Дмитро Чередниченко: «Творчий учитель завжди виховує творців»

Дмитро Чередниченко
Дмитро Чередниченко

Дмитра Чередниченка мала б знати чи не кожна українська дитина. Як автора букваря «Материнка» та букваря-читанки «Соколик». А ще ж були: шкільні читанки «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» й «Зелена неділя», тритомна хрестоматія для дошкільнят «Український садочок», тритомна хрестоматія світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» , кількатомна поетична антологія діаспори «Листок з вирію» із окремим томом для дітей «Журавлики» (у співавторстві з Галиною Кирпою). До того ж – зо два десятки книжок для дітей, із двадцять перекладних книжок для дітвори. А писати для дітей, кажуть, важче, ніж для дорослих?

—Із чого починається письменник для дітей? Либонь, із дитинства?
— А що ж – сам був дитиною, і не лінувався придумувати всякі заняття та забави, через що потрапляв у несподівані пригоди й притрапуції… Та й вічно хотілося чогось нового, незвіданого, цікавого. Скажімо, у кориті, як у човні по морю, поплавати по залитому дощами загоні колгоспного корівника. Чи злагодити поліспаст (он у підручнику намальований!), щоб міг сам себе піднімати на будь-яку висоту: а тоді спускатися на парашуті з мішковини – із найвищої на кутку шовковиці тітки Марії. На жаль, не все увінчувалося успіхом – то пальця вріжеш, то цюкнеш по нозі, то полетиш не контролюючи ні швидкості, ні курсу польоту. А то ще школярем доводилось мені бувати загоновим вожатим у початкових класах. Ото вже кайф! – читай тим діткам казки, вчи з ними віршики, показуй діафільми, влаштовуй забавки… Так і не відходив би від них. Усе це, мабуть, і наштовхнуло вступати до педагогічного інституту… І любо ж було й учителювати, якби тільки не вважали вчителя за всюдихода й не накидали на нього купу всіляких обов’язків, що не мають ніякого відношення до педагогіки. Думав я, міркував… і щоб не втратити інтересу до такої захопливої і чарівної дитинознавчої сфери, переселився у віртуальний світ – літературну творчість.

— І як зустріла Вас Пані Література?
— Прихистила мене «Молода гвардія» – газета на чотири області, в якій тоді працювали В’ячеслав Чорновіл, Валерій Шевчук, Дмитро Головко, Микола Сорока. Згодом перехопила «Молодь України». Тут я працював у шкільному відділі разом із Дмитром Головком, вів сторінку творчості юних талантів – школярів. Далі працював у піонерській редакції видавництва «Молодь», очолював редакцію тоді чудовий письменник Віктор Близнець, із яким у нас налагодились добрі виробничо-творчі стосунки. От і витанцювався чудовий збірник «Піонерське горно» – порадник для загонових вожатих і всіх творчих дітей. Були в ньому поради: як різьбити, мосяжнити, випалювати, розписувати писанку, вишивати… Зініціював згодом створити в Гнідині під Києвом Малу академію народних мистецтв, розробив методику, положення. З’явилися такі осередки й в інших школах України. Тоді ж, у «Молоді», співробітничав із відділом поезії та першої книжки, допомагав Петрові Засенку формувати альманах «Вітрила», для якого підбирав твори початківців. Живим спілкуванням із автурою захопила мене робота в газеті «Друг читача», журналі «Ранок»… А коли на обрії заясніло, створив українознавчу газету для українського шкільництва «Жива вода», яку творив і редагував більше десяти літ… Багато в ній друкувалося творів дітей різного віку.

— І творів для дітей? Певно, що не могли Ви й самі не писати для дітей?
— То в шістдесятих, коли працював ще в «Молоді», захотілося мені раптом написати вірш для дітей… Як води попити. З’явився один, другий, третій вірш. Уже й цілий рукопис. Поніс я до «Веселки». Головний при мені прочитав і сказав: «Ось це видавничий план. Дивіться, я вписую вашу книжку у план на наступний рік». Так і вийшла моя перша книжка для дітей «Щедринець» 1968 року. Далі були «Чебрики» (1970), «Білий Чаїч» (1973), «Мандри Жолудя» (1973), «Ковзанка» (1978), «Ми будуємо дім» (1980), «Жар-півень» (1985), «Священна діброва» (1995), «Гарна моя казочка?» (1998), «Вишневий острів. Три повісті для дітей» (2001), повість «Камінь-дерево» (2003), збірка казок, притч та оповідок «Летюча ящірка» (2003), поетичні: «Ми ходили в зоосад» (2004), «Колискова для котика» (2004), «Горобець-хвастунець» (2005), «Котячий календар» (2006), повість-казка «Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичка» (2007), книга віршів, казок, притч та оповідань у серії «Хрестоматія школяра» – «Мандри Жолудя» (2007)…

