Книгоцид, або Як зникають книгарні й видавництва зі столичних вулиць

Книгарня «Знання». Листопад, 2007 року. Фото УНІАН
Книгарня «Знання». Листопад, 2007 року. Фото УНІАН

Якщо хочете відчути себе громадянином світу, пройдіться київським Хрещатиком і прилеглими вулицями. Тепер тут майже нічого, крім абревіатури ЦУМ та українських ліхтариків «Знання» й «Сяйво», не нагадує про те, що ви в українській столиці. Решта – бутіки найрізноманітніших світових фірм і філії банків. Чи можна з того зробити висновок, що культурні запити українців — десь у далекому плані? Принаймні, в цьому хоче переконати головна вулиця столиці.

Однак зовнішні вияви неприхованої комерціалізації – непривабливе лице куди загрозливішої правди. Адже відсутність книгарень на центральних вулицях не компенсується відкриттям на околицях. Книги – особливий товар, що не тільки впливає на інтелектуальне здоров’я нації; це — відчутний важіль інформаційної політики. А інформація, як відомо, — цінніша за капітал.

Українські ж ринкові будні поки що нагадують темні часи. За роки незалежності, а надто за 2–3 останні роки, тільки в центрі Києва було знищено десятки книгарень: Хрещатик втратив книжкові крамниці «Дружба», «Мистецтво», «Ноти», «Зміна», «Планета», з вулиці Богдана Хмельницького зникли «Технічна книга №1», «Ноти», «Перекладні видання», ліквідовано «Медичну книгу» на вулиці Льва Толстого, книгарню «Книги» на Майдані Незалежності, «Поезію» на вулиці Михайлівській, «Сузір’я» на бульварі Тараса Шевченка, «Світогляд» і «Спортивну книгу» на Великій Васильківській… І це далеко не повний перелік.

Зафарбовані й опечатані двері тієї чи іншої книгарні – сумне видовище, що його кияни звикли бачити із загрозливою періодичністю. Біля стін відправленої в небуття книжкової крамниці — акції протесту. Однак…

Будівля, в якій розташоване видавництво «Дніпро». Фото wepublish.kharkov.ua
Будівля, в якій розташоване видавництво «Дніпро». Фото wepublish.kharkov.ua

Видавництво «Дніпро»
Найстаріше київське видавництво «Дніпро» було засноване 1919 року (!) і видавало ще письменників Розстріляного Відродження, а згодом — шістдесятників… Втім, історичний посаг і статечний вік видавництва на сучасну владу враження не справляють. У намаганнях позбутися культурного центру було використано найпоширенішу підставу для виселення – відмову в продовженні терміну оренди буцімто через борги. Саме таку причину повідомили на початку січня 2009 року в Київській міській державній адміністрації. «Дніпро» звинуватили в непідписанні угоди оренди приміщення з КП «Київжитлоспецексплуатація», що тримає видавництво на балансі. Натомість директор видавництва Володимир Войтович стверджує, що видавництво давно цю угоду підготувало, одна саме КП ось уже два роки не погоджується її підписати.

Зазвичай, після закидів про борги та непродовження оренди влада з видавництвами й книгарнями не панькається. Проте для «Дніпра» ця спроба відібрати приміщення була далеко не першою. Адже рейдерські атаки на його приміщення тривають уже 10 років. За словами головного бухгалтера видавництва Лідії Вакуленко, внаслідок першого рейдерського захоплення 2000 року у видавництва відібрали приміщення архіву й бухгалтерії, потім — книгарню і фотолабораторію. За цей час видавництво, що колись мало 1758 квадратних метрів, залишилося лише з 583-ма, до того ж на 200-х із них розташована видавнича бібліотека. Тож для роботи над новими книгами залишилося зовсім мало площі.

Змагаючись за цей останній форпост «Дніпра», працівники зверталися в усі можливі владні інстанції, насамперед, до народних депутатів. Законодавці змогли зарадити хоч і нашвидкуруч складеним, хоч і рекомендаційним, але все ж документом. 16 січня 2009 року парламент ухвалив постанову, якою наклав мораторій на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, видавництв і книгарень із їхніх приміщень. Автор документу, голова парламентського комітету з питань культури і духовності Володимир Яворівський зізнався, що в тих екстренних умовах парламентарії не мали ні часу, ні згоди необхідної кількості депутатських голосів для ухвалення закону.

