Франко без цензури

Іван Франко. Зібрання творів: у 50 т. / Покажчик купюр. — Київ: Наукова думка, 2009
Іван Франко. Зібрання творів: у 50 т. / Покажчик купюр. — Київ: Наукова думка, 2009

Радянський час був сповнений суперечностей, як і будь-яка велика культурна епоха. Навіть якщо взяти до уваги справу видання творів наших класиків, то не можна не відзначити масштабності різних «томників», їхніх тиражів і, що є сьогодні річчю неможливою, відносної рівномірності розповсюдження цих видань по бібліотеках країни. Але з іншого боку, всі ці великі видавничі заміри здійснювалися під пильним ідеологічним наглядом, що наклало свій відбиток на тексти, що вводилися в науковий обіг. Тепер, коли стали доступні тексти автентичні, на яких не позначилися цензурні утиски, можна писати не лише історію текстів, але й історію цензури як своєрідного культурного явища. Спробувавши відкинути трагічні шаблони, варто поглянути на цензуру не лише як на «трагедію без катарсису», а як на певний культурний досвід.

Українські класики зламу ХІХ-ХХ століття за життя мали припасовуватися до цензурного прокрустового ложа царської Росії, а після відходу в інший, безцензурний, світ їх усе одно продовжували припасовувати до цензурних рамок цензури Радянської.

Цікавою є певна типологічна відмінність між цензурами у Росії царській і радянській. Вона одразу впадає в око, якщо порівняти визначення цензури, як його дають відповідно Словарь Брокгауза и Ефрона та Большая советская энциклопедия.

Цензура – 1) надзор за печатью с целью предупреждения распространения вредных с господствующей в данное время в правительственных сферах точки зрения произведений печати и 2) то учреждение, которому специально поручен таковой надзор. Цензура… сохраняется лишь в Турции, Черногории и России.

Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. 1903. – т. XXXVIIa (74). – с. 949.

Цікаво, що тут бачимо згадування, що цензура в тодішній Оттоманській імперії і в Росії суттєво не відрізняється. А наприкінці статті є згадка і про цензурні утиски української мови. Стаття позбавлена лицемірства.

Порівняймо її зі статтею радянського часу:

Цензура в СССР носит совершенно иной характер, чем в буржуазных государствах. Она является органом социалистического государства, ее деятельность направлена на охрану военной и государственной тайны в печати, а также на предотвращение публикации материалов, которые могут нанести ущерб интересам трудящихся.

Большая советская энциклопедия, т. 43. – с. 519.

Впадає в око хитра фразеологія, яка ніби й визнає існування цензури в СРСР, але при цьому вказує на її якісно нову прогресивну форму.
Нагодою і приводом для ще одного погляду на радянську цензуру є виданий нещодавно четвертий додатковий том до 50-титомника Івана Франка. Він є, напевне, прецедентом не лише в українській видавничій практиці. Адже ця трьохсотсторінкова книга є зібранням купюр до попередніх 50-ти томів.
Загалом, усі купюри можна поділити на кілька груп (за спадом кількості):
1. Ідеологічні.
а. невигідна згадка Росії;
б. критика соціалізму;
в. згадка про заборонені персоналії.
2. Естетичні.
3. Етичні.

Найбільшого цензурування зазнала праця «Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах», купюри з якої займають половину трьохсотсторінкової книги. Перебільшувати політичне підґрунтя вилучення цих віршів не доводиться – адже серед них подибуємо як і гнівні польські таврування повстання Хмельницького,  так і латинський вірш, де прославляється полководець:

A deo datus, Chmelnicki vocatus,
Dei flagellum, exitiale bellum
Rebellionis,
Perduellionis,
Canite Polonis !
In luxuriam nec non desidiam
Magnificorum atque rusticorum
Oppressiones,
Aggravationes,
Exactiones.

(Богом даний, Хмельницьким званий,
Бич божий. Війну згубну
Повстанську,
Бунтівну,
Сурміте полякам!
Проти розкошів, неробства
Вельмож, проти
Утисків,
Поборів,
Визисків, що їх селяни терпіли.)

Таким чином, припускаю, що ці тексти зазнали купюрування не через невигідний для влади зміст, а радше через свій обсяг – їх було вилучено, щоб том не надто розростався.

Невигідна згадка Росії. Франкові навряд чи можна приписувати нелюбов до російської культури чи мови. Але як людина, що бачила історичну дійсність у всій суперечливій повноті, він не  уникав ущипливих, де це було доречно, згадок про східного сусіда. Наприклад, у рецензії на книгу А. И. Пипіна «История русской литературы» Франко подає як дуже важливий факт для «наших об’єдинителів», що староруська література вся була південноруською, і цитує із Пипіна такий абзац у власному перекладі: «Південне плем’я (слов’ян. – Н.Н.) швидше осіло тривко в певних границях; північне сунулося на північ і на схід ще довгі віки потім. Південне плем’я, живучи в лагіднім кліматі, заховало свобідніші відносини до власності, більшу живість, чутливість і поетичну фантазію; воно було ближче культурних центрів Заходу і Півдня і могло більше користати від них. Натомість північне плем’я серед важких відносин виробило в себе більшу твердість, деспотизм, недвижність і ексклюзивність. Південно-руських вояків характеризує особиста ініціатива і героїзм, спільні «Слову о полку Ігоревім» і билинам; північно-руських – пасивний послух і незломна вірність».

