Чари з країни ОЗ

Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. — Київ: Факт, 2009
Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. — Київ: Факт, 2009

Чи швидше всесвіту, бо кожен справжній сучасний митець творить свій міфосвіт. І проблема читача лише в тому, наскільки його власний всесвіт душі резонує на частоти твору. Рефлектуючи над романом Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», Ростислав  Семків (див. «Український тиждень» № 1–2 (114–115), 2009) пропонує різні стратегії читання цього твору – уривками, розділами – вважаючи на відсутність часу на читання та залежно від літературних уподобань читача. І лише «невеликій жменьці нас, малесенькій шопті гуманітаріїв, котрі мають читання об’єм­­них текстів за професію, варто, звісно, простудіювати весь роман», хоч «кожна культурна людина нашого простору таки мала б узяти цю книж­­ку до рук». Але ж чи можна назвати культурною, навіть у «нашому просторі», людину, що так безбожно пошматує роман?  Бо «Музей» — не «Гра в класики», а Забужко — не Кортасар, а таки Забужко.

«Це масштабна рефлексія, інтелектуальний виклик і стилістично розкішна територія для правдивих гурманів тексту», – точно формулює Семків своє враження від твору Забужко й тим заперечує пропоновану ним стратегію прочитання «Музею». У кого нема часу, відповідного смаку й культурного багажу, тому не слід його читати. З дозволу авторки я давав її роман кільком негуманітаріям різного віку та походження, й роман настільки захопив їх, що читали його залпом, ночами. Бо читали не за темами, мотивами й фабулою, а смакували текст і його мову. Забужчину мову, про яку хтось в Інтернеті жартома сказав, що вона «крутить словами, як циган сонцем. А перекладача змушує пріти»… Перекладачі у Франції жалілися, що її мова їм недосяжна.

Ми з дружиною мали щасливу можливість читати роман крок за кроком, поступово, рік за роком. Залпом, емоційно. Потім перечитували, вишукували блощиць, стилістичних та фактографічних. І саме це прискіпливе прочитання дало найбільшу насолоду від тексту. Третє – вже в цілості, що принесла насолоду чаром всесвіту, створеного авторкою, прояснила деталі, і навіть змусила відмовитися від деяких попередніх зауважень. І, мабуть, саме таке подвійне прочитання було б найкращою стратегією: спочатку відключаючи аналітичну працю мозку, читаючи «чуйкою», як любить це називати Забужко. А потім варто перечитати вже критично, масштабно рефлектуючи у відповідь на Забужчин інтелектуальний виклик. Власне, хіба ж не так потрібно читати будь-яку велику літературу? За висловом Забужко, повноцінний роман вимагає від письменника «життя в тексті». Вимагає він і повноцінного читача, тобто повноцінного читачевого «життя в тексті», Сковородинського «жування» тексту…

Своєю масштабністю, многосюжетністю, багатоголоссям, глибиною проникнення в душі людей, у трагедію скаліченої людини й нації «Музей» на десятиліття (?) без сумніву стане проблемою й предметом гуманітарних наук. Й вимагатиме від україністики суттєвого підвищення її рівня.

Вже жанрова природа твору – проблематична. Як попередньо проблематичним стало визначення жанру «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій».

«Новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» уже встигли назвати й історичним епосом, і родинною сагою, і романтичною історією кохання», – фіксує Віра Агеєва. І стверджує, що всі ці означення-назви не адекватні твору. Не рятують ситуації і власні Забужчині означення теми й жанру: роман-епос про любов і смерть тощо. Кожне означення частково правильне, але відбиває тільки одну рису чи грань твору. Роман про УПА, тобто боротьбу за людину, націю, свободу? Так. Моя знайома «упівка» плакала над уривками про УПА. І все ж це не історія УПА, а її сенс. Психологічний роман? Так. І ні. Хоча мене особисто найбільше захопила саме психологічна точність людських образів, настільки майстерно явлена, що змусила згадати героїв Достоєвського. Образів-типів навіть цілком незнайомого мені середовища сучасних мародерів незалежності, демократії й культури.

Ліричний струм, напруження твору настільки потужне, що не припадкові нарікання: це поезія; Забужко не вміє (!?!) будувати прозу тощо. Але це не поетична проза і не прозаїчна поезія. Я б наважився назвати «Музей» романом-поемою, якби поемою не назвав свої «Мертві душі» Гоголь. Хоча… все ж недарма всебічно скалічений сбушник-кґбіст Бухалов, одна з найкраще вимальованих у романі постатей, має своє-не-свої ім’я «Павєл Іванович». Не мертва, а скалічена душа, що лише починає приходити до тями, й малоімовірно, що воскресне-випрямиться. (Скільки нервів коштувало мені очікування останніх сторінок роману – а саме про батьків Вероніки Бухалової. Бо Забужко могла б і не дотягнути до власного рівня, як це сталося з «Мертвими душами»).

