Лицар холодної війни

Едвард Лукас. Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу. – К.: Темпора, 2009
Едвард Лукас. Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу. – К.: Темпора, 2009

Чи може респектабельний політичний журналіст мати релігійні переконання? Едвард Лукас про це не заявляв, – але й не приховував. Щиро скажемо, що саме його «свобода совісті» й породила його політико-економічний бестселер. У чому необґрунтованість його тези про «нову холодну війну»? І чому цю тезу хочеться підкріпити?

Війна, що не відбулася
Звісно, що для усіх, хто цікавиться відносинами України та Росії не на рівні побутової лайки та анекдотів (у культурологів це разом зветься, здається, «стереотипами»), інформація про книжку Едварда Лукаса вже не є чимось новим. Тому навряд чи подальший текст можна вважати актуальною рецензією. Тим більше, вона не має відношення до журналістської політології, у жанрі якої цілком гідно та якісно витримана книга «Нова холодна війна».

Не знаю: можливо ця моя жанрова невідповідність й чимось засмутить редакцію «ЛітАкцента», яка обізнана з фактом виступом п.Лукаса у книгарні «Є» 18 лютого ц.р. й не проти підживити цікавість публіки у передчутті гарного інформприводу. Насправді ж я побоююся іншого: після наших президентських виборів для «свідомого українця» значення особи Едварда Лукаса може зменшитися до титулу «єдиного західного автора світового бестселера, який не любить Росію». Або «який приверне увагу прогресивного людства до нашої лихої долі». А може, він буде другим після Збігнєва Бжезинського?… Але пан Збігнев уже доволі літній (натомість Лукас – 1962 року народження); тим більше, Бжезинський –  (американо)поляк, що робить його на відміну від англійця Лукаса автором генетично ангажованим. Тому Лукас навіть може стати символічною фігурою. Коли нас – як можна очікувати з огляду на відомі обставини – «пригноблять», то одним із небагатьох імен у жанрі «Захід нам допоможе» залишиться Едвард Лукас. Що ж «підкосило» поважну людину?

І будуть наші колеги, патріотичні гуманітарії, довго розписувати, ким є тепер Едвард Лукас, у яких він стосунках із часописом «The Economist», який він має досвід на БіБіСі, і який він має стаж критики кремлівського режиму та його прихвоснів. І будемо ми читати у потужній підпільній школі «лукасознавства» про те, як у священному політологічному аналізі «Піднесення Путіна до влади: як КГБ захопив владу в Росії» (розділ 1 книги) Едвард Лукас викрив усю підступну сутність та аморальний процес перетворення напівдемократичної хаотичної єльцинської Росії на авторитарну, брутальну та нахабну путінську. Як живий пророк нарешті виклав сутність процесу перетворення Східної Європи на «передову нової холодної війни» (розділ 6). І буде це для нас ситуація цілком подібна до тих настроїв, що панували у році 1946-му в чільних схронах УПА: починається нова світова війна! Черчілль уже виголосив у березні славнозвісну «фултонську промову»; «залізна завіса» поділила Європу, і дехто «на Заході» натякав, що її ось-ось зламають. І оскільки ж у нас влада змінювалася блискавично (то поляки, потім совєти, потім німці, потім совєти), тепер, мабуть, із дня на день прийдуть американці?! Але ніхто не прийшов, і люди у схронах витратили хто більше, а хто менше років на те, щоб бути знищеними з прихованим або відвертим відчуттям змарнованих сподівань на «прогресивне людство». Американці та англійці віддали у ялтинську зону на поталу радянським хворобам півЄвропи; жаліли вони цю половину щиро та все одно по-крокодилячому, – бо ця половина континенту, звісно, не була гідним приводом для «гарячої» війни. Але зізнаємося собі, що часи погіршилися: нині ми не є приводом навіть для війни «холодної». Мені через це – щиро соромно, хоча я не за все погане в Україні відповідаю.

І книга Едварда Лукаса для нас просто мимоволі, певною фішкою позначає не те, як  вона називається, не якусь там «нову війну». Ні, суть її в іншому: прийшла епоха «нової Ялти». Про це невдовзі всі дізнаються. Автор є респектабельним британським журналістом, його може ще хтось окрім нас прочитає (з 20 перекладами на іноземні мови шанси на це зберігаються). Але воно зовсім не означає, що «бестселерний статус» книжки Лукаса щось змінить у цьому світі, – а вже тим більше в Україні. Але це комусь на щось натякне. Кому? На що?