Авіжюс, Йонас. Пригоди та походеньки Барда /Пер. з литовської Д.Чередниченка. - Львів: Вид-во Старого Лева, 2009
Авіжюс, Йонас. Пригоди та походеньки Барда /Пер. з литовської Д.Чередниченка. - Львів: Вид-во Старого Лева, 2009

— А коли ж розпочалося найвідповідальніше – написання букварів і читанок?
— А то після «Щедринця» добрі люди (зокрема — Коваленко Надія Дмитрівна) запросили мене до Міністерства освіти України й запропонували працювати над створенням нового букваря. І теж… показали моє ім’я у видавничому плані… Я загорівся й став працювати, дошукуючи гармонії елементів першого рідного підручника. Відвідував уроки в початкових класах знайомих мені шкіл, спостерігав, досліджував, пробував писати. А це справді – найважче писати для маленьких. Бо дорослий читач може пробачити якусь неточність вислову, а дітям потрібне бездоганне письмо… Аж ось мені показують у видавничому плані позицію «Буквар», але вже без мого імені… «Не переживайте… Ви працюйте, – сказала тоді Надія Дмитрівна». А що ж інше? Працював роками, а то й більше. Із дружиною — поетесою Галиною Кирпою — заходилися ми укладати нові читанки, до яких увійшли найкращі здобутки літератури для дітей, а не те, що було до цього… От на столі – буквар «Материнка», читанки «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» і «Зелена неділя». Похвалився Володимирові Дрозду. Дрозд поділився враженнями з професором із діаспори Романом Воронкою. Отоді й приїхав в Україну цей неймовірний Роман Воронка й створив видавничий комітет випуску нових підручників. Він, як виявилося, талановитий і мудрий організатор… Отож 1992 року ці підручники побачили світ. Основна педагогічна публіка їх зустріла дуже добре… Хоча не обійшлося без «міністерських відрижок»… Та гаразд. Підручники пішли в світ – і в Україні, і в діаспорі…

— Але на цьому Ваша видавнича програма для українського шкільництва не вичерпалася…
— Звісно, ні! Ми з Галиною не опустили рук і працювали далі. Адже мусить бути добра комплектність і гармонія у навчанні. З’явилися й хрестоматії та посібники: тритомна хрестоматія для дошкілля «Український садочок», тритомна хрестоматія світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я», в антології поетичної діаспори «Листок з вирію» – окремий том діаспорної поезії для дітей «Журавлики»… З’явилася навіть литовська читанка для українських дітей «Люляйко» (моє упорядкування й переклад), а ще – підручники зарубіжної літератури для другого, третього й четвертого класів (це вже спільно з Наталею Шост). Тривалий я час виношував «Соколика» – буквар-читанку для сильних першокласників, для тих дітей, які приходять у перший клас і вміють читати. Усі наші підручники створювалися з прицілом на творчого учителя, який із допомогою наших підручників може організувати навчально-виховний процес так, щоб виховати дітей у дусі глибокого патріотизму й високої моральності. А творчий учитель завжди виховує творців.

— А ще Ви майже вісімнадцять років на громадських засадах ведете при Національній Спілці Письменників України літературне об’єднання «Радосинь». Які його завдання та здобутки?
— Коли ми працювали над читанками, думалося над тим, як прилучити дітей до творчого бачення світу, образного спостереження й думання, до творчого осмислення баченого й спонукати до творення. Отож майже одночасно з виходом наших підручників з’явилося літературне об’єднання – спочатку при Київському інституті удосконалення вчителів (1992), а згодом – при Національній спілці письменників України. Отже літературне об’єднання «Радосинь» органічно доєдналося до невідхильної потреби духовного виховання молоді. Перше заняття «Радосині» відбулося в лютому 1992 року. олоді творчі сили гуртувалися навколо газети «Жива вода», а також часопису «Радосинь». Вийшла й антологія «Радосинь». Побачили світ два випуски альманаху «Сонячна Мальвія», а також понад триста книжок радосинців, 72 радосинці стали членами Національної спілки письменників України. Поети, прозаїки, гумористи, перекладачі, критики, дитячі письменники…

