Прочитати всім!

Віктор Неборак. Повільне читання. – Львів, 2010
Віктор Неборак. Повільне читання. – Львів, 2010

Колись (2003 року) я все літературознавство об’єктивно поділив на букварне, буквальне й бульварне (див.: Стусенко О. Бульйон з яйця: літературознавче pasquillo // Вітчизна. – 2003. – №11–12). Усі три види літературознавства представлені видатними діячами словесних наук і їхніми друкованими працями. Тут зупинюся лише на буквальному літературознавстві, оскільки воно найпоширеніше, бо не вельми себе обтяжує глибокими розмислами й інтерпретаціями творів, а трактує їх буквально. Наприклад, у тексті написано: «Оксана покохала Петруся за високу сиву шапку, чорні вуса і синій козацький жупан». Літературознавець у своїй поважній праці так це й потрактує: «Висота і сивість Петрусевої шапки, чорнота його вусів і синя козацькість його жупана лежать в основі передумов закоханості в нього Оксани». Розширюючи буквальність свого дослідження і збільшуючи кількість його сторінок, літературознавець додасть сюди історичний та біографічний аспекти: мовляв, справді, історія зафіксувала наявність таких фактів як високі сиві шапки й сині козацькі жупани на території України з такого по сяке століття. А потім, знайшовши в енциклопедії роки життя автора досліджуваного уривка, дослідник на основі складних математичних підрахунків та історично-біографічних зіставлень зробить висновок: автор цитованого уривка справді не розминувся в часі з такими історичними реаліями, як високі сиві шапки й сині козацькі жупани, тому в даному уривку не вдається до вимислу чи хоча б домислу, а змальовує вищевказаний одяг з натури, яку міг бачити в етнографічному музеї.

От саме за межі цього типу літературознавства (без переходу, втім, в інші два) протягом десяти років (1999–2009) і виламувався Віктор Неборак. Результатом долання дев’яти герменевтичних кіл пекла стала невеличка збірка його статей «Повільне читання». Видання являє собою п’ятнадцятий випуск серії «Літературознавчі студії» й позначене грифом львівського відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. Одразу зазначу, що ця 80-сторінкова книжка, яку я визначаю як мініпідручник, є обов’язковою для прочитання всім першокурсним філологам, аби в недалекому майбутньому вони стали першокласними. Тут представлені статті Віктора Неборака, присвячені герменевтичному відчитуванню як хрестоматійних речей (наприклад, вірша «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…» П.Тичини), так і призабутих (вірш І.Франка «Беркут»). У результаті повільного читання «Повільного читання» цілком може постати така ж, а то й більша за обсягом книжка. Така собі герменевтика герменевтики. Та наразі моє завдання як критика-оперативника – всього лише рецепція інтерпретацій. Скажу тільки, що якби Віктор Неборак був моїм викладачем, на семінарах у нас було б жарко…

Кожна добротна інтерпретація страждає на герменевтику. Одне із завдань герменевтики, може, навіть першорядне – «постіґать нєпостіґуємоє» (це вигадав я чи хтось інший?). Щоб «постіґать», треба читати повільно. А повільне читання – це і циклічне читання, й паралельне читання. Раз у раз повертаючись до тексту письменника, добрий інтерпретатор завше паралельно відчитує свою «енциклопедію» – власний масив знань та досвідів, – і так постає притомна інтерпретація. А це, хоч як крути, – рефлексія, підперта цитатами.

Відчитуючи вміщені в книжці статті, почуваєшся наче на практичному занятті з герменевтики. Однак повільне вгрузання у, здавалось би, знайомі тексти не набиває оскоми, не виштовхує з монологу інтерпретатора, що могло б перетворити читача на пасивного прочитувача. Читач мислить разом із Небораком, але не тотожно з ним: книжка спонукає до думання, часом навіть до дискусії. Кожна Неборакова інтерпретація – це своєрідний пасьянс чи тонко розіграна шахова партія, і ці шахмати – не для дибілів.

