Кіно і ментальність Ваймарської Німеччини

Кракауер Зіґфрід. Від «Каліґарі до Гітлера»: психологічна історія німецького кіна / Пер. з нім. Ігора Андрущенка. – К.: Грані-Т, 2009
Кракауер Зіґфрід. Від «Каліґарі до Гітлера»: психологічна історія німецького кіна / Пер. з нім. Ігора Андрущенка. – К.: Грані-Т, 2009

Приємно було побачити це видання в книгарні: не так часто у нас перекладають (і, звісно, зовсім не пишуть) праці, присвячені Ваймарській республіці. А це один із найцікавіших періодів новітньої історії: за своє коротке існування (14 років, 1919-1933) Ваймарська Німеччина дала світові безліч видатних мистецьких творів та філософських праць. Але сама ж республіка зростила в собі нацизм, який безперешкодно зруйнував її. Власне, саму історію приходу Гітлера до влади описано в книзі Курта Зонтгаймера, яка (також минулого року) вийшла українською у «Дусі й літері». А більш-менш цілісно про Ваймарську культуру оповідає, хоч і у властивій для себе ексцентричній манері, Петер Слотердайк у «Критиці цинічного розуму» (Тандем, 2002).

І ось нова книжка на ту саму тему Ваймарської політики та культури. Нехай назва не вводить в оману – окрім власне історії німецького кінематографу, праця Зіґфріда Кракауера охоплює всі найвиразніші риси тієї доби й фактично оповідає цілісну політико-культурну історію зародження, зміцніння й поступового занепаду республіки. Соціальну психологію обрано за метод тлумачення тогочасної суспільної дійсності; кіно ж, як істинно масове мистецтво, послужило своєрідним дзеркалом, у якому відбилися суперечливі настрої німців. Зосереджуючись на окремих фільмах, Кракауер простежує ті панівні психологічні тенденції, через які можна пояснити не лише художні твори, але й політичне життя – включно з приходом до влади нацистів. Очевидно, саме прагнення ретроспективно осягнути передумови цієї події керувало автором. Він писав книгу в Нью-Йорку під час Другої світової війни, спираючись передусім на власний досвід життя за Ваймарських часів.

Зіґфрід Кракауер (1889-1966) – один із найцікавіших репрезентантів «золотих 20-их». Попри архітекторську освіту, за Ваймарської республіки він заробляв есеями та критичнии рецензіями для популярної ліберальної газети Frankfurter Allgemeine Zeitung. Ще на початку декади він став інтелектуальним наставником юного Теодора Адорно, надалі все життя зберігаючи тісні контакти з Інститутом соціальних досліджень (з якого й постала Франкфуртська школа критичної теорії). У 1933 році Кракауер виїхав до Парижа, де зійшовся з Вальтером Беньяміном, а в 1940 – уже в умовах окупованої Франції – з величезним ризиком емігрував до США, де й лишився жити після війни. Розмах тем, до яких він звертався впродовж життя, вражає: окрім неминуче різнопланових есеїв, йому належать книги з соціології, історії культури, літературознавства, теорії та історії кіно, а також два романи. Збірка есеїв «Масовий орнамент» забезпечила йому статус одного з чільних ранніх аналітиків масової культури, а «Теорія фільму» зробила його відомим теоретиком кіно.

Звісно, класичний статус праці «Від Каліґарі до Гітлера» не повинен спонукати до апологетичного її сприйняття. За час від першого виходу книжки (тобто з 1947 року) з’явилось чимало критичних зауваг на її адресу. Щоправда, власне кінематографічної сторони справи вони стосуються меншою мірою. Кракауер добросовісно оповідає про всі значні події та тенденції німецького кіно. Проміжок перед Ваймарською республікою він заторкує лише побіжно, натомість звертається до величезної кількості стрічок 1920-1933 років, докладно аналізуючи найцікавіші або найпоказовіші з них. Як колишній Ваймарський кінокритик, Кракауер не соромиться виявляти власні симпатії та антипатії – і багато з високо поцінованих ним фільмів, таких як «Кабінет доктора Каліґарі» та «М», досі вважаються шедеврами німецького кіно. В ролі посібника з історії кіно праця «Від Каліґарі до Гітлера» – не тільки цінна, але й чи не єдина в своєму роді в Україні. Кракауер працював над книгою в непростих умовах, не маючи на руках достатньо матеріалів і використовуючи передусім власні спогади та рецензії. Однак допущений через це недолік навряд чи суттєвий для сучасного читача – усе вагоме й цікаве в книжку потрапило, а на роль всеохопного довідника вона ніколи не претендувала.

