Про Росію без любові

Віктор Єрофєєв. Енциклопедія російської душі / Пер. з рос. В. Шкляр. — Київ: Ярославів вал, 2010
Віктор Єрофєєв. Енциклопедія російської душі / Пер. з рос. В. Шкляр. — Київ: Ярославів вал, 2010

Від редакції. Рецензія Ігоря Самохіна — ще один погляд на резонансну книгу В.Єрофеєва «Енциклопедія російської душі» (див. також: Дмитро Дроздовський «Душа абсурду»).

«Енциклопедія російської душі» має дуже мало спільного зі звичною енциклопедією. Однак книгу Єрофєєва так само важко читати послідовно, від першої до останньої сторінки: сюжету майже немає, поступового розгортання аргументації теж. Одне слово, нуднувато. Простіше навмання відкривати будь-яку сторінку й читати котрусь із єрофєєвських абсурдних оповідок або котрийсь черговий афоризм. Утім, це теж швидко набридає. До того ж, списку статей в алфавітному порядку, як у справжній енциклопедії, тут немає. Певно, далась взнаки «російська душа» автора: якщо судити з написаного в книзі, складання енциклопедій – надто відповідальне й серйозне для росіянина завдання.

Щоправда, «судити» про якісь більш-менш реальні речі, скажімо, про людей російської національності, за «Енциклопедією російської душі» – справа якщо й не марна, то доволі складна. Єрофєєв продовжує давню російську традицію – дошукується «сутності» своєї нації, досліджує її «національний характер» чи пак «ментальність», а ще краще – «душу народу». Єрофєєв досяг у цьому справжнього успіху – після нього писати на цю тему стане значно складніше. Він, здається, таки завершив одвічні пошуки сутності російської душі, але я досі вагаюсь, із якої саме причини – чи то через усеохопність його опису, чи то через надто наочну демонстрацію безглуздості будь-яких таких пошуків.

Я аж ніяк не маю на увазі, що Єрофєєв написав «безглуздя». Він надто гарний і надто розумний письменник, аби писати безглуздя, навіть якщо написане ним неможливо читати. Є правильніший, усталений у літературознавстві термін – «абсурд». Від абсурду можна і потрібно отримувати задоволення, але при цьому слід розуміти, що абсурдність задумав сам автор. До того ж, автор, Єрофєєв, давно і небезпідставно запідозрений у «постмодернізмі» – а отже й стратегія читання його книжки мусить якось підлаштовуватись під це влучне означення. «Енциклопедія російської душі» – феєричний, дотепний, жваво написаний текст, який порушує дуже серйозну тему і змушує поставитись до неї геть несерйозно і безвідповідально. Автор подає справді всеохопний каталог описів «російської душі», що розкривається в оповідках, діалогах, міркуваннях та афоризмах, інколи просто блискуче точних і лаконічних. Водночас «російська душа» по ходу розгортання цього фрагментованого, дезорганізованого тексту набуває дедалі більшої кількості означень, потрапляє в дедалі розмаїтіші ситуації, яких стає так багато, що врешті-решт читач опиняється перед висновком, що нічого певного про «російську душу» сказати в принципі неможливо, отака вона загадкова. Тобто приходить до того ж висновку, із якого починається кожен «серйозний» розмисел про російську ментальність – умом Расію нє панять…

Чи мав саме це на увазі Єрофєєв? Не знаю, може, й так. Але доводячи свої «міркування» до абсурду, пускаючи в хід безліч стереотипів, раніших описів чи самоописів, багато користаючись матеріалом із анекдотів та іншого фольклору, а також вдало долучаючи до загальної картини багату російську історію, – у такому вибухонебезпечному коктейлі, який автор навіть не намагається впорядкувати й привести до ладу, будь-яке цілісне уявлення про російську душу губиться. Єрофєєв так добре впорався зі своїм завданням, що аж знищив той концепт, який нібито розглядав. Оскільки він, нагадую, «постмодерніст», слід узяти до уваги тотальну іронічність постмодерного письма. Чи мав на увазі автор, що він не має на увазі те, що пише? Чи, може, мав на увазі геть протилежне? Теж навряд чи. Єрофєєв надто добрий письменник, аби писати всуціль, від початку й до кінця, іронічно. Відчутно, що російська тема йому близька і болюча, відчутне його бажання висловити накопичену за життя ненависть, відразу, образу до рідної країни та рідного народу. Однак це не всеохопна ненависть і відраза. У ній є добряча домішка іронії та здорового глузду. Тому «Енциклопедія російської душі», як мені здалось, балансує десь на межі філософського роздуму та зумисне абсурдної й несерйозної гри.

