Ігри Сафона

Карлос Руїс Сафон. Ігри янгола. — Харків: КСД, 2009
Карлос Руїс Сафон. Тінь вітру. — Харків: КСД, 2009

Iз Перес-Реверте Сафона єднає любов до Александра Дюма та нечесного бук-кросінгу. Проте сам він віддає перевагу не рядовому енциклопедичному бубонінню з «Клубу Рішельо», а радше його Копполовій екранізації в «Дев’ятій брамі». Себто — трохи помістичніше та щоби більше вигаданих історичних фактів.

Порівняно популярний субжанр букіністичного детективу (діти Адама, ми радо скористалися тут привілеєм давати феноменові назву) – це найкращий спосіб покинути книгарню, насправді цього не зробивши. Хоч, як резюмував Рікер, між читачем та автором жодного діалогу не відбувається, і твір – не виплід процесу їхнього порозуміння, та у менш строгому товаристві можна припустити, що обидва, читач і письменник, по-своєму зайняті одним – із різних боків шукають певну книгу. Ось і цей старий письменницький махлярский прийом – зробити вигляд, ніби вони з читачем на однакових паях у спільних пошуках.

Минулого разу (у приголомшливому, принаймні — накладами, Сафоновому супербестселері «Тінь вітру») сюжетний пил вихором кружляв довкола книги, що була на межі зникнення. Тепер з люду ссе кров, а не чорнило, книга, яка лише на порозі народження. До «Iгор янгола» Сафон відібрав звичні для себе характери й масовку: тут письмаки, книгарі, видавці, бібліотекарі, архіваріуси та достойники, посвячені у таємницю того ж-таки «Цвинтаря забутих книжок». Знову невчасно візитує трійця поліцейських – тільки тепер це не вулканічної вдачі садист із парою нещасних підлеглих шавок, а навпаки – приємний у спілкуванні добрий самарянин-двоєдух та двійко термінаторів із браком гальм. Любовна сцена знов починається дощового дня і продовжується в будинку з відімкненою електрикою (достоту шістнадцятирічний Дереш, тільки ж сам Сафон – 64-го) Ну, і, звісно ж, Барселона, Барселона, Барселона, з усією її екзотичною топонімікою, типу театру Парелело чи проспекту Діагональ. Тож видно, як за сім років після виходу «Тіні вітру» Сафон викрутився навиворіт, але виявилось, що він двосторонній.

З нещасливого дитинства доля несподівано катапультує головного героя під ледь не досмертний протекторат до багатого белетриста-аристократа. Той підкидає юнакові літератську халтуру, і скоро вже останній робиться відлюдькуватим базграчем у видавничому зашморзі, людиною-фільтром, що, не виходячи зі своєї зловісної вінтажної домівки, поглинає каву й тютюн, а видає моторошні pulp побрехеньки – 27 томів менше як за п’ятирічку.

Честь його честі, у першій третині книги Сафон зайнятий тим, що ходить довкруж своєї потенційної аудиторії та невтомно закидає в неї завчасу заготовлені гачки-інтриги: невідомо ким принесений револьвер нещодавно вбитого батька, таємничий поціновувач героєвого таланту та очевидні/неймовірні презенти від нього, страшну правду, щоб вимовити котру друг-меценат ніяк не може достатньо напитися, та ще багато чого. Вже коли читач має сидіти над книжкою з повним ротом тих «гачків», Сафон врешті подбає і про внутрішню ошатність тексту, заходиться пожвавлювати діалоги, обмаювати гуморцем, закручувати сякі-такі сентенції, доглядати фен-шуй живого побуту.

Десь тут почне розкручуватися основна інтрига, стараннями видавництва нав’язана читачеві. Передмова видавця роздмухувала радісне передчуття реваншу: «Iноді читачам та літературним критикам здається, що у сучасній літературі вже не може з’явитися жодного нового сюжету, жодної більш-менш ориґінальної історії. На щастя це не так». Але саме ці пересичені, кого так кортить розчарувати в їхньому скепсисі, — якраз вони цього разу мають при собі цілий набір заповідних ключів від позірних ноу-хау Сафона.