Володимир Войтович, директор видавництва «Дніпро». Фото wepublish.kharkov.ua
Володимир Войтович, директор видавництва «Дніпро». Фото wepublish.kharkov.ua

Чи допоміг цей мораторій «Дніпру»? 9 липня комісія Київради продовжила видавництву договір оренди на два роки. Однак це зовсім не означає, що принаймні до 2011 року видавництво працюватиме без «війни» з рейдерами. За словами Лідії Вакуленко, хоча договір оренди і продовжено, однак попереднє судове рішення від 2007 року  про виселення видавництва досі не скасовано: «В Апеляційному суді  це рішення скасовувати не збираються, тож зараз ми дійшли вже до Господарського суду і чекаємо на його вердикт». Більше того, «Дніпро» й надалі залишається без нового договору оренди. Попри липневе рішення Київради, «Київжитлоспецексплуатація» договору з видавництвом досі не переуклала, тож у підсумку не змінилося нічого. «Виконавча служба хоч і лояльна до нас, але щодня може прийти і виселити», — скаржиться головний бухгалтер.

Тож якщо парламентська постанова і допомогла видавництву, то лише на кілька місяців. Адже постанова Верховної Ради позбавлена сили закону, обов’язкового до виконання — вона має, повторимось, лише рекомендаційний характер.

Видавництво «Українська енциклопедія» імені Миколи Бажана
Відсутність власне законодавчого захисту відчули також видавництво «Українська енциклопедія» та книгарня «Сяйво», що були змушені судитися з рейдерами.

Видавництво «Українська енциклопедія» (засноване 1927 року) — унікальне тим, що випускає в світ саме енциклопедичні видання. За 83 роки його доробок склав понад 200 найменувань. У приміщенні на вулиці Богдана Хмельницького, 51 А разом із видавництвом розташовані також пошуково-видавнича агенція «Книга пам’яті України» та редакція дитячого журналу «Соняшник».

29 жовтня 2009 року сесія Київради ухвалила рішення передати це приміщення Міжнародному благодійному фонду «Здоров’я майбутнього»; водночас втратило чинність її рішення від 2008 року про продовження оренди видавництву. Ідеться про величезне приміщення — дві з половиною тисячі квадратних метрів — у центрі Києва.

Акція «Живий ланцюг» на захист Всеукраїнського державного спеціалізованого видавництва «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана. Фото liga.net
Акція «Живий ланцюг» на захист Всеукраїнського державного спеціалізованого видавництва «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана. Фото liga.net

На захист «Української енциклопедії» 25 листопада інтелігенція під стінами видавництва утворила живий ланцюг. А директор видавництва Михайло Зяблюк заявив, що нічого не знає про новий фонд, до того ж боргів, за які б могли виселити, «Енциклопедія» не має. За словами ж голови Держкомтелерадіо Олега Наливайка, у відповідь на його запити щодо видавництва заступник голови КМДА Ірена Кільчицька повідомила, що «все відбувається від імені та в інтересах громади…»

Нині питання «Української енциклопедії» висить у повітрі. У Київраді створено спеціальну комісію, яка має вивчити проблему й винести рішення щодо доцільності перебування видавництва у його стінах. Голова комісії Олександр Бригінець повідомив автору цієї статті, що «поки що зібрати засідання комісії практично неможливо, оскільки я, хоч її очолюю, становлю її меншість». Посадовець зізнається, що наразі київська влада чекає розвитку подій після президентських виборів та призначення нового уряду.

«Книгарня» на Лівому березі

Майже одночасно з «Українською енциклопедією» свої стіни боронила й одна з найстаріших книжкових крамниць на Лівому березі – «Книгарня №52». Виселити її своїм рішенням розпорядилася Дніпровська районна рада. Ідеться про приватизацію приміщення одного з найстаріших книжкових магазинів біля кінотеатру «Ленінград», на проспекті Гагаріна, 13. На тлі гучніших подій про неї чули мало, однак і тут за збереження приміщення довелося змагатися.

