До смішного серйозна книжка

Василь Ґабор. Книга екзотичних снів та реальних подій. – Л.: Піраміда, 2009
Василь Ґабор. Книга екзотичних снів та реальних подій. – Л.: Піраміда, 2009

Ця книжка витримує вже третє перевидання. Як її витримують читачі?

Питання не таке вже й «не таке». Його намагався свого часу закрити Володимир Даниленко. Пишучи про Василя Ґабора, він так схарактеризував його неплодючість: «Існують письменники, які перестають писати, досягнувши найвищої майстерності. Така причина мовчання й Василя Ґабора, який відійшов від творчості в зеніті своїх можливостей». Судження, треба визнати, пафосне, компліментарне, але, на жаль, із від’ємним знаком. Бо жоден справжній письменник, якщо він покликаний до творчості силою свого таланту, а не в силу принагідних обставин, у зеніті можливостей не йде за лаштунки, а намагається написати, встигнути якомога більше. Тут самозриме покликАння на Василя Стефаника, який, повиставлявши гармати слів, на п’ятнадцять літ утік у мовчанку. Рикошетом зачіпає і Ліну Костенко, яка теж добровільно промовчала в шухляду чимало нелегких літ… Та й нині не надто охоча до публікацій — очевидно, не бажає «бути присутньою в цьому СУЧлітПРОЦЕСІ».

Свою тоненьку книжку Василь Ґабор писав понад два десятиліття. І це добре відчувається з зображених у новелах реалій. А ще відчувається Стефаникова настанова на «коротко і страшно». Однак настанови настановами, а між Ґабором і Стефаником є разюча різниця: Стефаникове «страшно» належало до сфери реалізму, максимально відтворюючи життя тодішнього селянина (аж до використання газетних фабул), а Ґаборове «страшно» по плечі стоїть у сюрреалізмі. Новели Василя Ґабора – це головно сновидний простір, котрий письменник часом намагається подати як щось цілком реальне.

Так, наприклад, у першій новелі книжки – «Полювання у втраченому просторі». Мисливець, якого мучили лихі передчуття, все ж вийшов на полювання в добре знайомий йому ліс і… Заблукав у трьох трухлявих соснах. Йому вчуваються звуки, котрі напередодні непокоїли його вві сні. Всі дороги ведуть під ті-таки трухляві сосни… «Либонь, усе це галюцинація, не інак, – спробував заспокоїти себе. – Чи то блуд мене вчепився і водить лісом». Але де там! Мисливцеві пригадується нещодавній сон з інфернальним чорним птахом, в утробі якого опиняється чоловік. Закінчується новела, як і класицистична байка, силою: «І лише тепер, у сутніках Глибокого лісу, я все збагнув: і цей Глибокий ліс, і цей світ по суті є великим чорним птахом, а ми, хоч і вважаємо себе мисливцями й ходимо з рушницями, і маємо вдосталь набоїв, – насправді є жертвами, котрих переслідують. Бо вийшли на полювання у втрачений простір. А, може, не можемо вибратися із замкнутого?».

Чимало творів В.Ґабора не підпадають під визначення новели вже хоча б своєю сюрреальністю й алегоричністю. Бо не мають загостреної до пуанта фабули, а закінчуються філософськими роздумами про час і простір, вічність і минущість, страх і самопожертву… Текст «Втрата сутності», в якому перефразовано кілька концептів Г.Сковороди, взагалі є суцільним роздумом (цей жанр свого часу активно експлуатував і Лев Толстой). В.Ґабор уперто уникає дидактизму, проте алегоричність більшості його текстів справляє враження схематичності. Такими є твори «У кнайпі пані Рузі» (алегорія Христа), «Дорога до Вічного Міста» (алегорія спокуси), «Велика вода» (алегорія апокаліпсису) тощо. Втім, наповнення кожного твору – моральна, ба навіть екзистенційна дилема. Так, рятуючись від Великої Води з сім’єю на вутлому плотику, герой розуміє: «Якщо хочемо самі врятуватися, то треба відганяти від плота людей, – своїх сусідів, кумів, найкращих друзів. І без сокир тут не обійтися, бо жердинами цього не зробиш: зіштовхнуті люди знову і знову видиратимуться на пліт». Найцікавіше (найекзистенційніше!), що пліт не врятує сім’ю від смерті, а тільки відтягне ту смерть, адже кожна хвиля може його перекинути, а навіть якщо він і втримається на воді, то неодмінно прийде голод… Отакий перевернутий образ всесвітнього потопу постає перед героєм новели, щойно той заплющує очі: видиво Великої Води переслідує його з юних літ.