Мабуть, поетичною властивістю «Музею» є і його надзвичайна внутрішня музичність. На жаль, наука ще не розробила методів музичного аналізу літературних текстів. Російська перекладачка роману Є. Марінічева знайшла напрочуд точний образ для «метафізичної» музики Забужко – сучасна фізична теорія-гіпотеза суперструн, за якою часопростір просякнутий найтоншими «струнами»: «торкнися однієї – відгукнуться інші». Чи не в цьому суть музики сфер, Тичиново-Стусової космічної музики струмка?.. Власні математичні й фізичні метафори Забужко теж точні й відлунюють тими ж музичними метафорами.

Геніальна російська дослідниця Ольга Фрейденберг свого часу розкрила процеси виникнення й розвитку жанрів із міфу та обряду. За нею, жанрова форма – закам’янілий сюжет, зміст того чи іншого міфообряду. З часом, у міру відриву від первісного міфу, жанр нового твору вкорінений уже в сучасну йому культуру, форма його – це діалог з іншими творами. Звідси всенаростаюча інтертекстуальність сучасної культури.

Можна провести чимало паралелей між «Музеєм» і творами світової літератури. Вказати на ті чи інші його джерела. І це не лише кількість і якість прочитаного й освоєного. Світова культура в авторки вже «в пальцях» (той самий англійський газон, що потребує сотень років плекання.) Але й до діалогу з попередниками й сучасниками Забужчин жанр неможливо звести. Так, Джойс, Достоєвський, Т. Манн, поліфонія, карнавал тощо. Але «Музей» – Забужчин жанр. Персональний, як персональні її поліфонія, карнавал і потік свідомості.

Згадується давня розмова з Василем Баркою про українську прозу. Роман, як відомо, глибинно пов’язаний із державністю нації: роман – від Roma=Amor, Риму, як писали дотепні літератори. Тобто у бездержавної нації начебто не може бути великого національного роману… Та вже в діаспорі вони з’явилися: «Жовтий князь» Барки (2-й том «Князя» Барці не вдався) й «Роман про людське призначення» Емми Андієвської. Андієвська, як і Забужко, розвинула набутки сучасної літератури в свій особистий жанр, роман міжсуб’єктності, Я-Ми-Слова, вже навіть не діалогічного, а взаємопороджувального, з його круглим часом та фасетковим баченням. Роман Забужко знаменує, хоч і скалічений, але державний етап української культури. Етап переходу до повноцінного життя народу. Здається, про це свідчить і саме число залів Музею – Фібоначчієва вісімка, число невизначенності, хаосу, за Баркою – число переходу від однієї організації до другої. Ми ж ніколи (після  княжих часів) не досягали й закінченого циклу 7, обірваною на 6 струною:
Урвалося танго Мілонґа.
Було покоління.
Пройшло.

Саме в цьому циклі своїх поезій Забужко бачить прообраз свого «Музею»:
О танґо Мілонґа! Печальною буде ця повість:
Од юности наших батьків залишивсь тільки звук…

І все таки роман-поема «Музей» – проза. Проза не лише нашої недонародженості, але й буття. Вжебуття – неповнобуття. Хоча… в якої нації воно повне?

« – Це означає кінець. – Це так само означає початок. – З призначенням?» (Е. Андієвська)

Як я вже згадував, лише за другим читанням відчув деякі «шерехатості» тексту, виправдання яким прийшло в третьому читанні: для мене особисто вони майже всі стали на своє місце, заповнюючи художній простір до цілковитої щільності буття. Дозволю собі нахабство: крім Достоєвського, не знаю тут іншого мірила-взірця. Та якщо у Достоєвського все затьмарює якась садо-мазохістична Тінь, то в «Музеї» навіть у психологічно найтяжчих сценах відчуваєш перемогу особистості над власною Тінню. І це аж ніяк не хеппі енд, бо Забужко не закриває очі на те, що перемога Я над своєю Тінню, чи якимось дияволом-у-собі, ніколи не остаточна, і кожен день кидає нас знову в бій із собою, не кажучи вже про навколишнє зло. Ні, Оксана Забужко не боїться зазирати в темні безодні людства, нації, людської душі, бо відає безодні світла.

