Метафора глибиною в шурф, або Дівоча цнота в поезіях Василя Голобородька

Василь Голобородько
Василь Голобородько

Голобородько – поет, адресу якого знають краще, ніж його творчість. Принаймні, таке враження складається з усієї невеликої кількості інтерв’ю  з ним. У них обов’язково вказують на іронію долі жити на кварталі Пролетаріату Донбасу в Луганську.  Про поета пишуть мало, але якщо пишуть, то обов’язково згадують, що він зазнав політичних утисків за розповсюдження забороненої літератури, що знаний більше за кордоном, ніж в Україні, і що неодмінно заслуговує на Нобелівську премію. Будь-який критик, який мав стосунок до Луганщини, вважає за свій святий обов’язок написати про свого земляка. Серед них Тарас Пастух, Тетяна Щербаченко і ваша авторка. Тепер Голобородька видано великим обсягом на глянцевому папері, як колись видавали тільки вождів. Але часи змінилися. Не буду переповідати історії про долю Василя Голобородька, подавати списки літератури. Це все за бажання можна знайти, а розкажу про недоступного Голобородька і про репресивну діяльність сучасної літературної критики.

Василь Голобородько належить до Київської школи, ігнорованої  сучасними літературознавчими розвідками, у яких вона логічно мала би не просто згадуватися один-півтора рази, а мати власну рецепцію. Василь Голобородько – поет, завдяки якому верлібр з урбаністичного раптом став до болю генетично українським, набув смаку національної поетичної кухні так, що аж потрапив в антологію світової поезії «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька».

Перша збірка поета «Летюче віконце» вийшла за кордоном у видавництві «Смолоскип» (Париж-Балтимор) 1970 року. Найновіше видання вибраних поезій «Ми йдемо» (про нього докладніше — в статті Тараса Пастуха «До глибин українського буття (штрихи до портрета Василя Голобородька)» за сприянням земляків поета – два роки тому в Україні (Київ-Рівне). Але за ці тридцять шість років різниці між виданнями – жодної повної адекватної рецепції творчості Василя Голобородька (про що зауважує і Тарас Пастух), а все якісь фрагменти або поверхові дослідження.

Дівоча цнота в «Українських птахах» та незграбне рецензування збірки
Три роки тому дипломна та магістерська роботи Василя Голобородька були доступні у бібліотеці Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (тоді ще педагогічного). Перша розвідка має назву «Ознаки дівочого вінка як основа для його метафоричної трансформації в українських народних казках» ( 2001) та магістерська робота – «Міфопоетична трансформація обряду сватання в українських народних казках» (2002). Якщо читати ці розвідки разом з «Українськими птахами в українському краєвиді», то складається враження, що наукові роботи є своєрідним тлумаченням художнього тексту або щонайменше мають на нього вплив. Так, в архітектоніці поезій та розділів названих наукових робіт є багато схожого. Наприклад, у дипломній роботі маємо назви розділів: «Вінок: те, що зелене», «Вінок: те, що дівчина одружившись більше не надіває» та у названій збірці назви до поезій –»Вівсянка: найперша весняна пісенька», «Біла лелека: птах, що має чорний знак на білому». Прочитується схема «номен: ознака». Наукові та поетичні тексти – ніби одне ціле і написані в одній концепції. Поезії мають очевидно вокабульну побудову. Автор ніби боїться випустити хоч одну лексему на позначення птахи, хоч один діалектизм, чи приклад у вигляді обряду, пов’язаний з названим птахом, через що тексти набувають дещо академічного смаку словникової статті. Таким способом художній текст ніби продовжує науковий. Але з іншого боку актуалізація лексем у поезії повертає нам їх. Якби не було в українській літературі поезії Василя Голобородька, багато слів скоро довелося б забути. Голобородько – український Маларме, який заглядає в етимологічний словник, але, на відміну від француза-попередника, не зашифровує значення глибоко в тексті, а навпаки – розшифровує його, пояснює. Так, у поезії «Біла лелека: птах, який має чорний знак на білому» читаємо:
…подекуди тебе, біла птахо, називають турецьким ім’ям,
ти – лелека,
а можливо,
ти – загадка самої себе за ознакою:
та, хто має ім’я схоже до вигуку «еле-ле!»,
яким діти дражнять інших дітей,
коли в них випадково стає помітним
те, що звичайно приховується у штанцях, –
відгадкою такої загадки
ти – сама уся…