Ідучи за письменником 30-х років ХХ віку Б.Нижанківським, який витворив безпрецедентну в нашій літературі сюрреалістичну повість «Я повернувся до рідного міста», Василь Ґабор подекуди так ретельно намагається сплавити сон і дійсність, що друга, як-от у творі «Швонц», стає прямим продовженням, а то й заручником першого. Кохана дівчина Івана Швонца виходить заміж за іншого – за вуйбарівського хлопця. Батяр Швонц, який завше ходив зі здоровенним ножем і якого не міг здолати жоден парубок, врешті на прохання матері викидає ніж у потік – начебто береться за розум. Але не може себе переступити: йде «потанцювати на Марійчиному весіллі». Мати всіляко намагається його відмовити, бо ж «снилося їй, що Іванко її маленький. І вона купає його в дерев’яних нецках. І враз вода стала червона. Вона злякалася, вихопила сина з води й до грудей пригорнула. Далі снилося, що син уже дорослий. У Миколайчуків весілля. Її Іванко в білій, як сніг, сорочці рветься до Миколайчуків, а вона не відпускає його. Та він не слухає. Стара Миколайчучка радо стрічає його, обнімає, обмацує з голови до ніг, відтак через плече сина киває хлопцям: «Немає ножа!» Ті зраділи, весело заспівали, один до одного по-змовницьки кивнули, та цього ніхто не помітив». Сон закінчується страшно, з усіма подробицями помсти Швонцові скривджених парубків. Дійсність – важка і гнітюча, бо ж є таки достоту втіленням сну – закінчується розпачливим вигуком матері: «Іваночку, синку мій! Чо’-сь мня не послухав?..» Страшненька новела, якби ж не дитяча книжечка Ю.Степанова «Таблетки від негоди», де є новелка про лицаря Мальбрука. Мальбрукові ніч у ніч сниться, як він, зібравшись у похід, їде в обладунку до брами свого замку, й невідомо звідки лунає знана пісенька: «Мальбрук в поход собирался, наелся кислых щей», після чого він падає з сідла. Зрештою, дійсність стає цілковитим повторенням сну, і славний лицар Мальбрук, наяву зачувши цю пісеньку, падає і з переляку, і з коня, ще й не виїхавши за браму. Знову ж таки, не хочеться звинувачувати Василя Ґабора у схематизмі, але де ж дітися…

Новелістичної настанови «коротко» для автора мало, тому часом настанову «страшно» він доводить до тієї межі, за якою стає вже смішно. Маю на оці новелу «Звір». Стрижень твору – звичне у давнину насильство в сім’ї. Кремезний чоловік регулярно дубасить свою невеличку дружину і – В.Ґабор це виписує надто переконливо – з садистською насолодою. Причому ставить жінці за вину те, в чому винен насамперед сам. «Чого ж ви одружувалися на Марії, а тепер докоряєте їй?» – запитують у ґазди гості. «Бо був молодий і дурний. Я гадав собі, та що то жінка, поживу трохи з нею, а там другу знайду. А тут діти пішли одне за одним, не так вже й просто кинути. Але ж вона могла і не піти за мене». Уночі чоловік із Марією «грубо вдовольняв свою хіть», удень бив і критикував (тобто в ті темні часи відлупцювати дружину було все одно що зробити їй зауваження), і коли він був удома, а не виїжджав на заробітки до Росії, жінка «була весь час у напрузі». Микола – звір і в праці («як звір гарує»), і в ненависті до дружини, що робить його одновимірним, якщо не одноклітинним. І виводить за межі власне природного поняття «звір», уводячи в царину пародії. Коли немічна від постійної фізичної наруги та психологічної напруги жінка занедужує (наприкінці життя їй увижається загадковий звір, який наче йде по її душу), чоловік дедалі рідше ночує вдома, а тоді й узагалі переходить жити до вдовиці Марчучки. Але в Марії вже немає ні зла, ні образи… Вже й сама у таємничого звіра смерті просить. Однак і цього В.Ґаборові мало. Нещасна жінка, яка за життя так і не пізнала щастя, «померла в темній кімнаті в страшну бурю, яка вивернула з корінням горіх і кинула його між хатою і хлівом на городець. Микола тоді не ночував удома. Застав її вранці заціплену в ліжку з виряченими очима і відкритим ротом. Ні рот, ні очі не змогли стулити, і Марію ховали, накривши рот носовою хустиною, а на очі поклали новенькі мідяки». Що це? Опис мертвої жінки як докір її звірові-чоловіку? Чи бажання додатково натуралістично «попужать» народ? Відомо ж, що у праведників і страждальців, які вмирають у своєму ліжку, на обличчі – просвітлення, ледь не усміх. І тільки грішники залишають цей світ у страшних корчах… Якщо це було оповідання (авжеж не новела, за вагою взятої штанги чи – теми), отже, якщо це оповідання про трагедію двох зведених невідомою (позатекстовою) силою людей в одну сім’ю, людей, які не мали геть нічого спільного (крім дітей, зачатих не в любові), то вийшло воно… гм… не просто схематичне, а пародійне своїми безпідставними (сиріч – не обґрунтованими в тексті) перебільшеннями.

Втім, є у книжці Василя Ґабора й веселий струмінь. Це прикінцеві твори, насамперед – «Зимове весілля», а також «Хамойша-колесо», «Переговори» та «Любаска» з циклу «П’ять новел для Наталі».

Як зазначено в анотації, цю книжку «не можна читати спокійно й розслаблено, її мусиш переживати, бо йдеться про речі найважливіші». Можу погодитись. Долання цієї книжки особисто мені ще раз потвердило, що нарочита серйозність, явлена в алегорії, й нагнітання трагедії ведуть не до страху та морального очищення, а до (скептичного) усміху. Принаймні – в нашу кризову епоху. Читаючи книжку Василя Ґабора, неспокійний і нерозслаблений я усміхався, здається, не в тих місцях, у яких хотів би автор. А проте «Книга екзотичних снів та реальних подій» – таки непоганий екземпляр «приватної колекції» бібліофіла.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.