Отже щільна, туга, напружена проза. Все переплетене, неможливо відокремити одну від іншої ниточки, «сюжетні» лінії, бо кожна з них не доповнює, а висвітлює одна одну, вони – взаємометафоричні. Всі художні клітини твору заповнені вщент. Але нічого зайвого, все являє собою гармонійне життя різних членів єдиного організму. Його суперструн, Мандельштамівського готичного собору, Дантівського хору. Нема жодного шматочка «дикого м’яса» штучних поетичних та інших «красот», прокламацій ідеологізованої літератури, авангардистичних постмодернових брязкальців…

Мові роману можна присвятити цілу монографію, тому відзначу лише, що Забужчині неологізми теж не штучні, вони породжуються самою природою української мови, як її діалектизми – сюжетним часопростором роману. Зізнаюся, що перше моє, «бездумне», читання було насолоджуванням-смакуванням не стільки сюжету-фабули, ідей, мислі Забужко, скільки самої музики мови.

Змушений буду повторити те, що вже писав для анонсу книги.

Роман Забужко – жива плоть, яку відчуваєш майже фізично, бо це – організм, де кожна частина живить інші частини і цілість. Це, якщо використати Мандельштамівську термінологію, роман «геніально фізіологічний», як фізіологічними були, за Мандельштамом, Біблія, готика, Данте і Джойс.

Очевидно, наш вишнево-солов’їний читач, як завжди, буде шокований фізіологізмом у буквальному сенсі й не побачить трагічної духовності (дух у плоті, а не кастровано-дистильований дух спіритуалістів і кафедральних проповідників) й етичності цього насиченого плоттю твору. Настанова на предметність слова, на його пряме значення, на цінності земного буття, відмова від туманної містики (на її місці у Забужко містика життєвого досвіду, і теж фізіологічна) суголосні, рівнословні кращим взірцям акмеїзму Мандельштама й Ахматової. (Хоч і це лише грань мистецтва Забужко).

У другому читанні роману мене теж дещо шокувало, здавалося зайвим фізіологізмом. Наприклад, оті  настирливі «пуки», що їх відчуває в своїх репліках до Вадима  Дарина. Довелося їх всіх зібрати перед мисленним взором, щоб побачити в контексті сюжету. А контекст цей – порнократичний. Як вважає Забужко, «Лик нашої доби: проституція в усіх формах і вимірах!» Своєрідним прообразом Дарини є «Я, Мілена». Дарина спромоглася побороти Тінь Мілени в собі. І висловила боротьбу зі злом у собі-в-нас. І саме це, етичне й навіть публіцистичне слово тележурналістки доби політичної, суспільної та ЗМІ-проституції сприймається отим смердючим середовищем як непристійність. Краще образ торжествуючої порнократії тяжко визначити.

Забужко, як автор, поєднує в собі філолога, філософа, публіциста, поета, музиканта і навіть знавця точних наук. І всі ці іпостасі й творять прозу «Музею». Публіцистика в романі може здаватися моралізуванням, вчительством, але хіба Дарина в реальному житті може думати й виплескувати свій гнів іншими словами? Та й кохання, мабуть, виявляють сьогодні не лише арґотизмами, а й пестливими, навіть вишнево-солов’їними  «очками» та «еньками». У Забужко – вся палітра сучасної мови, й вона не боїться жодної її грані.

Роман про любов і смерть? Ні, ширше і глибше. Бо вся література присвячена цьому «про». Це Забужчине самовизначення здається вірним, якщо під любов’ю розуміти щось на зразок щоденникової химерної формули А. Сахарова: √Істина=Любов. У християнській філософії вона означає – в дусі Сковороди! – «Любов любові є Істиною», тобто нероздільність Бога-Сина й Бога-Отця. Достоєвський і його персонаж богохульствував, коли приймав Христа поза Істиною… У психології формула Сахарова означає нерозривність раціонального й ірраціонального, інтелекту й почуття, прози й поезії. Мабуть, саме це прояснює специфіку прози, та й усієї творчості Забужко.

Центральним, стрижневим образосимволом роману є «секрети» дівчаток. Паралельно проходить чоловіче колекціонування й реставрація антикваріату.

Наш, не зовсім вироблений, читач уже встиг приписати Владину голодоморську гіпотезу джерел гри авторці. Все якраз навпаки. Сховані в землі дівчачі «секрети» – образосимвол того, як під час колективізації й Голодомору селянки ховали священні реліквії, як інтелігенція ховала заборонені книжки тощо. В «Жовтому князі» це закопаний в землі потир, який вкінці роману спалахує світлом Ґраалю. (І Барка підтвердив мені це припущення, на жаль — лише усно).

Ближчою до етнографічних джерел є Владина ж гіпотеза про загальний зв’язок «секретів» з іконою.