Застосований у праці метод викликає більше запитань. Це не просто історія кіно, а «психологічна» історія, як засвідчує назва. Ідеться не про індивідуальні психології авторів фільмів, а про масову, соціальну психологію. Вона, на думку Кракауера, не могла не вплинути на кіно, оскільки воно створюється колективно і апелює до широких мас. Фільми відбивають «психологічні настрої, ті низинні шари колективної душі, які залягають набагато глибше свідомості». Про якусь сутнісну й автономну «національну ментальність» не йдеться – автор усвідомлює, що панівні психологічні настанови весь час змінюються залежно від політичних та економічних чинників, але «наслідок у будь-який час може мимоволі стати причиною»: породжені ззовні настрої, у свою чергу, самі впливають на явища культурного і політичного життя. Панівними ж настроями німецького народу Кракауер вважає настрої дрібної буржуазії, яку трактує досить широко і відриває від економічних, класових категорій. У вирі інфляції 1920-1924 рр. та кризи 1929-1932 рр. дрібнобуржуазна психологія, не звична до демократії, дедалі більше схилялась до авторитарних настроїв, що засвідчує і розквіт націоналістичного кіно в останні роки республіки. Ті ж психологічні чинники, які відбились у фільмах доби, частково відповідальні й за прихід до влади Гітлера, пише Кракауер.

Кракауер був не єдиним, хто у 40-і роки звернувся до соціальної психології за поясненням популярності нацизму та інших тоталітарних течій. Філософи з Франкфуртської школи, не вдовольняючись економічним аналізом (криза капіталізму сама по собі не могла б спричинити фашизм), видали збірник «Авторитарна особистість», багато ідей із якої потім увійшло до «Діалектики Просвітництва» Адорно і Горкгаймера. А близький до франкфуртців Еріх Фромм тоді ж заговорив про феномен «втечі від свободи». Досить вільно переосмислюючи марксизм і психоаналіз, ці праці заклали підвалини так званого «фройдомарксизму». Щось подібне пропонує і Кракауер, хоч і в менш філософській, популярнішій манері. Можливо, якраз через прагнення до спрощеного викладу «Від Каліґарі до Гітлера» страждає на схематизм у поясненні дії психологічних чинників. Від Маркса лишились назви класів, але не класовий аналіз; від Фройда лишились апелювання до несвідомого, але не психоаналітичні методи. Кракауер показує суголосність загальних тенденцій у кіно та тенденцій соціальної психології, економіки, політики. Однак у випадку конкретних фільмів проведення відповідностей між одним та іншим часом видається голослівним і натягнутим: «зручна» дрібнобуржуазна психологія, з її одночасною схильністю і до хаосу й анархії, і до авторитаризму, стає засобом пояснення геть усього.

Тому чи не найцікавіше читати про ті фільми, що не вписувались у дрібнобуржуазну «ментальність», прагнучи радше активно впливати на масову свідомість, аніж пасивно підпорядковуватись їй. Спочатку це були стрічки ранніх 20-их років, на чолі з «Кабінетом доктора Каліґарі», які критикують авторитаризм у всіх його формах. А наприкінці існування республіки з’явились чудові фільми, які привертають увагу до соціальних проблем та шукають шляхів їх вирішення – насамперед це роботи Пабста. Стосовно них Кракауер зазначив: «очевидно, естетичні якості й ліві настрої творили вдалий симбіоз». Автор розгортає картину того, як у 1929-1932 рр., поруч із боротьбою у великій політиці, відбувається аналогічна боротьба у світі кіно – ангажовані фільми Пабста і Ланґа проти навали «національного епосу», який попередив нацистську естетику.

Кракауер не тільки пропонує соціально-психологічне пояснення приходу Гітлера; він показує також суперечливість, неоднозначність Ваймарської республіки, доля якої могла скластись геть інакше. Німеччина 20-их років – дуже цікаве і дуже повчальне для нас явище, а надто сьогодні. Книжка «Від Каліґарі до Гітлера» (видана, між іншим, симпатично і в непоганому перекладі) дає можливість ознайомитись із однією з найцікавіших інтерпретацій цього періоду.