Made in rajcentr

Любов Пономаренко
Любов Пономаренко

Часто, розповідаючи про секрети своєї творчої лабораторії, наші письменники полюбляють підкреслити, що той чи той твір писався за кордоном – у Німеччині, австрійських Альпах. Тим самим сам твір набуває ніби додаткової ваги, адже за кордоном народжувалися шедеври І.Тургенєва, Ф.Достоєвського, Е.Гемінгвея, які дарував нам романи й повісті, народжені не вдома, а в Іспанії, у Франції, біля підніжжя Кіліманджаро… Гадаю, що дослідники творчості таких письменників матимуть нагоду дослідити сліди впливу чужих ландшафтів на їхню майстерність. Я ж хочу зосередитися на оповіданнях Любові Пономаренко, написаних у райцентрі Полтавської області – Гребінці, де письменниця мешкає. Упродовж 2008–2009 р. письменниця друкувала їх у газеті «Гребінчин край» – то в рубриці «Невигадана провінційна історія», то в рубриці «Історія про кохання», то в рубриці «Ваша оповідка в нашій газеті», то в рубриці «Невигадана історія» – серед вітань, астрологічних прогнозів, юридичних порад та нагадувань ВАТ «Лубнигаз» про те, як безпечно користуватися побутовими газовими приладами й апаратами.  Окремі з них Любов Пономаренко оприлюднює в солідних часописах – так сталося з оповіданнями «Наодинці з лисеням у проваллі, засипаному листям», «Одинокий скрипаль найме секретарку», які з’явилися 2009 року в «Березолі».

Легкі і трагічні історії про кохання – це ніби відповідь на прохання головного редактора районної газети Патронташа (так звуть його співробітники редакції). «Ви десь бачили таке або чули? – коментує це завдання героїня оповідання «Що з нами сталося?» – Щоб редактор пропонував кореспондентці завести з кимось роман для підвищення тиражу газети. Повний аут. Щоб я знову писала свої історії про кохання». Проте як «досвідчена журналістка, яка володіє всіма жанрами» (таке оголошення героїня дає в інтернеті, бажаючи у хвилину розпачу  піти з редакції) вона не може не розповісти про зворушливе почуття Віталія до Оленки («Дівчина у вінку і хлопець з долин і пагорбів»), що являє собою  плетиво мрій і сподівань сільського юнака, закоханого в ровесницю, яка стала студенткою, отож, вважай, недосяжною для нього.

Тонко прописано зародження почуття в Олесі Нестеренко, героїні оповідання «Дочки», яка засиділася в дівках, хоча вродливішої за неї не було ні в селі, ні в райцентрі… Письменниця, глибоко відчуваючи жіноче єство, показує момент зародження інтересу Олесі до дільничого міліціонера Бориса, хоча насправді дівчині подобався Володька Койдан.

В оповіданні «Що з нами сталося?» Любов Пономаренко змальовує будні районної газети, життя й почування співробітників якої аж ніяк не відрізняються від життя й почувань, показаних у зарубіжних фільмах, що демонструються в телевізорі.

Запам’ятовуються й оповідання Любові Пономаренко про запізніле почуття чи почуття-спалах до колишнього коханого, який раптово вривається в розмірене життя героїні. Таких коханих  називають пройдисвітами, але на почуття це не впливає, бо своїм поверненням вони нагадують про колишню молодість і породжують нові сподівання, нехай і безперспективні («Три дні за власний рахунок»). Скажімо, героїня оповідання «Одинокий скрипаль найме секретарку» намагається вирвати свою руку «з пекучого гнізда його рук», вона таки виривається з його обіймів, щоб тікати й озиратися і щоб побачити: «На передньому сидінні [машини] сидить точно така, як я, в балахоні і великій прозорій хустині. Вона горне до обличчя троянди. І божевільно любить того проклятого». Словами «знаю, звідти її вже не вирвати» це оповідання й завершується.

У формі листа написано оповідання «Наодинці з лисеням у проваллі, засипаному листям». І йдеться в ньому про розлуки, схожі на клінічні смерті, про примирення, про «дороги, що метаються між пагорбами, наче бояться майбутнього», про обривання чоловіком жіночих рук на своїх плечах, щоб не перетворилися вони на хомут…

Любов Пономаренко. Помри зі мною. — Львів: Піраміда, 2006
Любов Пономаренко. Помри зі мною. — Львів: Піраміда, 2006

Ці сюжети декому можуть видатися банальними. Може, вони такими б і були, коли б за них не бралася Любов Пономаренко, письменниця, яка володіє філігранним письмом, феноменальною спостережливістю, особливим поетичним баченням (до речі цим баченням у неї наділені навіть пройдисвіти: один із них зневажає віршомазів і готовий заплакати, почувши рядки вірша Ліни Костенко
Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж.
Не жалійте мене. Хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні).

