Подвійна ідентичність: роздвоєння чи поєднання?

Bajac Vladislav, Hamam Balkanija: roman i druge priče. – Beograd: Arhipelag. – 2008
Bajac Vladislav, Hamam Balkanija: roman i druge priče. – Beograd: Arhipelag. – 2008

Роман сербського письменника Владислава Баяца «Хамам Балканія», нагороджений престижною міжнародною літературною премією «Балканіка», належить до творів, що торкаються складної проблеми тожсамості. Автор дає йому жанровий підзаголовок «роман та інші історії», що відповідає гібридній природі його тексту. Визначення «роман» стосується власне фікційної частини твору, вміщеної у ХУІ ст., епоху правління султана Сулеймана Кунані, а «інші історії» – оповідей, героями яких є сам автор роману та його знайомі зі світу культури й політики.  Історія життя Мехмед-паші Соколлу (сербського хлопця Баїци Соколовича, відведеного в ясир) показана під кутом зору взаємин двох його ідентичностей: «потурченця», визначного політичного діяча Османської імперії, і «захисника сербів», який відновив діяльність Печської патріархії і поставив на її чолі свого рідного брата Макарія.  Роман має підкреслено подвоєну структуру, що пов’язано із його темою подвійної ідентичності. У ньому паралельно розгортаються історії двох героїв роману з минулого (великий везир Мехмед-паша  та зодчий Синан Юсуф – грек Йосиф) і двох героїв роману з сучасності (автора, письменника В.Б. та його приятеля, турецького письменника Орхана Памука). Розділи роману про Мехмед-пашу (Синан є його співрозмовником і, так би мовити, «другою шалькою терезів» у дискусіях і роздумах) мають назви латинських літер і надруковані латинкою, натомість розділи, що містять спогади і міркування В.Б. (для якого Памук є своєрідним лакмусовим папірцем, можливим другим «я») мають відповідно назви кириличних літер і надруковані кирилицею.

У кульмінаційній, «заповітній» розмові цих героїв «роману» Мехмед-паша розповідає про свою мрію, яку має втілити Синан, – збудувати одночасно мечеть у Стамбулі і караван-сарай у Белграді, адже ці два міста, як доводить письменник, є своєрідними двійниками. Відповідно до цього, автор роману, як архітектор, будує «Хамам Балканію», чергуючи розділи «фікційні» й «автобіографічні» (називаємо їх так, свідомі умовності такого визначення), далеку історію і сучасність, кирилицю і латиницю як два обличчя однієї ідентичності (серби рівноправно користуються двома графіками).

Образи Мехмед-паші та Синана взаємодоповнюються, адже один із героїв, будівничий, є представником будівництва реального, а інший, політик  – державного, ідейного будівництва. Протагоністи «інших історій» серб В.Б. (за цими ініціалами неважко впізнати Владислава Баяца) та турок Орхан Памук є представниками літературного будівництва, які будують з одного історичного матеріалу, але по-різному. Тому роман «Хамам Балканія» можна трактувати як своєрідну відповідь, паралель до роману «Мене звали Червоним» нобелівського лауреата Памука (цікаво, що цей твір Баяца був нагороджений міжнародною премією «Балканіка», яку називають «балканською Нобелівською»).

Однак, на відміну від постмодерністських письменників минулого, Баяц не використовує інтертекстуальних можливостей такого паралелізму, як і можливостей введення до інтерпретаційного кола «нобелівського» роману Іво Андрича «Міст на Дрині», головним героєм якого є Вишеградський міст, збудований Синаном на замовлення Мехмед-паші Соколовича.  Читач роману «Хамам Балканія» одержує всі інформації,  необхідні для його розуміння, з самого твору. Коли йдеться про «романні» частини, читач опиняється у домисленому автором світі Османської імперії ХУІ століття. Спираючись на історичні дані, письменник вибудовує свою оповідь про Мехмеда-пашу як носія проблеми подвійної тожсамості. Оскільки головним героєм «роману» обрано не письменника, а державного діяча (на цьому автор спеціально наголошує в тексті), у ньому не тематизується літературна творчість. У «інших історіях», натомість, протагоністом є сам автор, який розповідає про процес написання «роману» та свої роздуми щодо центральної теми твору. Однак і тут, на відміну від постмодерністських письменників, В.Баяц уникає автопоетичних пасажів. Його метою, вочевидь, є не представлення іманентної поетики твору, а розповідь про сучасні версії проблеми ідентичності й реальні обставини, які спонукали автора до написання саме такого роману.