Бегемотомахія
Хоча, перепрошую: я помилився. Звісно, що явище починає існувати після того, як його назвуть. А книга ж не називається «нова Ялта». Вона зветься «нова холодна війна». Проте, прочитавши її, я не впевнився, що ця «нова холодна війна» розпочалася. Бо ж усі норми стратегії, оперативного мистецтва та тактики вимагають, щоб у «війни» було б принаймні двоє учасників. Навіть якщо повірити автору, що Росія веде таку собі тихеньку війну проти Заходу, то «війною» вона стане лише тоді, коли цей Захід побачить у діях Росії якийсь акт ворожості. У чому може взагалі полягати суть цього конфлікту? Великі держави століттями грали за однаковими правилами, які лише іноді ідеологічно «переназивали», – коли конфлікт дійсно відбувався і потребував певних пропагандистських зусиль. Поки що Росія усе робить так, як слід; свідчень зворотного не існує. Коли Японія купувала Америку у 1980-х, це не стало приводом до війни будь-якої температури (гарячої або холодної). Коли зараз це роблять Росія та Китай – все також гаразд. Комільфо.

Тому «війна» Лукаса виглядає як украй влучна стрілянина чекістів у нахабного кота Бегемота, що, врешті, виявилася «недійсною». Наголошу: немає поки що ніякої «нової холодної війни». Просто «стара холодна війна» залишила у декого зі своїх наївних адептів, тих, хто вважав себе дійсно «хорошими хлопцями» у боротьбі проти «поганих», ілюзію того, що вона містила у собі певну істину. Істину, яка перемогла у 1989 році. Або у 1991-му. Що ця істина існувала. Що вона перемогла. Що дійсно, а не «тіпа», існують «свобода», «демократія» та «права людини». Шановний український читачу, ти відчув на своїх губах 2010 року смак цих слів? І скажи собі сам, наскільки кожне з них для тебе було солодким чи кислим, правдивим чи «каменем замість хліба». Печінка не озивалася? Життєвий досвід не хизувався цинізмом? Принагідної лайки не трапилося?

Проте думається й про інше: чому Лукас пише таку «банальщину», яку вже всі поховали: і увесь Євросоюз, і його земляки – британські лейбористи, і Америка з «ідеалістом»-Обамою? Про якісь там «універсальні цінності», про якусь невідому «людську гідність»? Чому ця «банальщина» гідна поваги?

Нагадаю, що на початку я писав: «Після наших президентських виборів для «свідомого українця» значення особи Едварда Лукаса може зменшитися до титулу «єдиного західного автора світового бестселера, який не любить Росію»». Чому «зменшитися» з огляду на мною ж зазначену «банальщину»? Справа в тому, що Лукас дійсно знає підстави і надійні підмурівки своєї наївної віри. Тобто має те, чого має небагато з нас. І тому перетворювати його на «автора світового бестселеру» не варто, бо це применшить його родзинку як «душі правдивої», відомої нам з традиційних британських «казаків-Мамаїв». Краще йому позаздрити.


«Чому я залишився англіканцем?»

«Я був вихований в англіканській родині, вивчав релігію, і працював як журналіст для релігійного відділу БіБіСі. Я визначив принаймні сім життєвих варіантів англіканської церкви… Вони є «карикатурними», але відображають різні форми відповідності ученню… Мій батько – викладач філософії, виклав мені учення церкви, а мама мала ступінь з богослов’я…»

Ці (та чимало інших) цитат Едварда Лукаса ми можемо здобути на його блозі, де викладено його розділ у збірці «Why I am still an Anglican» («Чому я залишився англіканцем?», 2006). У ній різні автори виклали обґрунтування того, чому вони залишаються вірними тієї церкви, що утворилася зусиллями не надто морального короля Генріха VIII, а потім, попри свій офіційний статус, зазнавала нищівної критики від часів пуритан-дисидентів до пізніших агностиків, англо-католиків та атеїстів.