Або такий випад стосовно православної церкви Московського патріархату 17-18 століть, що його подибуємо в рецензії на книгу П. Житецького «Энеида» И.П. Котляревского и древнейший список её»: «Дивно, чому д. Житецький не завважив, що православна Москва кілька разів наказувала відбирати старі церковні книги з усіх церков України і заступати їх московськими, хоча там відступлення були далеко менші, коли тим часом уніатський собор, буцімто латинізований, позволяє вживати в церквах старих православних книг (вони в багатьох церквах уживаються й досі!) тільки по доконанні деяких правок. Здається, уніяти були більше толерантні, ніж православна Москва!»

Також був купюрований абзац, у якім Франко говорить, що українській інтелігенції вже час відмовитися від переходу на службу культурам інших народів: «Що українці ще від свого державного сполучення з Москвою не переставали працювати для російської науки й просвіти – се доказує маса блискучих імен, починаючи від Прокоповича, Туптала, Яворського, а кінчаючи Гоголем, Костомаровим, Ковалевським. Що українці здавна шукали волі разом із чільними великоросами або й на перекір їм – се доказує довга низка імен від Мазепи й Сірка аж до Желябова, Лизогуба й Драгоманова. Та тільки одно й друге чи може вважатися аргументом, що так воно й надалі має бути? Мені здається, що навпаки: коли б українці здавна були працювали для себе, для своєї національности, не оглядаючися на абстрактний общерусизм, то не тільки піддвигнули б були Україну високо, але  й загальноруська й загальнослов’янська сила була б у сумі багатша та більша» (зі статті «Михайло Петрович Старицький»).

Примітно, що Франко тут говорить про Гоголя як про передовсім українського письменника.

Критика соціалізму. Як відомо, Франко відійшов від соціалістичних вподобань своєї молодості, і в його писаннях почали лунати ноти критики чи застереження щодо соціалізму. Ця ідеологічна зміна яскраво прочитується у передмові до збірки «Мій ізмарагд», з якої був вилучений такий уступ: «Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей, що не довго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависти та класової боротьби. Признаюсь, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованні мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичні регламентації всеї людської будущини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої «світлої» будущини».

Згадування заборонених персоналій. Іншим типом купюр є ті, які стосуються імен персоналій, на згадування яких (або на згадування без таврування) було накладено табу. Наприклад, зі статті «Старе й нове в сучасній українській літературі» вилучено абзац із похвальною оцінкою творчості Володимира Винниченка: «Один тільки Винниченко в остатніх двох роках піднявся відразу на видне становище і подав великі надії своїм незвичайно многостороннім, дужим талантом та знанням життя. Коли доля поталанить сьому молодому і повному сили письменникові дійти до повного розвою, то можемо надіятися з нього справді великої прикраси нашої літератури. Дужістю таланту, яркістю малюнка та широтою розмаху він найбільше з усіх молодих наших письменників нагадує П. Мирного».

Також була вилучена фраза із передмови до українського перекладу «Нарису історії західноєвропейської літератури до кінця 18-го віку» Миколи Стороженка, і не дивно: «Переклад аж до розділу про німецький Sturm und Drang  виготовив молодий земляк із України С. Петлюра…»

Також було цілком вилучено панегірик М. Грушевському зі статті «З остатніх десятиліть ХІХ віку». Уявлення про нього можна скласти з такого короткого уступу: «Чоловік широкої освіти, незламної волі і невичерпаної енергії, він сполучує в собі серйозність і критицизм ученого-історика з молодечим запалом для справи піднесення рідного народу, з трудолюбністю і терпливістю, які тільки той може оцінити вповні, хто знає у всій повноті той галицький шлендріян (недбалість – Н.Н.), серед якого опинився молодий професор, прибувши з України…»

До зразків купюр «естетичного» характеру можемо віднести вилучений сторінковий некролог Стефана Маллярме. Хоча згадка Франка й була іронічною, а все одно, певно, вважалося, що Франко як зразковий письменник-реаліст і згадувати не мав про буржуазного декадента. До такої «естетичної» цензури, вже поза межами тому купюр, можна віднести і майже столітнє ігнорування перекладеного Франком «Симпозіону».
До умовно названих «етичних» купюр можна віднести вилучення тих місць, які певними екстраваганціями шокували пуританського читача. Але до таких текстів належать лише шматки із «Матеріалів до біографії Вагилевича», де Франко цитував особисті записи члена руської трійці про молодечі пригоди того – і по-вікторіанськи благочестива цензура не могла допустити, щоб у томі класика української літератури залишилися згадки про трипер і помсту оскопленням, яким погрожувала Вагилевичеві одна з його відкинутих пасій.

Загалом же, можна сказати, що четвертий додатковий том разом із попередніми трьома та разом із «Мозаїкою» нарешті надали доступ до Франка в повному обсязі, без замовчувань  і купюр.