Як справжня письменниця, Любов Пономаренко не переймається тим, що друкує свої тексти на шпальтах районної газети. Їй байдуже, що за її спиною не стоять перекладачі з європейських країн, щоб прямо з принтера хапати чергову сторінку і перекладати її французького, норвежською чи португальською. Вона пише прозу, просту, чесну і вишукану, прикрашену справжніми мистецькими знахідками. Ось героїня «Одинокого скрипаля» біжить назустріч коханню вулицею, «чистою і вимитою, як після сповіді»; ось герой ловить долоню коханої, «наче пелюстку, в повітрі»; а ось він іде від неї, «зсутулений, мов розбитий ліхтар» («Наодинці з лисеням…»); одна з героїнь оповідання «Злечу на тоненьких підборах» «сміється, неначе хтось топче скло», для іншої – «з годинника на стіні скапують останні краплини юності»; героїня оповідання «Вийти заміж за пройдисвіта» «щосили стримує всередині тваринку, яка хоче заголосити»…

Любов Пономаренко любить свого читача і не ділить його на елітарного й такого, який усе проковтне, не занурюючись у тонкощі письма. Як любить і своїх героїв, простих і роботящих. «Вона була дуже працьовита, не жінка, а віл, якого не треба поганяти. Таких жінок рідко побачиш вродливими, хіба що на полі, коли пуститься дощик, і вони біжать під вербу сховатися», – такою бачить письменниця бабу Параску, героїню оповідання «Не пожалій добра». У «Гребінчиному краї» воно друкувалося під рубрикою «Невигадана історія». Воно, як і інші оповідання, прикметне тим, що показує нам галерею портретів героїв і героїнь, які прожили складне життя, скуштували горя, відчули гіркоту від байдужості, біль від  жорстокості найближчих людей.

«Жінка з передмістя» – це розповідь про Настю, яка вийшла заміж без любові, але, як то часто буває, покохала свого чоловіка, спізнала з ним щастя, яке, на жаль, втратила: чоловік згорів од горілки, син-даун загинув, а син нормальний виріс і од чужів. І живе тепер Настя, прийнявши чужу дівчину з немовлям на руках, нібито народженим од того непутящого сина. Параска з оповідання «Не пожалій добра» колись стала матір’ю трьом дітям після смерті їхньої рідної матері. Тепер, коли всі троє повиростали, бабі Парасці ні до кого прихилитися. Якийсь час жила вона в старшої Ольги, але та відвезла стару в порожню, нетоплену хату і залишила її там зимувати. Та баба не ображається на дітей. В неї одне на умі – як би зберегти півня, щоб пригостити когось із дітей, коли приїдуть до неї, та як би передати комусь із них квасолі. Завершується оповідання повідомленням, що в Ольги згоріла хата і тепер її сім’я перебралася до баби Параски.

Героїня оповідання «Від сліду крові на снігу» завагітніла ще школяркою, вийшла заміж за винуватця вагітності, проте напади його звіриної жорстокості, свідком яких вона стала, змусили жінку «все почати з чистого листа».

«Кохання твого безодня»  – це оповідь про Таню, яка покохала Антона, водія автобуса, дотики якого «били, немов блискавка», переїхала до нього жити, щоб доглядати двох дітей, а виявилося, що в нього є жінка, нехай і хвойда…

Аж у самий Пітер їде Євдокія Свинар, героїня оповідки «Вийти заміж за пройдисвіта», їде за Валерієм, щоб доглядати його дітей, а він покинув її з тими дітьми і пішов жити до іншої. Забравши фактично чужих дітей, Євдокія повертається в Україну. Валерій згодом забирає від неї своїх дітей. Євдокія згодом вийшла заміж, народила власних дітей, але немає-немає, та й згадає тих своїх-не своїх дітей.

Про одного з героїв цих «невигаданих історій» Любов Пономаренко пише: «Не хочу вигадувати для нього ім’я, бо тоді історія буде неправдива. Не хочу називати справжнє  ім’я,  щоб не привертати зайвої уваги». Отак, балансуючи між справжнім і вигаданим, вона й розповідає про українців і українок, про простих людей, долі яких вражають, часто залишаючись такими, що їх не можна збагнути до кінця – стільки в них терпіння, доброти, незлобивості. Про одну з них, бабу Параску, Любов Пономаренко пише: «Я думаю про неї як про цілу епоху – ці жінки пронесли Україну на своїх плечах не одну сотню літ».