І ця стаття, доволі особиста, може чимало нам відкрити у душі автора «Нової холодної війни». Приємно, однак, що у тексті самої книги ми не знайдемо жодних релігійних указівок, оскільки автор є дійсно блискучим аналітиком та журналістом, котрий не буде псувати враження від своєї творчості зайвими моралізуваннями. У книжці про доволі цинічну політику, до якої ми звикли, це взагалі б не сприймалося. Але, врешті, вся його книга у своїй суті – це лише моральний заклик не втрачати людської гідності та віри у наявність можливої світової справедливості. А радянська реальність підкидала тоді ще дійсно юному авторові суцільні моральні клопоти:

«Робота західних журналістів у Східній Європі [молодий Лукас працював у НДР та Польщі від 1986 р.] була самотнім, а іноді страшним досвідом… Кожен контакт із місцевими приносив етичні дилеми. Чи дійсно та симпатична дівчина, яку я зустрів на лекції у Східному Берліні, була таємним дисидентом, що прагнув інформації від вільного світу, – або ж агентом «Штазі», який хотів зіпсувати справи мені (і, що гірше – БіБіСі)?»

Вишукуючи у своїх мандрівках країнами «радянського блоку» можливості заспокоїти душевні дилеми шляхом дотримання певних ритуалів, проникнення до загнаних, але щирих релігійних спільнот (він навіть у комуністично-католицькій Польщі десь відшукав підпільних методистів), Лукас пізнав певну істину, яка щось відкрила йому про Східну Європу. Цією істиною є стара (знову ж таки) дилема, відома кожній людині, яка зростала в СРСР: є дві реальності, життєва, людська (щира) — та офіційна (запрограмовано брехлива). Вони інституйовані, вцементовані у маршрут твоєї біографії усією радянською ритуальною практикою і віровченням. Тому, здійснюючи певний ритуал, ти, на відміну від відживлювального ритуалу щирого англіканця Лукаса, віддаляєшся від правди і щирості. І його ця разюча відмінність якось відверто вразила. І його підкосило. Він зацікавився нашою долею.

І не дивно: у нас усе навпаки. Замість знайдення опори – ти ламаєшся. Не знаходиш оту маленьку напівпомітну надію, оте сподівання… Прогинаєшся, піддаєшся тягарю брудних і гидких звичаїв, брехні, доносів, зневіри та пофігізму. У тебе десь залишається чисте, Богом дане відчуття твоєї гідності, – але твоя соціалізація кожним роком знищує у тобі людське. Для Лукаса залишилося важливим нерозгадане питання: скільки треба зусиль чи яких кроків (пост)радянській людині, у сучасній Росії або Україні, аби трохи вирватися від світу офіційної брехні і психологічного ґвалту? Як позбавитися цієї залежності, яка тепер підкріплюється ще й грошима, – а не лише статусом лояльності? Цей крок, якщо виходити зі змісту книги Лукаса, виявився дуже невеликим, але майже нездійсненним. Приємно, що Лукасові хочеться, щоб на Заході також відчули необхідність підтримати в нас боротьбу за «щиру систему». Втім, я не думаю, що хтось оцінить його зусилля. Адже рубль – також гроші, а в світі глобального капіталізму решта гасел – це відомі «симулякри» для «піплу».

Врешті, сила книжки Лукаса – не в політологічному аналізі, не в описі ракового пухиря Газпрому, не в мапах газогонів. Ні: людина, яка прочитає його опис психологічного життя радянської людини і пояснення того, чому за Путіна росіянам ведеться добре, навіть не потребуватиме читати решту. Усі відповіді вже тут дані, бо вони містять дуже прості і цілком зрозумілі психологічні мотивації нашої людини, і один простий вибір: свобода чи стабільність. Він дійсно знає реалії нашого життя та їх психологічні (політичні, економічні) втілення. Тому Лукас не каже: «піди і спали себе біля Мавзолею Леніна за свободу» (як зробив би «приїжджий демократ»); ні, він смачно викристалізовує ті маленькі нюанси задоволення життям, які відбуваються за рахунок певних моральних поступок. Диявол у маленьких , але надійних дрібницях… Для широкого демократичного загалу, для широких мас симпатиків «хліба та видовищ». Хоча до грошей, а особливо великих грошей ми не можемо вжити слово «дрібниці». Проте для політичної верхівки Заходу, як це добряче в іншому розділі розписує автор, грошей цілком вистачає, аби вважати його, Лукасову «холодну війну», абсолютно «недійсною».

