Молоде покоління російської поезії: крізь призму історії

Дмитро Кузьмін і Кменія Мареннікова. Фото з сайту gallery.vavilon.ru
Дмитро Кузьмін і Ксенія Мареннікова. Фото з сайту gallery.vavilon.ru

Розмова про молоде покоління російської поезії передбачає обізнаність того, до кого звертаються, з тим, що відбувалося в російській поезії впродовж останнього століття, зокрема другої його половини. Але для «пересічного» читача російська поезія закінчується десь у 50-ті роки — іменами тоді ще живих класиків, Ахматової та Пастернака. Крім того, на слуху імена поетів-шістдесятників — дисидентів, сумнівне літературне значення яких, на мою думку, зовсім не пропорційне їх популярності. В цілому ж друга половина ХХ ст. зводиться до імені Йосипа Бродського, який, за всієї своєї величезної значущості, був представником лише одної з гілок російської поезії: він вийшов із непідцензурного «гуртка» «Ахматовські сироти», що його назва промовляє сама за себе. В своїй поетиці вони свідомо розвивали лінію класичної традиції російської поезії. Паралельно ж у літературному просторі існувало ще багато цікавих явищ, радикально відмінних від цієї лінії (до речі, Бродський мимохідь згадує про це у своїй нобелівській лекції).

Головною характеристикою літературної ситуації другої половини ХХ ст. є її стабільна, незмінна двоїстість. Йдеться про два простори – простір офіційної та непідцензурної літератур, які, фактично, були розділені залізною завісою.

Офіційна література — сукупність літературних інститутів, вписаних у державну систему Радянського Союзу. Це — спілка письменників, з усіма її зборами, письменницькими дачами та регаліями, офіційні радянські часописи та видавництва. Умовою існування в цій системі було писання в чітко заданих межах — повне дотримання «радянського» літературного канону. Будь-які експерименти з формою, будь-яке новаторство в цій системі було абсолютно неможливим.

Сергій Луговик. Фото з сайту gallery.vavilon.ru
Сергій Луговик. Фото з сайту gallery.vavilon.ru

Друге літературне поле — простір непідцензурної літератури — становило собою окремі літературні угруповання з чітко окресленими естетичними орієнтирами, рідше — авторів-одинаків. Найактивнішими ці літературні об’єднання були в Москві й Петербурзі. В них не було офіційних журналів, де друкувалися б їхні вірші: тексти поширювалися  в «самвидаві» обмеженими тиражами, іноді — їх просто запам’ятовували і відтворювали усно. До речі, саме в цьому середовищі був Лимонов, який приїхав до Москви з Харкова — він виготовив певну кількість екземплярів власних самвидавівських книжок, набраних на друкарській машинці, й поширював їх.

За «самвидат» можна було поплатитися свободою: так, дім Павла Улітіна, чудового прозаїка, неодноразово відвідували люди в цивільному, і перебирали всі його папери. Єдиний «офіційний» друкований орган самвидаву — це «тамвидав», тобто зарубіжні журнали і видавництва, що публікували вірші «непідцензурних» авторів.

Попри такі жорсткі умови існування, саме самвидав став тим — у широкому сенсі — місцем, де відбувався повноцінний розвиток російської поезії. Саме в колах непідцензурної літератури здійснювалося справжнє новаторство, саме там література розвивалася так, як належить будь-якому мистецтву. Найвагоміші антології, до яких увійшли тексти авторів «непідцензурної літератури», — антологія «Біля блакитної лагуни» Костянтина Кузьминського та «Самвидав віку». Геннадій Айгі, Ян Сатуновський, Михайло Айзенберг, Ольга Седакова, Олена Шварц, Станіслав Красовицький, Генріх Сапгір, Ігор Холін — публікуватися «офіційно» вони почали значно пізінше.