Книгарня «Сяйво»
Чи не найрезонансніші події розгорнулися восени 2009 року навколо книгарні «Сяйво». Все почалося 9 листопада з листа заступника голови Шевченківської райради Києва Олександра Федоренка до директора «Сяйва» Алли Лазуткіної про те, що приміщення книгарні (вулиця Велика Васильківська, 6), яке вона займає з кінця 1940-х, продане на аукціоні. Торги відбулися ще 16 вересня, а колектив книгарні про те ні сном ні духом не знав. «Сяйво» купила невідома фірма «Абріль-студіо», створена, як з’ясувалося, напередодні, і, схоже, лише для того, щоб фігурувати в цих торгах. До того ж, без особливої конкуренції, бо «Абріль-студіо» придбала приміщення на Великій Васильківській площею 364 квадратних метри за 2 мільйони 697 тисяч 512 гривень 40 копійок. Натомість, за оцінками агенцій нерухомості, один квадратний метр у «Сяйві» вартує від 5 до 15 тисяч гривень, а ціна всього приміщення сягає 30 мільйонів.


Як могла Київрада легко розпорядитися таким активом в центрі міста — питання недвозначне. За словами адвоката Володимира Доріченка, зменшити вартість приміщення під час торгів можна — щоправда, в межах розумного: «Під час замовних торгів звичними є махінації. Звісно, до аукціону в такому разі допускаються тільки свої, аукціон начебто проводять кілька разів, приміщення начебто не купують за ринкову його вартість, і тоді ціну занижують. Такий метод — на межі закону, але під усе підводиться законодавча база», — визнає юрист. Проте якщо приміщення в центрів столиці йде з молотка за символічною ціною, то це неможливо пояснити навіть правилами проведення аукціону. Той факт, що приватизацію провели з-під поли, без відома не лише громадськості, а й орендаря, це одне. Однак відомо, що це рішення не пройшло розгляду в комісії Київради з питань культури і туризму.

Голова комісії Олександр Бригінець, коментуючи «ЛітАкценту» ситуацію з книгарнею, повідомив, що юридично вона така ситуація не вважається порушенням, адже йдеться про власність району. А аргумент, що книгарня — культурна (!) власність району, а отже, суперечить положенню парламентського мораторію на виселення закладів культури, у стінах Київради трактують по-своєму: «Коли питання стосується закладів культури, комісія їх, безумовно, завжди розглядає, але коли йдеться про майно, то київська влада, зокрема й районна, думає так: це ж майно, це ж не культура. Ну то й що, що мораторій Верховної Ради не дозволяє виселяти. Ми й не виселяємо, ми просто продали приміщення. А книгарня може орендувати його в нового власника», — розводить руками Олександр Бригінець.

Книгарня «Сяйво». Фото з блогу maksymus.livejournal.com
Книгарня «Сяйво». Фото з блогу maksymus.livejournal.com

П’ять років тому тодішнє керівництво книгарні «Сяйво» отримувало постійні пропозиції від окремих депутатів Київради продати частини акцій, що призвело до спроби захоплення приміщення у 2007-му. Тепер боронити книгарню на барикадах довелося знову. Зрештою, після грудневих акцій протесту громадськості з’явилося таки рішення прокуратури Києва про опротестування наказу Шевченківської райради і припинення процедури незаконної приватизації книгарні. Головний аргумент прокуратури: приватизація відбулася без належного інформування.

Однак директор книгарні Алла Лазуткіна вважає, що рішення прокуратури – це лише «легеньке погладжування київської влади проти шерсті». Спілкуючись із «ЛітАкцентом», вона повідомила, що наразі і «Сяйво», і «Дніпро» змушені відстоювати свої інтереси в судах. Адже результати аукціону не скасовано. Книгарня подала позов на управління з питань комунального майна і приватизації Шевченківської райради до Господарського суду. «Якщо майно виставляється на аукціон, це повинно мати належне юридичне обґрунтування: мали би зробити опис власності, оцінку вартості приміщення. Ні оцінки приміщення, ні юридичних висновків у нас не було. Це свідчить про те, що документи аукціону про продаж підроблені».