Звичайно, переказані мною сюжети не відповідають постмодерністським парадигмам, розмовами про які переповнюють відгуки на розкручені твори модних письменників. Мені жаль критиків і літературознавців, оптичні прилади яких стаціонарно спрямовані лишень на певні імена, на письменників, часто здатних висмоктувати сюжети для своїх творів зі своїх же пальців: перший роман висмоктується з мізинця, другий з безіменного, третій – із вказівного.

Любов Пономаренко
Любов Пономаренко

Не так із творчістю Любові Пономаренко.  Ось у новоствореній «Українській літературній газеті» вона надрукувала оповідання «Нічого не трапилось» (№5 від 4 грудня 2009 р.). Прочитавши його, я згадав абзац із її газетного оповідання «Жінка з передмістя»: «Микола почав пити. Настя в горі спочатку не надавала цьому значення, адже він ще донедавна навіть на гулянках тільки пригублював чарку. А коли почала на нього гримать, було вже пізно. Він приходив п’яний, падав у чоботях на її білу, наче пароплав, постіль, лаявся і засинав». Згодом його знайшли мертвого в кочегарці. Оповідання «Нічого не трапилось» – це своєрідне продовження «Жінки з передмістя». Тут чоловік «казиться після чергової пиятики», а дружина спересердя каже «з надривом»: «Господи, та забери його від мене!», і чоловік іде за цигарками й не повертається. Троє незнайомців повідомляють героїні, що бачили, як її чоловік падає у водопровідний люк, що виявився бездонним колодязем. Та вона не знаходить ніякого люка. Зате згадує про покинутий колодязь за шипшиною. Вона чує звідти стогін, кидає драбину — і з колодязя вилазить чоловік, який «мав бути в смітті, але виліз чистісіньким». Відбувається звична розмова чоловіка й жінки. І далі читаємо: «Ми йдемо до будинку, він знімає піджака, я зливаю йому з ковшика воду. Коли ти перестанеш пиячити? Візьми себе в руки… І тут бачу проти місяця на його потилиці глибоку рвану рану. Рубонули сокирою. Волосся і сорочка запливли кров’ю. У мене паморочиться в голові.

А він далі говорить тихим голосом про загублене посвідчення, про якісь гроші, про те, що завтра назавжди покине пити.

Ковшик вислизає з моїх рук. Я чую його, але не бачу очей. Бачу його руку з обручкою, що врізалася в палець. Його пожмакані штани і сорочку, на спині чорну від запеченої крові. Ще вчора я її прасувала, розправляючи манжети. Тривога росте й зрештою нападає на мене, як звір.

Він розбризкує воду, усе ще не піднімає голови. Але я знаю напевне, що повіки в нього міцно зімкнені. ВІН МЕРТВИЙ. Мовчати і далі чи волати на весь світ?

Мене трясе, і я думаю, аби він умивався цілу вічність».

Щоб так писати, не обов’язково треба їхати до Австрії, Німеччини чи Африки. Із цим треба народитися. Мати героїні оповідання «Нічого не трапилось» радить дочці-письменниці: «Не пиши про те, що з тобою відбувається. Ніколи не пиши про те, що з тобою відбувається».

Це нагадує пораду В.Морачевського, дану Василеві Стефанику: «Не пиши так, бо вмреш». Проте справжні письменники, зазвичай, до таких порад не прислухаються. А до таких, безумовно, належить і Любов Пономаренко. За що б вона не бралася – чи за «районну» історію, чи за «масштабнішу» оповідь – і там, і там ми бачимо нещадну правду, чесне письмо, високу поезію. Її «районні» оповідання – це, звичайно ж, не айсберг. Це скоріше льодина на якійсь нашій річці. Але й річкова льодина ховає під водою оту частину, про яку говорив колись Е.Гемінгвей. В оповіданні Любові Пономаренко «Не пожалій добра» знайдемо такий абзац про бабу Параску: «сусіди знайшли її напівживу на холодній печі. Розтопили, принесли води, картоплі, подушку й ковдру. На печі є маленьке віконце, куди Параска виглядає на дорогу. Хто не йде, завжди бачить її бліде обличчя й запалі очі. Кого вона виглядає? Про кого думає довгими ночами, чекаючи листоношу з пенсією?». Уже від себе можна додати запитання: «Хто до неї повернеться – погорільці чи чоловік із прорубаною головою?».

Відповідь знає Любов Пономаренко, яка живе й працює в районному центрі Гребінка, що на Полтавщині.