Автор з’являється як всевідаючий оповідач «роману» і як гомодієгетичний наратор, учасник подій «інших історій». Post-постмодерний інтерес до життєвих фактів відсуває на другий план літературну реальність. Часові збіги (початок роботи над романом збігається з 500-ою річницею народження Мехмед-паші) і просторові (будинок, у якому живе автор, збудований на місці колишнього караван-сараю Соколовича) були поштовхом для написання, а причиною вибору теми було, як свідчить письменник, знайомство з фактом, що Баїцу Соколовича забрали у ясир вісімнадцятирічним, фактично дорослим, із сформованою ідентичністю.

У розділі «Перед початком» «я-оповідач», у якому зливаються емпіричний автор Владислав Баяц і наратор-герой «історій» В.Б., детально пояснює свій задум.  Автопоетика зводиться до вмотивування вибору теми, що є визначальною: «Ще тоді, коли структура книги була для мене досить абстрактною і оповитою густою імлою, я знав, що її герої пропонують можливості багатої оповіді про ідентичність та ідентичності, як і про їхню зміну». Предметом основного вибору для письменника, отже, є не оповідні стратегії або форми, а ідея, якій підпорядкована оповідь.

Чергування «кириличних» і «латиничних» розділів відповідає чергуванню глав про минуле й сьогодення. Сучасні «історії» можна охарактеризувати як своєрідні коментарі, що збагачують розповідь про Соколовича прикладами подвійної ідентичності різного плану з життя митців – знайомих автора, а також демонструють процес настання «роману» в дискусіях між сербським та турецьким письменниками. На відміну від таких дискусій у постмодерністській літературі (наприклад, у романі Давида Албахарі «Принада», де наратор як літератор-початківець радиться із досвідченим письменником Дональдом), В.Б. та О.Памук не торкаються власне літературних проблем. Їх цікавлять «великі наративи», історія, релігія, культура, а особливо – «місця невизначеності», позначені двозначністю впливів. Однією з головних тем роману Баяца, який, на нашу думку, у жанровому плані може бути визначений як роман-есе, є амбівалентність традиції, «фундамент» і «стіни» якої нерідко створені з різного культурного матеріалу.

Автор «Хамаму Балканія» постійно наголошує на переплетенні християнського і мусульманського первнів у балканській традиції, на неможливості розмежування турецького і слов’янського у спадщині Османського царства. Традиція, яка протягом століть пов’язувалася лише з національною лінією, постає у романі як мультикультурне надбання. Прикладом такого поєднання протилежностей є Айя-Софія – найвідоміша стамбульська мечеть, яка є величним пам’ятником візантійської архітектури. Зведення мусульманських будівничих, вона залишається частиною культурної традиції християн (про це свідчить, наприклад, звернення до цього топосу в романі М.Павича «Остання любов у Царгороді»). У будівництві транскультурність не є винятком (на цьому питанні автор роману зупиняється неодноразово), як не є винятком запозичення корисних цивілізаційних досягнень чужої культури. Таким прикладом у романі Баяца  є будівництво водоводу сербами у Стамбулі і зведення турками хамамів на завойованих територіях. Вода об’єднує два великі проекти Мехмед-паші і будівничого Синана: це оспіваний Андричем міст на Дрині і хамам біля того ж Вишеграду, який дав назву роману Баяца. Якщо у випадку зведення мостів йдеться про підкорення річки (з урахуванням її характеру, як зауважує письменник), то в  другому – про задоволення від природних джерел, що має характер своєрідної життєвої філософії. Це теж відповідає задуманій автором подвоєній структурі твору, в якому герої часто мають по два імені, тезків у іншому часі (Баїца-Баяц), співрозмовників, які є інакшим втіленням їхньої долі (Мехмед-паша – Синан).

Паралель між Стамбулом і Белградом (містами, де народилися О.Памук та В.Б.), заснована на картографічних даних, доповнюється плановими будівлями (мечеть у турецькій столиці, караван-сарай у сербській), якими врівноважує свою цивілізаційну дихотомію Соколу-Соколович. У «Примітках» Баяц підкреслює датуванням приклади такого врівноваження духовного, мусульманського (на турецькій території) світським, універсальним (на територіях  балканських слов’ян): «Мечеть Мехмед-паша Соколлу, Кадирге, була завершена протягом 1571-1572 рр. Як і безистан та караван-сарай, Дорчол)»; «Мечеть Мехмед-паша Соколлу, Азаркапі, була завершена протягом 1577-1578 рр. Як і Вишеградський міст (Міст на Дрині), Боснія)».

Пуант «заповітної» розмови між великим  везирем та головним зодчим міститься у наголошенні Соколовичем  існування подвійних імен султана та його родини як дихотомії світу Отоманської імперії та його власного світу. Адже, як вказує автор роману, серед головних візирів наймогутнішого османського правителя майже не було етнічних турків: переважну більшість становили іноземці, колишні християни. Впливовою дружиною султана Сулеймана (якого турки назвали Законодавцем, а європейці – Величним) була Хасекі Хурем, знана як Роксоляна, на походження якої немає необхідності спеціально вказувати, а її невісткою, дружиною майбутнього султана Селіма –  Нурбану з венеційського роду Бафо. Кульмінація цією розмови – у поділі правителів на тих, хто послуговуються щитом, і тих, що володарюють лише мечем. До перших Соколович відносить сербського короля Уроша Неманю, вбачаючи у його мудрості вплив дружини, французької принцеси Єлени Анжуйської – ще один приклад взаємодії культур. А тих, хто панував за допомогою меча, герой вважає слабкими, бо їхнє царювання завершувалося невимовленою вимогою: «Наказую вам мене любити!». У цій фразі – дороговказ до початку роману, до філософського розважання «Хамам, або мистецтво насолоди», поєднання двох голосів – голосу героя «роману», Мехмед-паші Соколовича, і його автора.

Передмова «Хамам або мистецтво насолоди» надрукована курсивом, що робить її позицію «позатекстовою». Вона не належить ані до частин «роману», який пише В.Б., ані до «історій», які становлять авторський коментар. Баяц виступає тут без маски «автора», виходить за межі художнього простору свого твору. Бо, на відміну від постмодерністськи орієнтованих письменників, він не розвиває тут можливостей гри з масками автора і героя. Владислав Баяц-автор і В.Б.-герой твору захоплені пошуком відповіді на важливе питання постмодерної доби: проблему ідентичності. Вона не бачиться письменником як боротьба вродженого і новонабутого, національного і інонаціонального, а як складна система взаємодоповнення культур, універсалізація загальнозрозумілого і корисного. Хоча автор не згадує проблему глобалізації, можна сказати, що його роман демонструє вихід за межі національних категорій традиції. Мусульманські мечеті мають за взірець візантійську Айя-Софію, а життя балканських слов’ян віддавна просякнуте турецькою звичаєвою культурою, носіями якої були, нагадує Баяц, вихідці з християнських родин. Такі, як Мехмед-паша Соколович або як будівничий Синан. Питання національної традиції та її сутності є зворотною стороною питання універсалізації: в амальгамі культур непросто виділити окремі складники і визначити їхню національну приналежність.

Хистка межа між «своїм» і «чужим» підкреслюється в романі відносністю категорій «перемога» і «поразка», етичним релятивізмом філософських теорій, а особливо чисел, змалюванням будівництва як наслідку і зворотного боку руйнування. Соколович як політик вчиться у будівничого Синана; саме архітектурним стратегіям відведено в романі центральне місце. В плані визначення їхнього впливу на автора «роману» важливим є коментар В.Б.: «Гадаю, що таємниця Синана була у тому, що він знав, що будівництво є не лише зведенням окремої будівлі; її завданням є заповнити в найкращий спосіб простір, який вона займає, і стати автентичним цілим із оточенням». Так і він намагався історію «свого» Мехмед-паші, який шукає рівноваги двох ідентичностей,  «вбудувати» в історію Османського царства епохи Сулеймана. Між тим, відлуння його життєвої історії багато скаже саме нашим сучасникам.