Дмитро Чередниченко
Дмитро Чередниченко

— Ви є засновником і багаторічним очільником творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ. Як працювалося в ті роки у Спілці без знаних і гнаних Григорія Кочура й Миколи Лукаша?
— Було трошки не так. Року 1983-го, коли я вже перекладав із литовської і їздив до Вільнюса на фестиваль «Поетична весна», ввели мене до Комісії художнього перекладу СПУ – заступником Дмитра Григоровича Білоуса. Незабаром головою Київської організації став Іван Драч. Заступником у нього був Петро Осадчук. І от одного разу підходить він до мене і «сватає»: «Задля пожвавлення роботи ми придумали жанрові творчі об’єднання. І от хотілося б, щоб ти очолив Творче об’єднання перекладачів». «Ага. Найкращі перекладачі тепер поза Спілкою, а ти очолюй…» «Очолюй…» «Що, хтось дозволить узяти до бюро Лукаша, Кочура?» І тут я почув те, чого й не сподівався почути у ті часи: «Бери. Працюй разом із ними». «Ну, коли так, то я згоден». Отож від самого заснування Творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ ми працювали не «без», а «з» Григорієм Кочуром і Миколою Лукашем – вони були членами нашого бюро. Вони навіть приходили на заняття Майстерні художнього перекладу, яку я створив при об’єднанні, виступали. Хотів я, щоб цю майстерню і вів Григорій Порфирович, але він сказав: «Ви ведіть, а я буду виступати». Разом із Дмитром Білоусом ми написали звернення до республіканської приймальної комісії з вимогою поновити Миколу Лукаша в Спілці (виключено його 12 червня 1973-го). 4 червня 1987 року ухвалою президії правління СПУ Миколу Лукаша поновлено в Спілці письменників. 1988-го його удостоєно премії імені Максима Рильського. Тоді ж ми й провели його творчий вечір. Як ми змагалися за поновленння в спілці Григорія Порфировича, писав про те Юрій Хорунжий. Головне, що 1988-го його поновлено. А наступного року – удостоєно премії імені Максима Рильського. Отож у Творчому об’єднанні перекладачів працювали ми разом.

— Отак нас вводять в оману сучасні псевдо-перекладознавчі розвідки про «неувагу» тодішньої Спілки до перекладачів…
— Микола Лукаш, на жаль, 29 серпня 1988 року відійшов у інший світ, а Григорій Порфирович був із нами ще довгенько. І часто виступав на наших засіданнях, приїжджав з Ірпеня й на наші «перекладацькі» вечори, на які, за словами Євгена Поповича, сходилося стільки людей, що стояли та слухали у фойє. Провели ми і ювілейний вечір Григорія Кочура (листопад 1988-го). Доповідь робив Максим Стріха.

Робилося тоді в об’єднанні чимало. Обговорювалися суто жанрові питання і суспільно важливі, іноді навіть проблемні, що були, як дехто казав, «не на часі». От, скажімо, у видавництві «Дніпро» для альманаху «Сузір’я» підготували поему «Слово про Ігорів похід» у перекладі Івана Світличного, а в журналі «Барвінок» – вірші для дітей у його перекладах. Але ж ім’я – непрохідне. Що робити? Скликаємо бюро Творчого об’єднання. Михайло Москаленко робить доповідь про творчість Івана Світличного, і приймаємо ухвалу: друкувати його оригінальні й перекладні твори. Витяг із протоколу надсилаємо і в «Дніпро», і в «Барвінок». З’явилися важливі публікації. Ім’я стало «прохідним»… Ми провели «Діалоги літератур» із усіма республіканськими спілками тодішнього Союзу, заслуховували творчі звіти досвідчених і молодих перекладачів. У наших обговореннях, творчих вечорах брали участь Андрій Содомора, Йосип Кобів, Дмитро Павличко, Іван Драч, Світлана Жолоб, Марія Габлевич, Олександр Мокровольський, Євгенія Кононенко, Ганна Малець, Раїса Карагезян, Юрій Лісняк, Євген Попович, Дмитро Паламарчук, Олександр Божко та багато інших.