Наукові дослідження «секретів» лише почалися. У Росії, бо українських, здається, нема. Якщо узагальнити висновки дослідників М. Осоріної («Секретный мир детей в пространстве мира взрослых»), С. Борісова («Культурантропология девичества») й С. Адоньєвої («Дух народа и другие духи»), то гра в «секрети» – архетипічна, це своєрідне відтворення дівчатками ХХ століття стародавніх ритуалів посестринства через зв’язок із духами предків, Землі, ритуалами поховання, народження тощо. «Скарби», що їх дівчатка ховають, цінні тим, що це дар, дар долі, неба, несподівана зустріч з об’єктом, чудо. Це дар довіри до іншого. Це тайна «мого» буття, жіночої внутрішньої сили. Це діалог зі світом, розмова суб’єкта й об’єкта. Це частка душі, яку дитина дарує землі, щоб отримати від неї дар-опору для самопостання особистості.  Це перші мистецькі творчі зусилля, бо в дівчачих секретах, на відміну від хлопчачих, головне – краса.

Якщо вийти за межі відомого нам ареалу гри в секрети, то в захованих «секретах» можна побачити аналогію з австралійськими чурінгами, спорідненими з «гальками азильської культури» (розмальована, орнаментована галька, схована в печерах). Це своєрідні обереги – вмістилища душ родичів та власних душ, які ми отримали від чурів, пращурів.

Аж ось куди протягуються джерела віконечок «секретів» – до лона Землі й жінки, до ікон – вікон в інший, духовний світ (П. Флоренський).

Як вважає Осоріна та інші дослідники, гра в секрети – це освоєння, упорядкування й осмислення дитиною видимого хаосу навколишнього світу, пов’язане з виділенням окремих об’єктів та їх іменуванням. Дарина – дар Адріанові, який уже на рівні фонем, анаграматично, приназначений бути даром Дарині. Впадає в очі, що сукупність найменувань Музею творить своєрідний узор «секрету» роману… Внутрішнього й зовнішнього, інтертекстуального. Свідомого, але переважно поза, надсвідомого.

Символообраз «секретів» у романі дублюється, синонімізується іншими: аплікація, колаж, інсталяція, архів, криївка, орнаментована тканина, килим, ікона, лоно… Кожна складова, як у пазлах, щільно прилягає до іншої, а кожна ниточка – лабіринтом, хромосомною подвійною спіраллю переплітається в окремі узори, які за бажання дійсно можна виділити в окремі зали. Все разом і породжує емоційно-інтелектуальну суперструнність твору.

Саме за цими аналогами, синонімами «секретів» і побудований «Музей». Й саме вони визначають його часопростір. Бо слово Забужки – автологічне. Воно аналізує себе саме і йде за ним, самовідтворюється й розгортається у її всесвіт. Давно вже було відзначено, що філологія й філософія увійшли в плоть сучасної літератури. Для Забужко це справедливо найвищою мірою. Її автологічне слово є синтезо-аналізом, самопородженням слова.

Так, це жіноча проза, але вже самодостатня, та, що набула власних жанрових форм, й тому потребує від нас відмови від застарілого патріархального літературознавства. І наше феміністичне літературознавство вже чимало зробило на шляху розвитку відповідних методологій й методів. Уже зробило й крок у бік відмови від комплексів статевої меншовартості агресивного фемінізму, залишивши їх постнародництву й постсоцреалізму, які ще досі переживають «кризу класичної фізики»…

Роман змальовує суспільну кризу України перед «Оранжевою революцією» й побачив світ у час нової, може, ще більш гострої кризи зневіри, цинізму, наплювізму, кризи недонародження особистості й держави. Тому й присвячений він – вибору-себе-в-ситуації, Юнгівській Індивідуації. Пошуку себе й вірности собі. І цим Забужко є естафетою від кращого в літературі шістдесятників – у майбутнє.

Для годиться, слід би було назвати недотягнення роману, і в мене є деякі зауваження, але настільки несуттєві, що обійдеться. Та й не маю відредагованого примірника. Може, поправила…

Фанати Забужко вже обізвали її генієм та напророкували Нобеля. Можна й так, але хто знає, що таке геній? А щодо Нобеля, то ближчим часом – гарантоване «ні», бо це роман про УПА. Ні, доки в нас не постане держава та народ, що себе шанують.Та й чи заслуговує будь-яка бляха на поета?

Від редакції. Леонід Плющ, як зауважить читач його статті, — один із перших читачів роману Оксани Забужко, (бо аж з Франції!) і водночас близький (бо включений «у процес» на стадії створення роману), «співрозмовник» авторки. У цьому — унікальність його прочитання твору. Сподіваємося, що погляд Леоніда Плюща невдовзі буде доповнений і іншими інтерпретаціями роману «Музей покинутих секретів».