Тлумачити хрестоматійні твори – справа не з легких. Об ключовий вірш П.Тичини до збірки «Сонячні кларнети» б’ють язики і в школах, і на філфаках, а часом і на поважних літрознавчих конференціях. Я особисто чув такі академічні інтерпретульки цього вірша, в порівнянні з якими розумування персоносфери, котра утворюється навколо пляшки прозорого кольору, видається не таким уже й галіматнячим. Віктор Неборак виходить із того, що «випадкових (чи замінних) слів у такому тексті, що виник із сенсовно-композиційної необхідності, бути не може». Хоч і застерігає: «принаймні, в його чистовому варіанті». Складність інтерпретації вірша «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…» полягає в тому, що вірш – нібито, за В.Небораком, свідомо й точно сконструйований – нагадує радше шаманське камлання. Його перша строфа взагалі оформлена так по-шаманськи, що з наскоку й не добереш: хто там у кому танцює. Це, власне, й породило лакуну для поколінь тлумачів. Ось як відповідає автор книжки на головне запитання: хто є «я» у Тичининому вірші? «Це частка творчої вічної світлоносно-музичної Свідомості, здатна пробуджуватися у буття і перетікати-повертатися до цієї Свідомості через Знання-самоусвідомлення. Тичининське ім’я цієї Свідомості – Сонячні Кларнети». Складно? Пропоную для порівняння концепцію світотворення, яку дав Павло Глазовий у своїй «Чорній книзі»:
…Умирання й воскресіння –
Все пройма єдиний  д у х.
В цьому – д у м к а, в цьому – д і я
І безсмертя торжество,
Бо вода – то не стихія,
А найвище  б о ж е с т в о.
Бо невже ж, одверто скажем,
Сумніватись може хтось,
Що в воді  м а т е р і а л ь н е
З  і д е а л ь н и м  обнялось?
…………………………………………
Глянь: цілує світлу воду
Сонця промінь золотий.
Там начал усіх начало,
Храм воістину святий.

Скрупульозність Віктора Неборака часом вражає. Одначе деякі скрупули прослизають у нього між пальців. Так, на 47-ій сторінці читаємо твердження: «Вогонь – «найекстазніший» стан матерії». Вочевидь, ідеться про сам процес горіння, бо найекстазніший стан матерії все ж не вогонь. І навіть не магма, хай вибачить мені Ігор Павлюк. Найекстазніший стан матерії – це плазма. На тій же сторінці: «Колись, до речі, модно було називати спортивні моделі автомобілів Кометою чи Метеором». А де ж ділися наймодніші «боліди» Формули-1? «Істинно нове не може мертвіти» (стор. 50). «Мертвіє» – це як «бовваніє» чи як «відмирає»? Знову двозначна процесуальність. Якби нове не мертвіло, не було б у світі ніякого руху і ніякої, навіть циклічної, зміни. Нове приречене старіти, а потім і відмирати в тій чи тій формі. Ну і, зрештою, розглядаючи вірш Б.-І.Антонича «Мертві авта», Віктор Неборак зазначає, що «цвинтар авт грішниками перетворюється на бордель». Порівняйте Антоничеве «і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа бездомних любощів кривляк і шлюх». І де ж очікувана згадка про любощі Артура Пепи з його дружиною в розбитому корпусі «Крайслера Імперіала» («Дванадцять обручів» Ю.Андруховича)? Статтю було опубліковано 2002 року, проте, вміщуючи її в новому виданні, варто було б «освіжити» її цим моментом, який давно вже притулився на марґінесах читацької свідомості й волає звідти, що Андрухович – надто уважний читач Антонича, аби той секс серед «мертвих авт» був випадковістю.

«Ковзке» читання, на яке хибує не лише «середній читач», а й посередній філолог, – це справжній бич літератури. Так само, як і накидання на твір готових ідеологічних схем – від «класово/не класово» до «касово/не касово». Едгар По винен сто грамів і пончик Роланові Барту за відчитання своєї новели. Наші класики мають скинутись Віктору Неборакові, який виявив себе не просто вдячним, а й вдумливим читачем. Читачем, а не прочитувачем, про що я колись (2005 року) розпачливо галасував у спеціальній статті (див.: Стусенко О. Смерть читача // Літературна Україна. – 6 жовтня 2005). Може, після повільного прочитання «Повільного читання» найширшими колами мас, у нас народиться справжній читач? Але це вже в мою рецензію прослизнула молекула невиправданого оптимізму.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.