Уперті прочани
Втім, боюся, що я занурився у те саме моралізаторство, за відсутність якого привітав Едварда Лукаса. Але у мене також є щось своє особисте щодо таких щиро праведних (без лапок) англійців. Намагаючись пояснити студентам англійським-філологам певні аспекти історичної англійської вдачі, я колись наводив приклад такого собі добродія Джона Беньяна, що жив у 17 столітті. Був він сільським ремісником, який щиро захопився новими релігійними віяннями і почав проповідувати. Але його прагнення бути «занадто щирим» призвели до того, що десь років двадцять зі своїх прожитих шістдесяти він провів у в’язниці через свою жагу до свободи совісті. У тюрму його кидали цілком щиро, по закону, але ніхто з тюремників його не ображав; Беньян був щирою людиною, яка щиро «сиділа» за свої переконання. Він чесно, як мобілізований християнин, відвоював у кромвелівській армії, але на цьому його здатність до насильства і закінчилася. Його упертість не потребувала зброї. Навряд чи його ідеї можна суворо віднести до якоїсь із версій пуританства, аби того ж мінливого англіканства. Його особиста віра не стала політикою, як сталося з Кромвелем. Сидячи у камері, він знайшов свій спосіб блукати світом та надавати трохи надії тим, хто на волі. Він написав декілька книжок, які вирізняє блискучий стиль викладу, жива й усім зрозуміла мова та виключна щирість донесення. Він був із числа тих, кого б тодішня «вища освіта» лише зіпсувала. Жанр, у якому писав Беньян, – живий, але тепер уже інакше зветься.

Колись воно називалося «шлях прочанина», сьогодні це – «квест». Але квест – це «формат», а «шлях прочанина» – початковий концепт, назва якого просто не відповідає лексиці ХХІ століття. Концепт не змінився, розмаїтилися лише сюжети. В оригіналі суттю мандрівки героя Беньяна був рух, начебто у фізичному просторі (він виконував роль формального атрибуту), але насправді – у  духовному. Мандрівка живої людини поміж дрібними, але вкрай реальними спокусами. Поміж різними варіантами «стабільності» або ж «свободи». Критичні ситуації (коли треба обирати шлях), є алегоричними, але цілком відповідають жанру квесту, де треба подолати певні роздоріжжя і зібрати належні атрибути («чесноти»), які допоможуть «вижити» душі надалі. Прочанин залишає «Град руїни», проходить «Безодню відчаю», «Ярмарок марнославства» (нічого не нагадує?) і поступово, через інші «станції» з їхніми дилемами, просувається до Граду Небесного. Нагадаю, що на цьому маршруті і в цьому жанрі виріс «Робінзон Крузо», не кажучи про Текерея. Що тут до англійської вдачі? А те, що окрім продукування купи фундаментальних сюжетів протягом двохсот років, для авторів, які, навіть не усвідомивши джерело, передали цей концепт іншим генераціям, факт у тому, що… У когось збереглася совість, – наприклад, в Едуарда Лукаса.

Він достатньо зрозумів зміст нинішньої зупинки на нашому «шляху прочанина», щоб змалювати гідний квест «для Заходу», «для Росії», для України. Але, як не прикро, немає колективних рішень. Наш шлях до свободи містить лише наш особистий вибір, який ми можемо поєднати з таким самим вибором інших. Свобода – це особиста цукерка, яку треба в якийсь спосіб обсмоктати разом з іншими (є сподівання, що інші також принесуть свої цукерки). Чи пройдемо ми «Град руїни»? Чи відрізнимо його від «Ярмарку марнославства»? Форматом буде політологія та економіка, – але ж суті це не змінює, бо ми є живими істотами, змушеними жити в світі політології та економіки, доля якого залежить від багатьох маленьких індивідуальних рішень. І хто скаже, чи збігатиметься шлях Заходу з нашим? Чи наш із російським?

P.S. Не знаю, чи дійсно зробив щось важливе для політики хронічний в’язень-дисидент Джон Беньян, але «Білль про права людини» прийняли, щойно він помер. На нього не посилалися, але відчуваю, що без нього не обійшлося… Хочеться вірити, що книжка Лукаса таки призведе до нової холодної війни, бо суть «холодної війни» полягає у дотриманні сторонами саме моральної позиції, а не мілітарної переваги. Нагадаю тим, хто пам’ятає риторику попередньої холодної війни: був такий термін «лицар холодної війни». Хлопці, ми дочекалися, – це здійснилося!