Хвильовий, убивця Фітільова

Полювання на «Вальдшнепа»: Розсекречений Микола Хвильовий. – Упор. Шаповал Ю. – К.: Темпора, 2009
Полювання на «Вальдшнепа»: Розсекречений Микола Хвильовий. – Упор. Шаповал Ю. – К.: Темпора, 2009

Він лежав у труні. На правій скроні кавалок скривавленої вати прикривав дірку від кулі. На лівій була велика ґуля: куля не вийшла наскрізь, застрягши в черепі. У ніч із 13 на 14 травня 1933 року харківський будинок письменників «Слово» переживав не просто, даруйте за каламбур, хвилювання. Він переживав кульмінацію трагічного дійства під назвою «Розстріляне відродження».

У праці «Психологія суїциду» В.Москалець наводить слова французького соціолога й етнолога, автора книжки «Самогубство: соціологічне дослідження» Еміля Дюркгайма: «Мотиви мають дуже втаємничений характер, і сторонній спостерігач може оцінити їх дуже приблизно». Щоб розуміти це, не треба бути ні Москальцем, ані Дюркгаймом. Отож завданням упорядник книжки – історика Юрія Шаповала – було не так з’ясувати причину самогубства Миколи Хвильового, як на основі розсекреченої справи-формуляра С-183 з Галузевого державного архіву СБУ відтворити «способи та характер стеження, яке велося за М.Хвильовим з боку радянських органів безпеки».

Справа-формуляр С-183 могла до нас не дійти. 3 лютого 1947 року її було залишено для подальшого зберігання, натомість 13 квітня 1955 року майор Булигін «полагал бы», що справу як таку, котра не являє собою оперативної та історичної цінності, треба знищити, а її головного фігуранта зняти з оперативно-довідкового обліку. Втім, справу чомусь не знищили. Більше того, щонайменше 30 вересня 1960 року в ній побачили історичну цінність.

Пропоноване увазі зацікавленої громадськості науково-документальне видання складається з двох розвідок – «Фатальна амбівалентність (Микола Хвильовий у світлі документів ГПУ)» Ю.Шаповала та «Хвильовий: історія ілюзій і прозрінь» В.Панченка; корпусу документів (63 одиниці зі справи-формуляра); науково-інформаційного апарату (коментарів, переліку скорочень, іменного покажчика); інтерв’ю з донькою Хвильового Іраїдою Кривич та фотододатку. До книжки також долучено диск із фільмом про Хвильового «Цар і раб хитрощів». Усі документи в книжці друкуються вперше, окрім двох передсмертних записок Хвильового. Втім, записки у справі були представлені лише копіями, отож де поділись оригінали і що в них було насправді, досі достоту невідомо. Один із поданих документів – уривок зі звіту працівника ДПУ УСРР про вилучення паперів у квартирі Миколи Хвильового – фіксує, що зокрема через ці записки спалахнув конфлікт між двома впливовими відомствами – прокуратурою та ДПУ. Зрештою, всі матеріали забрав Г.Желєзногорський – прокурор у спецсправах ДПУ УСРР.

Обидва автори передмов – і Ю.Шаповал, і В.Панченко – наголошують на «фатальній роздвоєності» Хвильового, його «амбівалентності» та втраті ілюзій щодо райдужного комуністичного майбутнього України попри віру в «загірню комуну», в «соціалізм, – тільки не той, що є на практиці, а в той, який мав би бути». Так, Хвильовий себе називає «комунаром», відмежовуючись від лейби «комуніст»; зізнається Миколі Кулішу, мовляв, «логічно і розумом я перебудувався, а емоційно ні, й відчуваю, що ще нескоро перебудуюся. Емоційно я ще колишній»… В уривку зі зведення ДПУ УСРР зафіксовано також такі версії самогубства одного з лідерів ґенерації: «внутрішній розлад із революцією» (Жданович, асист. Пилипенко), нездорова атмосфера в ЛІМі й арешт друга М.Ялового (Гончар), страх зради з боку Ялового (Портечко, Колінько), шори радянської влади щодо українського народу, загроза ліквідації українських шкіл, а відтак і мови (Крижанівський), зрештою, колективізація в Україні та її наслідки (Сенченко). Схожу версію бачимо і в нарисі А.Любченка «Його таємниця».

Із донесень сексотів, написаних для ДПУ в 1930 – 1933 роках, у яскравих деталях постає атмосфера, що панувала в тогочасному письменницькому середовищі. Романтичний флер спадає із хрестоматійних парсун, і виявляється, що Хвильовий і компанія («свої в дошку», найближчі друзі-однодумці – Куліш, Досвітній, Епік, Сосюра, Вишня, Яловий) «часто пьянствуют и устраивают читку рукописей неизданных произведений с шовинистическим содержанием».

А ось донесення сексота на псевдо «Осторожный»: «В клубе «Блакітного» ужинали: КУЛИШ, ДОСВИТНЫЙ, ХВИЛЬОВИЙ, ЭПИК-КОПЫЛЕНКО и ВИШНЯ Остап. После изрядной выпивки КУЛИШ будучи пьяным: «Я признаю Ленинскую политику ЦК партии, но без СТАЛИНА.» После этого заявления сидевшие за соседним столом – КИРИЛЕНКО, НЕДОЛЯ и ПИЛИПЕНКО набросились со стульями в руках на […]ую кампанию, требуя извинения. НЕДОЛЯ с ДОСВИТНИМ подрался. ПИЛИПЕНКО и КИРИЛЕНКО примирились заявив, что они пошутили и просили КУЛИША, чтобы он в таких местах больше не говорил о политике. После этого он и кампания об’единились и продолжали пить… В результате КИРИЛЕНКО отвез ХВИЛЬОВОГО совершенно пьяного домой».

