Дмитро Лазуткін: «Щоб і з гордих Гімалайських вершин, і з глибин Світового океану лунало молоде українське слово»
- 04 Лют 2010 16:59
- 402
- 8 коментарів
Дмитро Лазуткін. Фото: www.zaua.org
Яскрава поезія Дмитра Лазуткіна сьогодні вже знайшла чимало прихильників не лише в Україні. Але сам поет, говорячи про це, ні на мить не втрачає почуття гумору.
1. Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?
Зважаючи на те, що окрім віршів я майже нічого не пишу, видавалися саме вони. У Бразилії, в альманасі сучасної української поезії «Videria» («Лоза») у перекладі Віри Вовк. У Польщі в журналах «Akcent» і «Red» у перекладі Аннети Камінської. У міжнародному інтернет-виданні «Побоча» — польською, чеською, словацькою і, здається, сербською, на Poetry Internacional Web — англійською.
Також з’являлися переклади на російську, білоруську і литовську. А взагалі я не так уже й ретельно те все відстежую — може, й ще щось було. Хотілося б, щоб і далекі від нас країни мали уявлення про нашу сучасну поезію, щоб і з гордих Гімалайських вершин, і з глибин Світового океану лунало молоде українське слово — чарівне і соковите.
2. Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?
Майже завжди ініціаторами були іноземні перекладачі або видання. Українські видавці й спонсори якось не вірять у поезію. На відміну від, як то кажуть, колег по творчому цеху — наприклад, Маріанна Кіяновська подарувала мою книгу кільком польським перекладачам, серед яких відомий поет Богдан Задура. Море теплих слів заслуговує і Мар’яна Савка. За великим рахунком, вони розуміють що один-два автори в плані популяризації української літератури погоди не зроблять, принаймні, на якийсь значний проміжок часу. Треба складати уявлення про явище в цілому. До того ж, зацікавленість в українських авторах на Заході існує, і на всіляких фестивалях та форумах молоді українські поети органічно можуть вписатись у процес і навіть стати відкриттям або й сенсацією. Чому б ні — вже виросло сильне покоління, без комплексів і хибних стереотипів, воно не боїться творити принципово нове і вміє це подавати.
3. Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?
Рецепція — це там де ключі від готельного номера залишати треба?
4. Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?
Необхідна цивілізована система стосунків між нашими і закордонними видавництвами. Необхідна підтримка меценатів, головне, щоб систематична. Необхідна участь у грантових програмах, але з обопільним зацікавленням. Щоб не було так — письменник, ніби доярка — викачав, скільки зміг, із тієї чи іншої європейської установи, і всі разом роблять вигляд, що то і є діалог культур.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Слушні зауваження робиш, Дмитре!
Кілька письменників непогано влаштувалися на грантах, зокрема Андрухович із Забужко та брати Прохасько.
Лише уявімо, що вищенаведені особи САМІ, без допомоги різних знайомств, намагалися бодай щось видати за кордоном. Це у нас вони, як павичі, за кордоном вони ніхто.
цікаво, чи можливий, хоча б теоретично, письменник, котрий у нас ніхто а за кордоном – Великий Митець
Перші свої літературні твори — казки — Василь Єрошенко опублікував англійською мовою ще під час перебування в Лондоні.
Літературний дебют японською мовою — автобіографічне «Оповідання про ліхтарик» (1916). Далі в японській періодиці з’явилися його вірші, казки та цикли новел «Мрія» й «Дощ іде» (журнал «Кібо», 1916), а в двадцяті роки — збірки «Пісні досвітньої зорі», «Останнє зітхання», «Заради людства». У 1959 та 1961 в Японії двічі видавався тритомник його творів, а згодом — чотиритомник. 1956 року в Японії вийшла монографія Такасугі Ітіро «Сліпий поет Еросіенко» (японська вимова його прізвища). Портрет Єрошенка пензля японського митця Накамура Цуне — один з найвідоміших експонатів Національного музею сучасного мистецтва в Токіо. За деякими свідченнями, портрет Єрошенка також висів у імператорському палаці в Токіо.
Пане Kruk, як на мене, Єрошенко – ідеальна відповідь на Ваше запитання. В Україні тільки двічі виходили збірки перекладів Єрошенка – «Квітка Справедливості» (1969) та «Казки та легенди» (2006). Він думав українською, хоча починав писати есперанто. За словами його сестри, “завжди писав про себе «українець», бо дідусь і батько були українці й завжди вдома розмовляли українською”.
Щодо Єрошенка, то Україна теж приклала руку до його спадщини – спалила всі рукописи. Може, хто скаже більше про це?
До речі, мати Єрошенка — з-під Курська, росіянка. Тим більш принциповою (оскільки він писав свої твори кількома мовами) є його самоідентифікація як українця.
В травні 1952 року (В. Єрошенко помер в січні) до порожнього дому письменника в Обухівці зі Старого Оскола приїхала вантажна машина. За словами свідків, папери (тисячі листів і велику кількість рукописів, хоча через товщину паперу для письма шрифтом Брайля очевидцям було непросто оцінити, скільки паперів було вивезено насправді; вважається, що не менше трьох тонн) безладно покидали в брудний, заболочений кузов і поїхали. Ці люди (очевидно, за участі родичів Єрошенка) спалили архів письменника: він заповів його Товариству сліпих, а в місцевому відділенні Товариства не виявилося місця, щоби його розмістити. Це був останній архів Єрошенка. А до того загинуло ще щонайменше чотири його архіви. Один зберігався у сліпого адвоката В. Брауде, він згорів під час пожежі. За чотири роки до смерті Єрошенко приїхав у Туркменію — спеціально, щоби забрати свій архів (імовірно, найбільший — після вимушеного повернення з Японії він практично нічого не публікував). Виявилося, що всі його папери (які зберігалися в кількох шафах) безслідно зникли. Зникли також дві великі пачки з рукописами Єрошенка, які він, щоби врятувати принаймні частину написаного, переправив з Обухівки двом різним адресатам. Одна з них загубилася в Петрозаводську, одна, імовірно, мала бути надіслана у Москву. Думаю, є підстави припустити, що до знищення архівів Єрошенка причетна все-таки не Україна, а КДБ.
Щиро дякую, вельмишановна п. Кіяновська. Цьому варварству трудно знайти якогось пояснення. Та навіть найдрімучіший люмпен подумав би, перед тим, як знищити рукописи. Цікаво, чи є ще десь країна, у якій таке можливе?
Шкода, але ось спостерігаю, якщо український письменник не володіє бодай іще якоюсь мовою, якою й перекладав би свої твори, він має ризик бути ізольованим від світу та непочутим. А тому, письменники, вчіть мови, щоб вас знали не лише в Україні.
І не розраховуйте на укр. перекладачів, які у більшості випадків використовують електронні перекладачі.