Голобородько не випадково вибирає тему свого дослідження – «Ознаки дівочого вінка» – вона його дійсно хвилює.  Це все одно, що «Ознаки дівочої цноти» чи чогось на кшталт цього. У роботі він тлумачить вінок як метафору дівочої незайманості (предметне перенесення), що змінюється залежно від змін у сексуальному житті дівчини. Він пише: «Доросла дівчина носить «вінець, вінок» на голові, і це означає, що вона вже доросла, готова одружитися і при тому є незайманою, а ті дівчата, які втратили дівоцтво до одруження, вже не мали права надівати вінок, носити вінок на голові, тому позначення неможливості такою дівчиною носити вінок на голові через втрату дівоцтва переносилася на її статеві органи, де й знаходилася причина неможливості носити «вінець, вінок» дівчиною, яка втратила дівоцтво». Так само у відвертих текстах «Українських птахів» тематика незайманості та різні фізіологічні подробиці жіночого організму очевидно значні і перегукуються з тематикою дипломної та магістерської робіт автора.  У тій же згаданій «Білій лелеці»:
… є дівчинка-підліток, півдівки, яка не має місячки,
а тому і не має знаків місячки
на своїй білій сорочці,
доросла ж дівчина, дівка, творить загадку
про саму себе за ознакою:
та, хто має чорний знак на білому,
та, хто має чорний – як дьоготь –
знак на білій сорочці,
та, хто має чорний – нечистий –
знак на білій сорочці, –
відгадкою такої загадки є доросла дівчина, дівка,
яка на відміну від дівчинки-підлітка, півдівки,
уже має місячку […]
існує серед українців загадка-леґенда про
твоє походження, біла лелеко:

ніби – Пресвята – Богородиця – дала – одного – разу – свою – сорочку – служниці – щоб – та – пішла – на – море – й – випрала – її – а – до – того – суворо – заборонила – дивитися – на – сорочку – служниця – не – послухалася – а – коли – подивилася – то – побачила – безліч – різних – гадів – тоді – Пресвята – Богородиця – мовила – якщо – ти – така – то – будь – лелекою – і – їж – цих – гадів – звідтоді – й – досі – лелеки – ходять – і – збирають – всіляких – гадів, –

Голобородько збирає всю інформацію, що стосується лелеки, і ставить в один ряд зі словами обряди з точним фіксуванням дат, коли вони відбуваються, з поясненням фразеологізмів. І автор тут виявляється радше в організації довідкового матеріалу про суб’єкт художнього  зображення (оскільки вже заявлено, що збірка поетична). Навіть важко сказати, чи це суб’єкт, притаманний для художнього тексту, чи об’єкт, характерний для наукової роботи. Поет балансує саме на цій грані і думаю, що ця теза може бути ключем до інтерпретування «Українських птахів в українському краєвиді».

Автор зовсім не вдається до моралізаторства, як це часто властиво «шістдесятникам». Він фіксує невидимі зв’язки між предметами матеріального світу, а не повчає. І ці його тексти не складаються атомарно з метафор; метафора – що трохи дивно – весь розлогий текст.

Невипадково книжці «Українські птахи в українському краєвиді» дано неоднозначну оцінку. Іван Андрусяк у передмові до збірки говорить про те, що вірші «справляють враження «роблених» текстів», хоча потім виправдовує необхідність їхньої речитативності. Тетяна Щербаченко у рецензії на «Українських птахів» робить свій висновок, натякаючи на багаторічне проживання Голобородька в селі Андріанополі на Луганщині, а саме: «Довголітнє сидіння в негероїчному «підпіллі», «крутіння коровам хвостів» і подібне вигодовування поросят, що хоч і має привабливий смак апокрифічности, насправді збочує творчу людину на невластиві подробиці». Але тут землячка поета помиляється з часом, адже збірка написана якраз тоді, коли поет уже жив у Луганську і саме займався науковим студіюванням.