Олексій Афонін. Фото з сайту www.litkarta.ru
Олексій Афонін. Фото з сайту www.litkarta.ru

Напевно, тим, хто жив у ті часи, ситуація могла здаватися безвихідною: монолітна система нав’язувала саме такий спосіб існування, не пропонуючи жодних альтернатив. Єдине, що могла зробити людина — це достойно відповісти своїй добі — способом свого життя і текстами, які вона писала. Справжність поетичного висловлювання, отже, була тоді аналогом соціального, але не екзистенційного вигнання.

Ситуація різно змінилася наприкінці 80-х років, коли вперше почали відкрито друкувати твори раніше заборонених російських і зарубіжних авторів, а 1991 рік став тією історичною точкою, коли все змінилося остаточно й безповоротно. Для представників «офіційного» простору (який існує і нині) світ перевернувся з ніг на глову. Здається, саме тому почали лунати репліки про смерть літератури — коли різку зміну типу існування соціальних навкололітературних інститутів, кінець соціальної доби сприйняли як кінець самого мистецтва.

Насправді ж, усе було зовсім не так. Паралельно з тим, що почали друкувати раніше заборонених авторів, наприкінці 80-х — на початку 90-х «подорослішали» ті, хто народився приблизно в 70-х: на той час вони були «молодим поколінням». Інститутів для співпраці з молодими тоді ще не існувало, висловитися так, щоб їх почули, їм було ніде, і покоління відреагувало на це адекватно — самоорганізацією. Так з’явилася спілка молодих літераторів «Вавилон», для яких позиція естетичного плюралізму, визнання своїми попередниками представників з «непідцензурного» кола, орієнтація на західну літературу та філософію, настанова на новаторство авторського висловлювання — було самоочевидним (див. статтю Дмитра Кузьміна «Як побудували вежу» — НЛО, 2004, № 48 // http://magazines.russ.ru/nlo/2001/48/kuz.html).

Михайло Котов. Фото з сайту gallery.vavilon.ru
Михайло Котов. Фото з сайту gallery.vavilon.ru

Отже, покоління «Вавилону» — авторів 70-х років народження — формувалося в умовах реструктуризації літературного простору, суспільного та культурного життя. Їхній внесок в історію російської літератури на сьогодні є беззаперечним. Саме з цього покоління вийшла плеяда імен — найяскравіших новаторів російської поезії 90-х років, таких як, наприклад, Станіслав Львовський і Андрій Сен-Сеньков (докладніше про покоління див. статтю Д. Кузьміна «Покоління Вавилону»  —http://www.litkarta.ru/dossier/kuzmin-pokolenie-vavilona/).

У 2000-х роках ситуація знову змінилася. Поети, які народилися у 80-х, формувалися вже за зовсім інших обставин: існування літературного процесу як вільного явища вони сприймали як належне; завдяки поширенню інтернету стала доступною будь-яка інформація; історія російської поезії для літераторів цього покоління була відкрита як на долоні; практично будь-які тексти можна було прочитати. Що ж до літературного процесу, то молоді автори 2000-х уже мали свої майданчики для висловлювання, кількість і якість яких протягом першого десятиліття ХХІ ст. зросла. Премії «Дебют» і «Літературрентген» цілеспрямовано займаються тим, що із загальної маси текстів вибирають твори авторів, віком до 25 років; журнали — як паперові, так і електронні готові друкувати молодих і справді це роблять. Тобто молодий поет нині має таку можливість реалізувати себе, якої не було в його попередників від початку ХХ ст.

Дебют авторів покоління 80-х відбувся в 2002–2003 роках. 2003-го вийшов останній випуск альманаху «Вавилон». У розділі «Кампус» близько десяти поетів представили свої тексти, об’єднані спільним типом висловлювання й естетикою.

