Пазли на павутинці

Наталка Сняданко. Комашина тарзанка: Повість, оповідання. – Харків: Фоліо, 2009. – (Графіті).
Наталка Сняданко. Комашина тарзанка: Повість, оповідання. – Харків: Фоліо, 2009. – (Графіті).

Десь у далекому лісі, де ще не прокладено туристичні маршрути, є готель. Він схожий на задзеркалля. Портьє чекає саме на вас і подає бланк із десятком питань про „перший дитячий спогад, що запам’ятався на все життя”, про те, „як часто ви мрієте” і „скільки часу на тиждень відводите для спогадів”. Кожному з нас, либонь, час від часу необхідно опинятися у такому задзеркаллі, де можна безболісно бути чесним із самими собою, вирушати в мандрівку углиб себе, залишаючись тими ж самими в часі та просторі, що існуютьоб’єктивно. Себто – не треба „світитися” в кабінетах психоаналітиків, „плакатися в жилетку” комусь із близьких, у той чи інший спосіб напитуючи поради у соціуму. Натомість шукати відповіді на питання там, де ці питання й постали – всередині себе. Як то трапилося із героями повісті „Комашина тарзанка” з однойменної збірки творів Наталі Сняданко.

„Комашина тарзанка” в одному переліку з усіма попередніми текстами видається чимсь іншим і водночас дуже спорідненим. Так, неначе авторка бавилася, іронізувала, „вистьобувалась”, доки їй не набридло, а потім врешті спинилася, перевела подих і – написала. Цю збірку можна сміливо рекомендувати якраз тим, хто не був шанувальником прози Сняданко досі. І водночас ті з її читачів, хто ще з „Колекції пристрастей” вбачав, що цій авторці „заповідалось на велике”, можуть обстоювати свої позиції ще певніше. Адже у повісті „Комашина тарзанка” впізнаються трепетне ставлення до спогадів, уміле колажування деталей, увага до внутрішнього світу персонажів, знайомі за „Чебрецем в молоці” та деякими оповіданнями із „Сезонного розпродажу блондинок”, проте без надмірної „тягучості” та потопання у ностальгії. Задерикувата іронія, спрямована на все і вся, вкупі з фотографічною спостережливістю, прокладають місток між „Колекцією пристрастей”, „Чебрецем” і „Уривками з ненаписаного сценарію…”, „Відчинено двері до малої Європи” та іншими оповіданнями з нової книги. Паралелі можна продовжувати, але – про все сврєю чергою.

Збірка „Комашина тарзанка” складається з однойменної повісті та шести оповідань. Персонажі повісті – Сарон і Сарона – повертають читача у світ майже маркесівського магічного реалізму. „Майже” – тому що замість екзотичних латиноамериканських світів постають світи українські та зрідка європейські. І ще хто зна, де більше екзотики: в родинній амфорі з прахом прабатька, чи в „Біблії рецептів”, за якою костюмерка мандрівного цирку вчить маленького сина гімнастів читати. Дорослим хлопчина став кухарем, знався на прянощах і вмів їх застосовувати, але виявився у тому мистецтві вправнішим за… власну тещу. І може, якби не той базилік, висаджений у вазонки з бабиною законспірованою розсадою, життя Сарони склалося б інакше. А так – вони переїхали до сусіднього містечка, батько невдовзі подався на заробітки. У Сарони з’явилася молодша сестричка Лія, батько приїздив дедалі рідше… Про ці та інші родинні перипетії читач дізнається, „їдучи” разом із Сароною в село на похорон дідуся, якого, з материних слів, збила машина. Спогади Сарони про своє дитинство, викликані звісткою про смерть діда, задають ту інтонацію, яка вестиме далі твір. Це вже потім, з-поміж споминів, вигулькне, наче із-за закруту дороги, повідомлення про те, що „машина збила іншого Василя Лепка”, і розгорнеться перед читачем, як полотно прямого шляху, історія про кару Божу на родини вірних партійців, у світлі якої по-іншому постануть бабчині примхи й затятість. А події життя Сарони та її близьких котитимуть далі якоюсь особливою дорогою оповіді. Інтонаційні акценти визначатимуть її закрути й вигини, за одним із яких виявиться Сарон. Але „виявиться” – то лише для читача. Бо за сюжетом – він чоловік Сарони, шеф-кухар найкращого в місті ресторану, а вона – власниця турагенства, ба, навіть, маленького туроператора. Подружжя вирушає автівкою у заплановану подорож, одну з численних – майбутніх туристичних маршрутів. Вони – цілком успішне ще молоде подружжя, цілком щасливе, цілком зреалізоване, цілком гармонійне… вам ще не хочеться додати „цілком пристойне”? Ледь-ледь „комільфо”, якщо так можна сказати про людей ХХІ, а не ХІХ, століття. Однак насправді кожен із них вирушає у подорож углиб себе, адже тільки пройшовши цей шлях до кінця, можна вийти по-справжньому назустріч одне одному.