Тож поки що «Сяйво» залишається в своїх стінах на пташиних правах. І навіть жартома виставляє на продаж приміщення Київської міської держадміністрації з вимогою розташувати у ньому всі закриті київські книгарні. Таку акцію 14 січня у стінах книгарні провели активісти руху «Україна – зона культурного лиха»: КМДА пішла «з молотка» за 2 тисячі 800 гривень. Уікаво знати, доки ще книгарні захищатиме лише громадськість і нечисленні постанови різних владних інституцій, до яких усе одно майже не прислухаються?

Ініціатор парламентського мораторію на виселення Володимир Яворівський у коментарі для «ЛітАкценту» був змушений визнати, що цей документ таки безсилий проти великих грошей: «Об документ, який мав би гарантувати багатьом книгарням і видавництвам хоча б відносний захист в період кризи та окупації Києва бізнес-елітами, просто витирають ноги». Депутат визнає, що для захисту українських видавництв і книгорозповсюджувачів нині необхідний закон або принаймні зміни до законів «Про книговидання» та «Про бібліотеки». Але у Верховній Раді надто багато противників таких змін.

Олександр Бригінець. Фото з сайту www.artukraine.com.ua
Олександр Бригінець. Фото з сайту www.artukraine.com.ua

Поки ж законодавці зволікають, книгарні переходять на сторінки «Книги пам’яті» — такий фотоальбом знищених книгарень було створено 2008 року Оргкомітетом Надзвичайних зборів руху «Україна — зона культурного лиха». Альбом рясніє фотографіями банків, салонів мобільного зв’язку, магазинів одягу, закладів харчування та салонів краси — колись замість них були книгарні.

За даними Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, в Україні нині діють близько 700 книгарень, і це майже наполовину менше за дані статистики Держкомтелерадіо, де йдеться про 1200. Просто в обласних центрах часто пишуть «липові» звіти, в яких до точок книгорозповсюдження зараховують кожну базарну ятку з кількома десятками книжок, – стверджує голова Асоціації Олександр Афонін.

У Києві за роки незалежності згорнули свою роботу понад сто книжкових крамниць. Залишилося їх близько сорока, та й то за рахунок новостворених книжкових мереж у торгових центрах. Та чи здатні ці торгові точки гідно компенсувати роботу книгарень з їх усталеною політикою, досвідом і брендом? І річ навіть не в тому, що ятки збуту – це не книгарня «Сяйво», яка десятиліттями була місцем зустрічей для письменників. Новітні мережеві точки книгорозповсюдження працюють переважно за комерційним принципом і часто з неукраїнськими видавництвами. Відсоток україномовної книги в таких магазинах мізерно малий, натомість широко представлено весь спектр російської літератури з перевагою сучасної белетристики. Невибагливий читач, назираючи в супермаркеті чтиво, задовольниться тим, що є, і шукати українську книгу не буде, а вибагливим до неї за такої пропозиції навряд чи стане. 12–13 тисяч найменувань на рік – такий нинішній асортимент української книги. Натомість російські видавництва щороку видають сотні тисяч назв.

Якщо ж говорити не про прикре, а про вартісне — чим усе-таки може пишатися українська система книгорозповсюдження, — то виявимо, що для переліку таких досягнень вистачить пальців однієї руки: це, наприклад, проекти Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля» (книга поштою), гуртова торгівля «100 тисяч книжок» та інші, що в такий спосіб забезпечують рідкісною книгою читачів у найвіддаленіших куточках України. А також мережа книгарень «Є» — поки що єдина гідного рівня і з широким вибором переважно української книги.

Радзієвська Валерія Валеріївна, журналіст, критик, перекладач. Народилася в Києві. Закінчила Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а згодом — аспірантуру Інституту філології за спеціальністю «Порівняльне літетатурознавство», кандидат філологічних наук. Друкувалася у низці наукових видань. Працювала журналістом на ТРК «Радіо-Ера».