«Кампус», умовно кажучи, представляв першу хвилю покоління народжених у 80-х роках — це Ксенія Мареннікова, Тетяна Мосеєва, Михайло Котов, Петро Попов та інші. Спільним для всіх них є відчутно ліричний тип висловлювання, а також, за спостереженням Дмитра Кузьміна, запозичення поетичних засобів не з попередньої літературної традиції, а безпосередньо з нової навколишньої дійсності: з чатів, рекламних гасел тощо (тексти див. на сайті www.vavilon.ru). Суто особисті переживання в поезіях цих авторів набували статусу «загального місця» і в такий спосіб піднімалися до екзистенційного рівня. Тобто, це дуже «приватний» і людський тип висловлювання, але приватність його є такою, що особистий світ іншого дає відповіді на дуже загальні речі, зумовлені історичним часом, — відповіді унікальні, і через них — насвітлює те саме загальне. Уривки висловлювань, окремі шматки зовнішнього світу, цитати, власні переживання, розуміння через них історії і можливість про це сказати, але сказати тихо, як приватна особа, — видається мені важливою рисою поетики згаданих авторів. І тут помітний тісний зв’язок з попередньою літературною традицією: відштовхування від концептуалістів — Пригова, Некрасова та поетів покоління «Вавилону», зокрема Станіслава Львовського, Андрія Сен-Сенькова, Євгенії Лавут, Олександра Анашевича.

Василь Бородін. Фото з сайту www.litkarta.ru
Василь Бородін. Фото з сайту www.litkarta.ru

Друга хвиля поетів покоління «двадцятирічних» прийшла наприкінці 2000-х років. Вона несла в собі вже зовсім іншу тенденцію. У текстах помітний нахил до метафізики, відповідна образність, багаті культурні алюзії. Проте метафізика ця не є чистою, цілком відірваною від фізичної реальності, — вона радше пронизує її. Це, якщо завгодно, метафізичний тип говоріння з цього моменту історії, говоріння про світ, де трансцендентне пронизує іманентне, де вічність і миттєвість нерозривно переплетені. Як сутність «тлінної» речі можна побачити, тільки пізнавши її істинну метафізичну суть, так і нескінченний простір метафізики починає промовляти лише за умови уважного ставлення до окремої речі. У цих авторів — Сергія Луговика, Олексія Афоніна, Василя Бородіна — дещо інші орієнтири: метареалізм в особі Парщикова та Драгомощенка, Геннадій Айгі, Олена Шварц, Ольга Седакова та інші. Мені здається, що тяжіння молодої поезії до метафізики після (все ж таки) завершення доби постмодерну — цілком логічний. Після того, як поетика «прямого висловлювання» та постконцептуалізм доводили право автора на існування після концептуалізму та — ширше — постмодерну. Нині це, здається, вже доведено, а постмодерн подолано.

Виникло уявлення про певне ядро, що його існування ігровий постмодерн заперечував; відчуття права на власну мову; уявлення про певну справжність існування, ширше — буття. Виявити її по-новому, сказати про неї по-новому видається мені дуже важливим завданням, яке у «метафізичній поезії» може бути вирішеним.

Сприяти його вирішенню має, мабуть, уміння стояти перед усім світом, перед справжніми значеннями, бути тим, хто ти є — тобто людиною, закинутою в цей світ, людиною, яка ставиться до нього з увагою та любов’ю.

Народилася 1982 р. Закінчила Харківський медичний університет, лікар-психіатр. Публікує вірші, прозу, статті про поезію в російських й українських журналах. Автор поетичних збірок: «Бідні білі люди» (М.: АРГО-РИСК; Тверь: Колонна, 2005), «Голоси говорять» (М.: Европа, 2007), «Білі стіни» (М.: Новое литературное обозрение, 2010), книги віршів і прози «Солдат білий, солдат чорний» (Харків: Фоліо, 2010). Також перекладає українську поезію, опубліковано збірку Олега Коцарева «Стечение обстоятельств под Яготиным» (М.: АРГО-РИСК, Книжное обозрение, 2009, спільно з Дмитром Кузьміним. Лауреат «Російської премії» (2007), премії «ЛітератуРРентген» (2007), премії журналу «РЕЦ» (2005). Короткі списки премій «Дебют», «Співдружність дебютів», конкурсу «Молодіжного міського роману» видавництва «Фоліо». Вірші перекладено на англійську, італійську, українську та білоруську мови.