Бо ж людські стосунки справді нагадують часом тремку і водночас дуже міцну павутинку-„тарзанку-для-комах”, що може вистояти у найлютішу негоду й увірватися від найтихішого подиху леґоту.

Звісно, вони потрапляють до саме того готелю-задзеркалля, згаданого нами на початку. Це стає відправною точкою їх справжньої подорожі – у минуле й майбутнє, у себе й одне до одного.

Далі сюжет нагадує обмін відвертостями, спогадами, роздумами. Цікаво, що один і той самий прийом – інтроспективність внутрішнього зору героя, медитативність, втілена у спогадах – вводиться в один і той самий текст щонайменше двічі. І спогади кожного з подружжя, що сплітаються у листовний діалог, помережений особистими рефлексіями. Але – щоразу абсолютно виправдано, майстерно й по-іншому.

Відкритий фінал залишає відчуття полегшення і спустошеності. Вже дочитавши, шанувальники психоаналізу міркуватимуть, чому Сарон, як і батько Сарони, любив базилік і був кухарем, намагатимуться збагнути логіку „розширення повноважень” мешканців дирекцією готелю. Водночас поціновувачі гендерних студій будуть порівнювати, як сприймали це „розширення” Вона і Він, що кожне з них вважає зрадою і як зраджує, і приймає зраду іншого. А для гуманістів зацитую таке. Сарон завжди ставив інтереси, прохання, бажання інших вище за власні, це відбилося і на його подружніх стосунках. „Важливими були бажання і настрої Сарони, а Сарон підпорядковувався цьому й опирався її спробам змінити такий стан речей. … Він намагався робити над собою зусилля, але зламати звичку, вироблену роками було непросто. …Із часом Сарон перестав відокремлювати своє існування від її і почав вважати справи Сарони власними справами, тому насамперед виконував прохання інших, а не її”.

За авторським задумом, розкритим на презентації книжки, оповідання у ній добиралися так, аби всі тексти об’єднувалися спільною інтонацією. Варто наразі зауважити: справді, настроєва тональність, задана „Комашиною тарзанкою”, вдало відтінюється дотепними „Уривками з ненаписаного сценарію…”, поглиблюється влучними спостереженнями у „Червоній лінії U2”. Однак «Ніч на Івана Купала» звертає читача до ностальгії за традиціями «совкового» дитинства та вкотре підштовхує до роздумів над їх впливом на психіку тогочасних дітей. Блискуче сугестивна новела «Відчинено двері до Малої Європи» змушує уважніше ставитися до «далеких ближніх» і почуватися часткою єдиного та дуже глобального цілого. В оповіданні «Невловима лірика буднів» спостерігання за життям неблагополучної сусідської родини набуває присмаку іронії, яка стане гротескним сардонізмом у сатиричному «Конкурсі Найбридкіших Смертників».

Проте водночас збірка справляє враження невловимо еклектичної. Немов тримаєш у руках не одну книжку, а невеличку книгозбірню. Крім згаданих маркесівських алюзій у «Тарзанці», «Невловима лірика буднів» настроєво перегукується із замальовками Л. Уліцької, дотепний фінал «Уривків з ненаписаного сценарію…» нагадує логіку новел О’Генрі, а гротескові образи «Конкурсу Найбридкіших Смертників» викликають спогади про ранні оповідання Пелєвіна. Втім, це анітрохи не погіршує враження від книжки – навпаки, спонукає до немовби гри у літературні хованки, чи то пак — відшукування інтертекстуальних зв’язків. Наразі навмисне уникаючи переказу сюжетів, залишмо читачеві втіху відкривати їх вперше.

Але попри всю невитравно-сняданківську іронію, саме спостережливість і психологізм, який нарешті знімає маску сатири й гротеску, залишаються з читачем найдовше. Де межа, за якою доброчинність перетворюється на ті камінчики, котрими мостять дорогу до пекла? Чому ми досі ностальгуємо за «донезалежним» періодом, у якому залишилося дитинство – ми, критики, супимося на всі ці перебирання всіх цих «бляшаночок кави» на «югославських диванах» у вітальнях, мебльованих однаковими «стінками», що заважають поставити фортепіано, але ми, читачі, однаково проковтуємо, пригадуємо і таки ностальгуємо? І чому так важко написати захопливий твір про людське щастя?

Думаю, відповіді нам підкажуть інші книги. Але та, що примусила замислитися над такими питаннями, таки отримала прописку на моїй полиці.

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської