в незалежній Україні, небайдужі люди спромоглися на щоденне видання з тією ж назвою. Втім, щоб вирізнити його з історичного контексту, зрозуміти суть зусиль новітніх газетярів, ризикнемо і йому підібрати відповідний «мадригал»:
«І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!»

Хто бодай побіжно знайомий із доробком «Дня», знає, що від часу заснування газети переймається саме цією – чи не найважливішою! – українською проблемою, викристалізованою в Шевченковому чотиривірші ще до часу появи  згаданого вище московського «тезки» (це – щодо спорідненості назв і відмінності змісту).

Віддамо належне київському «Дню», де не чухають потилицю і не посипають голову попелом, а й «пруть» плуга та ще й спонукають до повсякденної праці інших задля людських, демократичних, а отже — європейських цінностей. Бо як продовжує показувати життя, «той жаль, оті тяжкі зітхання» кардинально не змінюють у позитивний бік ставлення українців ні до ще не любої для багатьох власної держави, ні до самих себе. Постійно протидіючи цій біді, газета робить те, що й має робити періодичне видання: подає яскраві матеріали, спрямовані безпосередньо до розуму й серця земляків щодо нагальної необхідності побудови громадянського суспільства. А потім іде ще далі, почасти передруковуючи найкраще з попередніх номерів, та поступово створюючи бібліотечку книжкових видань, — знову таки, на основі власного доробку.

Новий двотомник книжкової бібліотеки «Дня» – під промовистою назвою «Екстракт 150» – чергове тому підтвердження. Те, що інтелектуальний продукт, який вдало готує колектив «Дня» протягом останніх майже тринадцяти років, не псується, приносить користь суспільству і не бажає зникати у сміттєпроводах за кілька днів, довело саме життя. Показовим став відомий випадок у Кіровограді, коли Лариса Івшина презентувала ще першу книгу, основою якої стали статті з рубрики «Україна Іnсognita». Один із тамтешніх краєзнавців, щоб не на словах, а на ділі показати, як саме опубліковане «Днем» стає в пригоді вчителю історії, захопив із собою щось на кшталт пухкого загального зошита, із вклеєними вирізками з улюбленого видання! Вражена пані-редактор із помітним хвилюванням обміняла цю саморобну книжку на справжню. (Ось і виходить, що не з неба зняла редакція ідею чудесного перевтілення надто залежних від зовнішніх чинників колись прочитаних газет, а зробила лише те, чого давно від неї чекав читач!). Справді, багато з надрукованого у «Дні» варте подальшого – і саме книжкового! – життя. Книга є книга! Недарма ж Святе Писання назване просто: Книга.

Півтори сотні років тому Федір Достоєвський критикував згадуваний на початку слов’янофільський «День» за «тероризм думки», «деспотичні прийоми», невміння та небажання рахуватися з часом, незмінність та догматичність поглядів, нарешті, — за навмисне привнесення до полеміки «духу ворожнечі, фанатизму, непримиренності». Ми свідомо звернулися до рецензій на той «День». Оскільки теперішній — український — справді, має цілком протилежний заряд. Не тільки за ідеологічною спрямованістю. Зовсім не схожий на того «однофамільця» з антисемітськими та іншими великодержавними вибриками. Що б там не говорили про «дві великі різниці» або про «невдячність історичних паралелей», погортайте двотомник і переконаєтесь самі. У ньому не знайдете крайнощів типу: «Да здравствует Москва и да погибнет Петербург!». (Не плутати з гаслом Миколи Хвильового «Геть від Москви!»).

Щоправда, про спрямування книги та її інтелектуальне наповнення після «Слова до читача» Лариси Івшиної не те що годі про щось і говорити, але – справа невдячна. Тут і про уникнення категоричності на фоні схильності українства до крайнощів; і про вищість газети над усіма політичними хмарами-чварами; і про пошук точок опори у вітчизняних університетах; і про вирощування на «дослідній ділянці» «Дня» ідей, які й державі на озброєння не соромно брати; і про фотоконкурс (шкода, що жодна із вражаючих світлин, вирізаних у різні роки мною з газети, не потрапила на сторінки «Екстракту 150»; зате є карикатури Анатолія Казанського, які нагадують, що ми в чомусь не лише послідовники Дон Кіхота, але й барона Мюнхгаузена!); і про вражаюче попередження Джеймса Мейса стосовно незаперечного, але досі не усвідомленого факту, що, насправді, після розпаду Радянського Союзу «незалежність отримала УРСР», в якій частина населення продовжує й досі існувати: чи то віртуально, чи то насправді. Отож, схильній до мудрості людині не обов’язково покидати подвір’я, щоб пізнати світ.

