Юля Стахівська: режим макрозйомки

Стахівська, Юлія. Червоні чоловічки: Збірка поезій. – Київ: Смолоскип, 2009. – (Лауреати «Смолоскипа»)
Стахівська, Юлія. Червоні чоловічки: Збірка поезій. – Київ: Смолоскип, 2009. – (Лауреати «Смолоскипа»)

Дебютна поетична збірка Юлі Стахівської малесенька. По-перше, фізично – це невеличке м’яке видання. Дочитавши його до кінця, хочеш роздобути трохи добавки, найкраще — у вигляді гарної книжки з твердою палітуркою, котру можна носити в кишені, як старий добрий «томик поезій». По-друге, слово «малесенька» пасує для Юлиної творчості загалом. Тільки не подумайте, що ці вірші дитячі або простуваті. Навпаки, кожна поезія – це виважена й довершена робота, виконана охайно, детально, мініатюрно. Пам’ятаєте коробочку, котру Амелі намагалася передати Домінікові Бретодо? Скляні кульки, олов’яні фігурки, пожовклі листівки та інші дитячі скарби, що, здавалося б, нічого не вартують, але неодмінно зворушують і заражають випадкового глядача почуттям причетності, адже для когось вони були цілим світом. У збірці Стахівської ви знайдете майже те саме – тільки у словах. Та й оформлення «Червоних чоловічків» – старі знімки на обкладинці й поміж сторінками поезій – примагнічує читача до чужої особистої історії.

Кажуть, що майстерний музикант, виконуючи композицію, робить такі паузи, які лунають замість звуків. Поезія Юлі Стахівської побудована на паузах, вона написана так, як звучить тиша: «хтось мовчить і мовчання його – пахуче – таїна троянд – // круговерть і на губах палець: у крамниці німих двері на клямку // рухи крізь вентиляційні маховики крадуться // він і вона дослухаються: добраніч марто». Тут немає епічності, розмаху, трагізму, жодної широкої дії чи руху, жодного сплеску. Юлю неможливо читати швидко – мова її плавна, мелодійна, слова поволі перетікають з рядка у рядок. У віршах звучить обережність (так ми пересуваємося у захаращеному антикварному магазині), бережливість стосовно власних спогадів, відчуттів, емоцій. До нас промовляє спостерігач, можливо навіть колекціонер побутових дрібничок з історією: «маминих флаконів з-під парфумів», «бабусиних олійних баклажок», «дідових винних бутлів». Здається, у цей скляний посуд поміщено спогади, імпресії – авторка дбайливо демонструє читачеві колекцію своїх скарбів, а зібрати таку колекцію може лише той, хто вміє поглинати світ очима, не розтуляючи вуст.

«Червоні чоловічки» – це колаж особистої історії. Він містить чотири розділи: «Серце-перкусія», «Сузір’я риб», «Червоні чоловічки» та «Майоліка». Подібно до традиційного кубістичного колажу, де художники несподівано поєднували різні поверхні та об’єми, вірші Стахівської надзвичайно фактурні. Навіть заголовки чотирьох розділів – ці, сказати б, предмети, настільки різнорідні, що аж ніяк не мисляться тотожними рубриками одного каталогу: близьке, чуттєве «серце-перкусія» чомусь виникає разом із небесним, ефемерним «сузір’ям риб», а грубуваті «червоні чоловічки» опиняються поруч із манірною «майолікою». Подібний прийом, застосований іншим письменником, колись вразив Мішеля Фуко – філософ назвав його гетеротопією, простором, де поставлено в один ряд непоєднувані з нашого погляду предмети і явища – цей простір можливий тільки у мові, на сторінках книжок. От і розділи «Червоних чоловічків» дивують тим, наскільки подібна класифікація виходить за межі нашого мислення й нашої манери впорядковувати.

Віршам Юлії Стахівської притаманні пластичність, синестезійність: «і дзвона мідний кулак стискає «слався» // у небі і на землі»; «ось гідропарк білий натужно скляніє // як гранена кришталева ваза в серванті бабусі». Такими виразними й мозаїчними предмети постають хіба що у наших спогадах. Отже, окрім мовчання, перед нами ще один наріжний камінь Юлиної поезії – пам’ять. Кожен вірш – це зупинка часу, зупинка світу, фотографія неповторного поєднання речей, побачених зблизька, у всій їхній інтимності, в режимі макрозйомки. Поезії, разом зі справжніми фотографіями з архіву поетеси, утворюють ностальгійний і сентиментальний приватний альбом. Нескінченно чужий і тому ще страшніший у своїй розслабленій щирості. Філософ Вальтер Беньямін писав: «Ми ніколи не зможемо повернути забуте. Можливо, це добре. Шок від зустрічі з ним був би настільки руйнівним, що ми відразу перестали б розуміти, що таке ностальгія. А без цього ми можемо її відчути, і що глибше дно забутого, то краще». Лірика Юлі Стахівської має справу з таким же забутим, кожен її вірш можливий лише у минулому часі: «а дощ цілу ніч а квітень // видався цього року занадто холодним // так що зранку я приставляю дзеркальце // до його ніздрів: чи ще живий?». Авторка робить словесні колажі, що одразу падають до скарбниці минулого, більші за двовимірну площину, наділені інтуїтивним, емпатичним планом. Вони здатні підняти намул нашої власної пам’яті, розворушити ностальгію, адже і мамині флакони з-під парфумів, і бабусині вази стоять у серванті кожного з нас. Одні згадки тягнуть за собою інші, ростуть, нашаровуються – і читач ризикує потрапити до виру вже власних спогадів, а камінчиком, що збаламутить водойму пам’яті, може стати ця поетична збірка.

Цікаві відносини складаються в суб’єкта лірики Юлі Стахівської з «широким світом»: це прагнення впорядкувати приватний кавалочок простору, де можна лишитися на самоті й у спокої, де можна почуватися захищеним. З віконця своєї приватності спостерігає за світом той, хто сам бажає лишатись невидимим: «вікно на четвертому поверсі // тремтить як галаретка // які ж тонкі зап’ястя мають бути // у хазяйки цієї квартири». Обживання простору – суттєва риса Юлиної художньої дійсності: якщо людина вже прийшла у цей світ, то частина світу, нехай і невеличка, належить їй, відтак людина має право існувати там за власними, ніким не диктованими, правилами. Макро-об’єктив, крізь який досліджено дійсність у «Червоних чоловічках», це, з функціонального боку: пестливі слова («у кожній виноградині денній // мов у ікринці // я бачу як проступає тонкий хребетик»); зумисне, майже мультиплікаційне наближення далекого («місяць – це розрізана // дорійська колона над рекламою // путівок на кіпр»); розкриття простору впритул у пластичних деталях («ти ледь ходиш // а кора мокра від поту // а деревам треба рости // натягуватись настоюватись // у бутельках морозів»). Художній світ «Червоних чоловічків» схожий на вертеп – він по-ляльковому затишний, і всю світобудову його вміщено на кількох квадратних метрах (до місяця рукою подати, дно річки так близько, що ясно, куди спрямований погляд риби), де світло вихоплює лиш маленький п’яточок, а решту поглинає темрява. Те, що у темряві, – не страшне, його просто непотрібно знати.

В обжитому художньому світі насправді існує двоє персонажів – ліричний суб’єкт, створений Юлею, і той, кому кажуть: «Ти любиш мене і мене ти їси». Практично у кожній поезії відчувається присутність коханого – рідного, як близнюк, і згадки про нього сповнені ніжністю: «ця ж опівнічна звісточка – твоя – ясна – // світляки пролізуть темряву з дна до дна»; «зранку знаходжу ще кілька теплих листів // вони як сліпі кошенята: // не знаю нічого про колір їхніх сірих очей». Два персонажі Стахівської живуть злито, як дві руки одного тіла, щасливі у своїй містичній спорідненості. Існування інших людей стає нескінченно далеким і чужим, коли досконало з’єднуються дві половини, чуйні й наче досі безмежно подивовані зі своєї схожості: «ми як дві ложки з одного сервізу – // однакові вигини // не гостро а плавно так // затишок притискує кожен // куток до стіни».

Пригадуються слова з «НепрОстих» Тараса Прохаська: «Анна не могла повірити, що така неправдоподібна подібність буває – вигнуті лінії повторювалися, вгиналися або вигиналися точно вслід за вигинами і вгинами, накладалися так, що дві поверхні відчували ні себе, ні другу, а з’яву третьої, такої досконало тонкої, що згиналася, прогиналася, перегиналася самостійно». Навіть коли Юля пише «ми падаєм» – зрозуміло, що йдеться не про юрбу, а лишень про пару. Збірка «Червоні чоловічки» – це історія про двох перших, а може й останніх, людей у світі живих, пульсуючих предметів.

Юля Стахівська вправно володіє поетичною мовою. Її образи лаконічні й довершені, водночас, кожна поезія розгортається як багато оздоблене полотно. Лексикон поетеси вільний від модних нині електронно-технічних неологізмів, авторка не бавиться пустопорожнім уживанням книжних слів, не зловживає формальними експекриментами. Водночас, епітети й метафори у цій збірці вражають свіжістю. Читач не натрапить на затерті фрази: очі, дерева, світло, риби – часто вживані літераторами образи – все звучить по-новому, все неповторно, як під час першого знайомства. Метафори Стахівської гідні порівняння з образною мовою Антонича і раннього Тичини: «ось ти годуєш з рук білку і вона хапає // горіховий мозочок осені й ховає під сніг»; «і ось останнє лезо цикади // черкає об голову маку // і він облітає // як голова іоанна»; «нервово читаєш журнал і зиркаєш на мурашини // стрілок які дбайливо переносять білі яйця секунд // в якийсь величезний тільки їм відомий годинник».

Юлине вміння користуватися епітетами також заслуговує на увагу – в такий спосіб кожен образ набуває глибини, фактурності. Через епітети вона бавиться з читацькою уявою: «нічні метелики теплі на звук глибоко летять»; «шоколадно плитками // розтавали дні»; «пустки темні вікон по-чорному геніальні»; «вишнеточать біло у під’їздах стіни». Під пером цієї авторки слова оновлюються, повертаючи собі повноту значення, очуднюються. Вальтер Беньямін мріяв повторно навчитися ходити і говорити, аби відчути радість першої зустрічі зі знайомими речами, йому був ненависний автоматизм. Так само бачить речі Юля у «Червоних чоловічках», де «метелики сплять у надбрівних дугах горищ», а «білі шматки снігу мов чайки» кидаються з дахів, аби «зануритися в мою карь» і «пронизати його сірь». Авторка не користується розділовими знаками (окрім тире), не ставить крапок і великих літер – її слова почуваються вільно, не зв’язані нічим, крім повітря. Її поетичні витвори – це барвисті мініатюри, де слова розквітають чистими кольорами та значеннями.

Юля Стахівська, безперечно, має велике творче майбутнє. Вона вигідно вирізняється з-поміж інших літераторів молодого покоління увагою до мови, естетичною наповненістю образів та неповторним поетичним чуттям. Сподіваємося, що «червоний чоловічок» поступиться, і муза дасть зелене світло новим літературним досягненням та збіркам.