Рачицкас, Вітаутас. Пригоди Капчика. / Пер. з литовської Д.Чередниченка. - Вінниця: Теза, 2007
Рачицкас, Вітаутас. Пригоди Капчика. / Пер. з литовської Д.Чередниченка. - Вінниця: Теза, 2007

— Ви переклали понад два десятки книжок із литовської, словацької, чеської, білоруської, латиської мов. Перекладач – раб чи суперник першотвору? І як співіснують перекладацька та своя творчість?
— Ще зі шкільних років я робив певні спроби пересаджувати вірші іншомовних авторів на український ґрунт. Із тих спроб я відчув, що це не легке заняття, що для нього треба мати ґрунтовну підготовку. По-перше – знати іноземні мови, знати літературу, культуру й історію відповідного народу і – найголовніше: д о с к о н а л о володіти рідною мовою. Як казав мій любий земляк Євген Попович – все життя вивчати рідну мову. У шістдесятих я захопився чеською і словацькою мовами. Вивчав. Пробував перекладати. Побачили світ повість Алени Сантарової «Од вівторка до суботи» і в серії «Казки народів світу» – «Словацькі народні казки»… А то в кінці 1969 року, ідучи в відпустку, надумав поїздити Прибалтикою й далі — на Північ. Приїхав у Вільнюс, Каунас, а далі вже й не поїхав – назавжди залишився в унікальному морі литовської культури… І досі працюю над тим, щоб хлюпнути тієї високої культури на наші терени… Здебільшого літератури дитячої. Нерідко чути оце запитання: «Перекладач – раб чи суперник?».

— Даруйте трафаретність…
— А мені здається: коли ти душею раб, то в усьому будеш рабом, а коли достойник, то все, що ти робиш, буде достойним. Коли я читаю «Гру в бісер» Германа Гессе в перекладі Євгена Поповича чи «Роню, дочку розбійника» Астрід Ліндгрен у перекладі Ольги Сенюк, то в мене складається враження, що ці твори й написано українською мовою. А як співіснують перекладацька і своя творчість? Дуже просто: перекладацька надихає свою, а своє дає наснагу перекладати.

— Чим журиться й чим радіє нині українське перекладацтво?
— На превеликий жаль, перекладач сьогодні залежний і від кон’юнктури ринку, і від фінансової спроможності видавця. У нього проблема не як перекласти, а як видати, як роздобути десь бодай якусь підтримку на видання перекладу. Хоч і окремі зарубіжні фонди чи інститути, гляди, й надають підтримку перекладачеві на видання їхньої літератури, але ці кошти ідуть на видавничі витрати і лише крихти – на оплату надважкої праці перекладача. Мало не на кожній книжці, що виходить у Литві, читаємо: видання побачило світ за підтримки Міністерства культури, чого не знайдеш на наших книжках. У нас по-іншому: набíгаєш підтримку – вийде книжка… Тепер узагалі здебільшого не згадують перекладача… (Навіть у рекламних текстах.) І не бояться, що порушують авторське право. Отож перекладацтво частіше журиться, ніж радіє. Нерідко й потерпає від елементарного рейдерства.

— Що сьогодні на робочому столі й у творчій лабораторії поета, перекладача, редактора й читача Дмитра Чередниченка?
— Ну, найперше, з десяток перекладених рукописів книжок лежать по видавництвах і чекають із моря погоди. Трохи й дома лежить – готових, перекладених. А сучасна литовська література, скажімо, для дітей – прекрасна! Декотрі майбутні книжки – захопливі, високохудожні, потрібні нашому читачеві – на робочому столі чекають, коли я відважуся їх перекласти. Підготував кілька рукописів своїх творів (і для дітей, і для дорослих) – і ці на море поглядають (хоч їх, може, й чекають читачі). Але ж доводиться повторювати лукаву фразу: маємо те, що маємо. І тут уже самих сподівань замало! Редагую, як завжди, нові рукописи радосинців. Читаю світову (в кращих перекладах) і нашу літератури. А ще – дослідження Степана Наливайка про тлумачення давніх українських назв, імен, прізвищ, розвідки наших учених про дулібію, Рось, про гідроніми, топоніми, люблю читати «розумні» словники…

Спілкувався Дмитро Чистяк

Дмитро Чистяк Киянин. Магістрант Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка. Перекладач з бельгійської, канадської, марокканської, польської, французької, швейцарської літератур. Лауреат Всеукраїнських і Міжнародних конкурсів поетів, новелістів, художнього перекладу. Лауреат Премій Посольства Канади в Україні (2006, 2007, 2008) та НАН України (2008). Найбільші друзі – М.Метерлінк, П.Тичина, В.Свідзінський, К.Міщук, Новаліс, Ж.Ґрак, А.Жід.