«Екстракт 150» цікавий думками представлених у ньому особистостей. Тут зібрані публікації з приводу  як відомих політиків (Євген Марчук, Яцек Куронь),  широко знаних (не в останню чергу завдяки газеті) прихильників софійності (Сергій Кримський), улюблених письменників та публіцистів (Ліна Костенко, Юрій Щербак, Оксана Пахльовська,), визначних науковців (Джеймс Мейс, Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал), так і небайдужих симпатиків з усієї України та інших країв. Цікаво, що попри всю невблаганність Хроноса, багато з раніше висловлених ними думок легко проектуються і на сьогоднішні президентські вибори, і на незбагненність парламентських лабіринтів, і на досі не загоєну риторичну виразку: «Чому замість розквіту опинилися на межі катастрофи?».

Врешті-решт, кожен допитливий читач знайде щось «своє». Особисто мене, наприклад, не лишили байдужими міркування Івана Дзюби про книги в його житті (гадаю, що дану рубрику варто зберігати й вести як подарунок для всіх книжників, які читають «День»), статті Володимира Панченка про Василя Гроссмана, а також – Петра Кралюка про зовсім не пустотливу «альтернативну історію», яка, на жаль, заполонила не тільки книгарні, але й розум багатьох співвітчизників  (принагідно зізнаюся: приємно було перечитати в «Екстракті 150» те, на що звернув увагу ще в 2003 році й зберігаю досі вирізаним із газети у котрійсь із книг домашньої бібліотеки).

«Короткий курс» газети «День» завдяки сприянню «найпатріотичнішої української партії – «партії істориків» справді відбувся. «Україна Іncognita » та «Історія і «Я» успішно роблять свою справу. Ці рубрики цікаві і пишуть до них небайдужі люди. Тому журналістика «Дня», представлена в двотомнику «Екстракт 150» справді має міцне коріння, яке, до того ж, розгалужується й далі. Хто бажає історичної конкретики, має цінні джерела, як, наприклад, спогади Юрія Щербака «Пейзаж після битви» про перебіг Помаранчевої революції чи «Україна на «шахівниці» Буша-старшого» про складні міжнародні перипетії, пов’язані зі здобуттям Україною незалежності та як Буш зрадив… Горбачова. Ближчим до академічної і разом з тим популярно викладеної історії раджу прочитати «Голод в Україні очима іноземних дипломатів» Юрія Шаповала. З публікацій Ігоря Чубайса та Сергія Висоцького стає зрозумілим, що навіть у Москві та Мінську є люди, які без упередженості та ворожості, з розумінням ставляться до найболючіших сторінок українського минулого. Паралельно пропонується чимало суто просвітницького матеріалу: чи то про внесок в українську історію князів Острозьких; чи щодо історії кримських татар; або про гуситські війни, що відбувалися в Чехії, але зачепили за живе Тараса Шевченка. Є можливість знайомства з доробком краєзнавців, які торкаються теми загальнонаціонального значення (Юрій Пшеничний, «Куля №188. Остання путь Валер’яна Підмогильного»).

А ще газета справді, як про те і мріє творчий колектив, стає «тим місцем, де нація спілкується сама з собою»: і через небайдужі роздуми кращих представників її еліти (Ліна Костенко «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф»), і через листи читачів. Чого варті лише публікації, пов’язані з так званим «списком Анни», за яким тринадцятирічна школярка з Кіровоградщини своїми не зовсім простодушними запитаннями змогла спричинити ціле збурення у стані дорослих. Її долею «День», судячи з добірки публікацій, вміщених у книзі, закономірно цікавиться донині.

Навіть любителям мандрів книга припаде до душі. Насамперед, не можуть залишити байдужими чудові японські подорожні нотатки «Ідентичність і модернізація», зроблені Ларисою Івшиною. Якщо хтось вважає, що про країну, де сходить сонце, журналістами вже все сказано, він глибоко помиляється, побачивши «країну, якусь дуже близьку до України…», але «захищену ієрогліфом».

А хіба не варта окремої уваги рубрика «Маршрут №1», з її ілюстрованими нарисами про подорожі стежками милої Батьківщини (як на мене, то від них приємно повіває знайомими «Просьолками» Василя Пєскова та забутими парками Григорія Гусейнова): старожитних Чигирина, Переяслава-Хмельницького, Сквири, Ніжина, Володимира-Волинського, Кам’янця-Подільського, Стеблева… Це – не лише пізнавальне задоволення, але й порятунок від безпам’ятства. Пригадав, як у часи між «застоєм» та «перебудовою», в Софіївському районі, що на Дніпропетровщині, йшла заміна дорожніх знаків, водночас дивним чином змінювалися й назви… населених пунктів та вулиць. Тоді один з учителів історії (похилого віку й колишній фронтовик) безуспішно намагався довести, що його рідна Довгівка – не Долговка, як невігласи додумалися написати на оновленому російськомовному дорожньому указникові. Наполягав, що у мешканців маленького села ніяких боргів ні перед ким і ніколи не було, просто село… довге! Але на його справедливе волання через районну газету тоді так і не звернули уваги…

Підібраний до двотомника матеріал надзвичайно афористичний. З цього «екстракту» поза всяким сумнівом можна виокремити  цілу книгу крилатих висловів, які й вживати саме на часі! І справа не у відповідних підбірках Клари Ґудзик, наприклад, після есе про Шарля Монтеск’є. Вони ніби перли розсипані практично в кожній статті: і як цитування класиків, і як власні яскраві спостереження.

Показово, що й сама газета, й народжені нею книги мають здатність об’єднувати – хай не в житті, так на своїх сторінках – доволі різних за світосприйняттям, релігійними, національними і – якими там ще? – ознаками, людей. (Побачив аж чотирьох таких, пов’язаних з одним лише випуском на істфаці Дніпропетровського держуніверситету зразка 1979 року).

Звичайно, що на більш ніж півтори тисячах сторінок просто не могли не вкрастися й окремі недоречності. Там переклад з російської відверто шкутильгає (біда всіх кількамовних видань). А тут — в одному й тому ж тексті — одне й те ж прізвище пишеться по-різному. Ще десь Росію з Руссю переплутали. Та й Леся Українка, таки, не надіється, а всупереч надії сподівається… Одне слово, contra spem spero — та й годі!

Втім, на фоні того інтелектуального велетня, якого щиро подарував нам «День», чи варто й говорити про якісь там технічні помилки, котрі без шкоди для здоров’я зможе виправити й сам читач? Хай тільки не псує настрою надто «розумний» комп’ютер зі своїми п’ятьма філологічними копійками…

Х Х Х
«Глотатели пустот – читатели газет» , – колись цілком слушно зауважила спостережлива Марина Цветаєва. Якщо хтось ненароком спробує   цього дня «бузинових» писань, то неодмінно згадає ще й про «чесателей корост»! Але те все, на щастя, не стосується теми розпочатої розмови (хоча саме з приводу витворів таких рослинно похідних Поверхаххапайків у книзі насправді є роздуми Івана Дзюби «Казуїстика як державна політика?»).

У середині ХІХ століття Федір Достоєвський, звертаючись до братів Аксакових та інших керманичів тогочасного «Дня» зробив «каламбурний похмурий прогноз»: «Дурные «Дни» вы сулите нам впереди. Мы с симпатией думали встретить газету вашу, но вы хоть какую симпатию потушите».

Що ж до майбуття сьогоднішнього «Дня» ризикнемо сказати таке. Газета «розродилася» черговим прекрасним проектом, що матеріалізувався у формі «Екстракту 150». А тому кожному розумному другові, аби переконатися в сказаному, особисто та з нагоди Новорічних свят, – із задоволенням запропоную двічі по 150 (за кількістю книг) справжнього вітчизняного інтелектуального екстракту, дбайливо та зі знанням справи виділеного з газети «День»! І щоб не востаннє!