Не треба штудіювати «Скорботу Сатани» Марії Кореллі, щоб здогадатися, ким є дивовижний французький видавець, який замовить героєві неймовірну книгу («Коли я вам розповім, яку саме книжку від вас хочу, то ціна за неї відразу відійде на другий план», – каже хазяїн таємничої друкарні, чиє прізвище, до речі, Кореллі). Навіть не обов’язково знати, що, крім даного видавця, не вмів моргати і персонаж, чиє ім’я чорним крзь біле проступає в назві роману «Сім кроків до Сатани» Абрахама Мерріта. Але якщо ви колись натрапляли на вузькокультове «Серце Ангела» Вільяма Хортсберґа, ви не лише вгадаєте те саме, а й пронудитеся з цією паралеллю протягом усіх невидимих і брутальних розправ над неприятелями героя – аж до моменту, коли розкриється один із провідних внутрішньосюжетних мотивів, себто — відома вам ідея сховати свою душу за чужою. Якщо ж одразу хтось не зіставить злоякісну пухлину героя з аналогічною оказією в «Револьвері», фільмі Ґая Річчі, то під кінець Сафонового опусу, коли чудесне вигоєння отримає аналогічне ж пояснення, ця схожість уже чіплятиметься за штани.

Ну, і звісно, рукопис чортячої книги краще нікому не читати, бо буде те саме, що від покет-буків Сатера Кейна, такого ж самітника-шкряботуна з Карпентерової кінообробки творів Лавкрафта. Тільки наш герой ще не занапастив душу, хоча, віддаючи талант за надприродну оплату, скоро перетвориться на протиприродну ляльку темних сил, як те люблять описувати – не ходитимемо далеко – наші Дяченки.

На похмуре щастя, Сафон уміє вичавити нуар із простісіньких історичних путівників майже з тим самим хистом, що й Марек Краєвський у випадку з міжвоєнним Вроцлавом. Йому, як його герою, для зачаття, даруйте на слові, урбаністичної готики достатньо такого набору: «Чистий аркуш, закладений у старий «Андервуд», і чорне місто за вікнами». Цей каталонець теж цілком заслужив Нобелівку «за вираження містичної душі рідного міста», яку віддали Памукові. У способах виказувати любов до своїх столиць вони з Памуком співці рівнодостойні (і хай мене замість Пегаса заїздять музи, якщо «Тінь вітру», цю казкову мелодраму в абияк прострочених мереживах культурологічного ретродетективу, не можна публікувати під однією обкладинкою з «Мене називають Червоний»).

Знайшовши причини релігії – майже за Докінзом – у самій людській біології, Сафон несподівано зашпортується посеред спроби пояснити заяву, що «перший крок до палкої віри – це страх». Цей його роздум на мить зависає над хаосом термінологічної плутанини і нагадує хоррор-класика Клайва Баркера, який колись був гарно почав про те, що осердям будь-якої філософії є той самий страх, але довести вже не спромігся, сховавшись за божевіллям персонажа.

О так, страх володарює, бо він — справжній князь світу. Як я колись відповідав колезі на його бажання навернути мене у захоплення утопічним монархістським майбутнім Росії, кожен адепт морального релятивізму муситиме більш-менш конкретно визначитися зі своїми «добре» й «погано», тільки-но підійде до такої крайки, як тема вбивства. Чи й будь-якого терору на шляху до цієї межі. Сама постановка такого питання викликана почуттям страху, і кожна відповідь – «за» чи «проти» – вмотивована буде ним же.

Серед відомих жахливчиків про письменників, яких публіка вхопила за горло і диктує, що писати, можливо, існують і позначені виразнішим – аж до відчаю – саспенсом. Наприклад, Кінгова «Мізері». Але щоби примусити нас сичати в злому азарті, достатньо, аби й простіший персонаж, навіть гральна фішка – разок змушена була пропустити хід. Таке задоволення Карлос Руїз Сафон постачає вправно.

Більше того, раніше його герої перемагали жалюгідний трем у кінцівках, бо над нами нависав страх вищого порядку. Цього разу драйву буде більше, бо ще до того, як герой таки зарядить старий батьків револьвер і винесе пострілом замок на дверях до майстерні надгробних скульптур, автор уже на всю користатиме з формули «страх – це порох, а ненависть – гніт».