Постмодернізм, гра, іронія, карнавал – усі ці поняття стали модними на просторах колишнього Союзу в дев’яності, і виникає небезпідставне бажання приписати їх і «Енциклопедії російської душі». Написано-бо її в 1997-1999 роках. Час написання взагалі багато пояснює стосовно цієї книжки, і не лише її «постмодерність». Бо попри тогочасну раптову пристрасть гуманітаріїв та письменників до «гри» та «іронії», життя за межами «тексту» (хоч багато хто не вірив, що поза текстом щось існує) давало мало підстав для веселощів – у пострадянських країнах буйно цвів дикий капіталізм, навіть наймолодші з нас це пам’ятають ((http://lurkmore.ru/90-%D0%B5 – тут можна прочитати дотепний і достовірний опис тих років). Коли ж іще писати про ницість і безнадійність російського народу, як не в час абсолютного його зубожіння й здичавіння, коли тільки найстійкіші могли відчувати віру в свою країну? Не дивно, що відразу після виходу книжки жодних протестів проти неї не було. Я тут згадав би ще одне розпливчасто-небезпечне поняття – «дух часу». У якомусь сенсі саме «духом часу» зумовлена ця феєрична «енциклопедія», однак Єрофєєв, свідомо чи ні, підмінює конкретно-історичний «дух часу» позачасовою «душею народу».

Часи змінюються, а разом із ним читачі. Не так давно група російських патріотів таки обурилась, нарешті, «Енциклопедією російського народу». Мовляв, книжка паплюжить добру славу нації та розпалює міжнаціональну ворожнечу. До свого ж таки народу. Якщо ми свідомі того, що написане Єрофеєвим сприймати всерйоз у жодному разі не можна, то розуміємо і повну безглуздість цих звинувачень. Насправді, дуже корисна книжка, принаймні в Росії. Навіть тепер, десять років потому. Як на мене, кожен народ, має він «душу» чи відмовляється від таких недолугих концептів, повинен здобутись хоч на одну таку свідомо садомазохістичну книжку, з якої можна посміятись, а при нагоді, впізнаючи на сторінках себе, замислитись. У здоровому суспільстві такий текст сприйматиметься легко і ні в кого й думки не буде йти до суду. Українцям теж потрібна подібна «Енциклопедія української душі». А ось стосовно Єрофєєва, то хоч як би цікаво не було його читати (хоча це якраз, повторюю, нуднувато), все одно його книжка призначена для «своїх» – це їх вона повинна епатувати, смішити й примушувати до самоіронії та самовдосконалення. Натомість цю книжку переклали українською, і тому в мене виникає підозра, що багато хто з українців читатиме текст серйозно і зі злостивістю стосовно північних сусідів. Це сумно.

До речі, ще про «дух часу». Єрофєєв, звісно, хороший і визнаний письменник, але його спроби погратись із «російською душею» мене не переконали. Особливо в сучасному історичному контексті. Для розуміння Росії теперішньої, безвідносно до ментальності й «душі», значно цікавіше й корисніше почитати, скажімо, «Цукровий Кремль» Сорокіна – справді критичний (а не садомазохістичний) текст, у якому за всією ґротескністю прозирає правдива алегорія сучасної путінської Росії. Причому цей роман цілком свідомий свого часу і суспільної ситуації, а не втікає від неї в метафізичні глибини національної душі. У цьому сенсі книжка Єрофєєва однозначно програє, і за актуальністю, і за цікавістю. Російська література пропонує багато кращих речей.