А ось іще епізодик. Після появи комедії М.Куліша «Мина Мазайло» з’явилося кілька рецензій «негативних стосовно її ідеологічної сутності». Автор анонімної записки «О украинских литературных кругах» зауважує: «И вот около последних рецензий 22 апреля в клубе «Блакитного» грязнейший, но и показательный, скандал: в скандале показательно не только то, что КУЛІШ, назвавший Кас[ь]яненка и Костя Котка (авторов рецензий в «Вістях» и «Коммунисте») «говненками», потом на закрытом заседании фракции жилкоопа «Слово» ругал всех отвратительной матерной бранью, при поддержке ХВИЛЬОВОГО, – это является лишь показателем грязной личностно-мещанской сущности самого писателя, и тесной спайки между «Ваплитовцами» даже в хулиганстве»…

Цікавий, між іншим, документ оця записка про тодішні літературні кола. Її автор, зокрема, робить тенденційний аналіз найпомітніших творів у галузі літератури, театру й кіно. Найхарактерніший зріз його стилю – в розгляді п’єси М.Куліша «Мина Мазайло». Її персонаж Мокій, за словами автора, «является не только несомненным шовинистом, но представителем самой глупой, анекдотической разновидности шовинизма. «Комсомольцы» выставлены солидарными с ним, они, кстати сказать, представлены тремя болванами, которые изрекают краткие глупости, подкрепляя их ударами футбольного мяча в пол».

Вам іще смішно? Тоді зверніть увагу на другий розлогий документ – машинопис статті такого собі Л.С. «Нове амплуа Миколи Хвильового» (1929). Відправна теза статті – та, що «М.Хвильовий не просто розумна, а НАДЗВИЧАЙНО розумна людина. Крім того, (можливо що і БІЛЬШ того) він надзвичайно хитра і дипломатична людина. І якраз в цій НАДМІРНОСТІ – його слабке місце». Кажучи коротко, нове «амплуа» Миколи Хвильового – блазень. Точніше – «новий блазень». У статті це підкріплюється цитуванням його інтермедій у «Літературному ярмарку» з висновком: мовляв, блазневі, звичайно, «все дозволено». Але «ПОМІТНА хитрість нічого не варт». Більше того, Хвильового як «блазня наших днів» автор статті звинувачує в іронії! І звинувачує цілком логічно і правильно. Майже вся творчість «ваплітян» (та й узагалі всіх тодішніх творців не ерзац-літератури) була просякнута нею. Починаючи п’єсами Куліша, умисним оглупленням «інтермедій» Хвильового та Йогансена, пародіями Едварда Стріхи й закінчуючи диспутом про «зелену кобилу» – своєрідну формулу, в котру всяк, як свідчать ті-таки доноси, підставляв своє значення. Однак автор статті патетично вигукує: «Вам зрозуміло, що ІРОНІЗУВАТИ може ТІЛЬКИ байдужа людина?.. […] М.Хвильовий обирає БАЙДУЖІСТЬ, – ГІРШЕ, він обирає ІРОНІЮ, безглузду і безсоромну зараз, за часів такого неймовірного напруження всіх революційних творчих сил нашої країни». Як примітка: всі виділені великим реґістром слова підкреслено в цитованих документах.

Думається, іронія була реверсом медалі, аверсом якої був страх (див. покаянні листи Хвильового та його статті у справі СВУ, де він засуджує зокрема… хвильовізм). Утім, блазнювання лідера ґенерації розкусили так само легко, як і його покаяння: так, сексот «Літератор» зауважував, що «чрезмерное покаяние» Хвильового «вызывает сомнения, нет ли здесь какого-либо политического хода».

Хід (точніше – вихід) репресивна система залишила Хвильовому один. Незважаючи на те, що ще 1924 року він у листі до Зерова писав про дві спроби самогубства, що його «Редактор Карк» просякнутий ідеєю суїциду, і що під час скандалів Хвильовий неодноразово діставав свій браунінг, на спусковий гачок письменник натиснув лише у травні 1933 року. Побутує версія, що того дня в нього були гості – Олесь Досвітній, Остап Вишня, Григорій Епік, Іван Дніпровський, Майк Йогансен, Аркадій Любченко та Микола Куліш, яких, за свідченням І.Сенченка, він запросив до себе буквально за півгодини до самогубства. Хвильовий нібито грав на гітарі, читав уривки з Пушкіна, після чого вийшов до сусідньої кімнати, звідки невдовзі пролунав постріл. У протоколі допиту його дружини Юлії Уманцевої, зробленому о 13:40 13.5.33, тобто через дві з половиною години після пострілу, засвідчено дещо інше: «Сегодня в 11 часов утра были: КУЛИШ, ДОСВИТНИЙ, он и я. Письма он не успел бы заготовить, по видимому он заготовил его до разговора». Цю версію підтверджує друга передсмертна записка Хвильового – до пасербиці Любові Уманцевої, де він зазначив, що напередодні спалив свій незакінчений роман, аби «себе переконати: знищив – значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю».

Книжка «Полювання на “Вальдшнепа”» містить іще багато цікавого й розрахована не лише на тих, хто захоплюється літературним процесом 20-30-х років минулого століття, а й на тих, хто цікавиться його залаштунковими механізмами.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.