Часом здається, що Голобородько, осягнувши витоки власної творчості через казку, втрачає свою безпосередню дитинність, яку імітує речитативною ритмікою. А часом, що він сотворює собі свій власний комфортний мовний світ, у якому літають птахи, ростуть яблуні, чистить мати картоплю, де він сам живе, абстрагуючись від російськомовного Луганська, де він сам собі створює мовне середовище.

У збірці вибраного «Ми йдемо» (2006) назви попередньо виданих збірок стали назвами розділів. Логічно було шукати там «Українських птахів в українському краєвиді», але їх там не знайти. Якщо Тарас Пастух вважає це «прикрим упущенням чи непорозумінням», то я схильна думати про вплив незграбного рецензування «Птахів» на автора.

Метафора глибиною в шурф (трохи рефлексій)
Окреслюючи Голобородька раннього, я би сказала, що він – поет-шахтар, який знається  на видобуванні метафори із власної підсвідомості,  так само, як і на видобуванні вугілля.  Шахтар, який не усвідомлює небезпеки своєї роботи. Але при цьому Голобородько – поет невимушений, безпосередній, як дитина, яка не усвідомлює того, за що її люблять інші. Його солов’ї не романтично-пасторальні, як це традиційно сприймається, а вони вилітають з «клітки тіла» «крізь отвори ран» у вірші про «те, що почалося глибоко під землею о першій годині ночі, – не має закінчення», і, очевидно, почалося в шахті (поезія «Криваві солов’ї» 1964 року).

Для поетичних текстів Василя Голобородька характерне широке застосування різноманітних звертань. Річка, вода, соловейко, бузько, грушка — це щось більше, ніж традиційна персоніфікація; вони сприймаються як дійові особи не тільки твору, а й реального життя автора та читача:
«Їж, грушко, мед, а нам дай груш!»
«Пий, грушко, молоко, а нам дай груш!»
«Їж, грушко, хліб, а нам дай груш!»

Подібні речення звучать як поганські замовляння, що супроводжують ритуал:
Віддай, птахо золота,
Мої руки, моє серце,
Мої очі і мій спокій.

І такі замовляння в поетичному тексті й справді є чудодійними:
А з-під крил птахи золотої
випурхнуло дівча:
маленьке-маленьке –
у чашечці вишневої квітки умістилося б! –
і на її малесеньких білих долоньках
лежали мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій.

Звертається Голобородько і до казкових мотивів, вводячи відомих нам із дитинства героїв у історичний контекст. Хатня інсценівка 33-го року «Телесик» тематично подібна до «Загупало в двері прикладом» Павла Тичини, але має оригінальне Голобородькове втілення. Психічно неврівноважена мати – Зміючка Оленка, що з відчаю хоче спекти власних дітей:
Каже вона найменшенькому:
«Сідай, Телесику, на лопату!»
Найменшенький поклав на лопату руку.
«Та ні-бо: сідай зовсім!»
Діти відповідають їй:
Мамо, ми не Телесики –
Ви ж знаєте наші імена:
я – Михайлик-слухняний-хлопчик
я – Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,
я – Василько-принеси-водички-з-криниці

Тексти Голобородька часто існують поза часом. Наприклад, його текст «Тиждень (варіація вірша Михайля Семенка)» 1970 року: «понеділок/ понеділок /понеділок/ понеділок /понеділок /понеділок /понеділок». Це варіація відомого тексту Семенка «Сім», який є почерговим перерахуванням усіх днів тижнів, така собі готова поезія повсякденного життя. Голобородькові довелося йти по слідах Михайля в буквальному розумінні – він так само відбував військову службу у Владивостоку, проте Голобородьків понеділок здатен тривати весь тиждень, а то й усе життя.

Довідка:
Василь Голобродько отримав Національну премію імені Тараса Шевченка, яка 1995 року складала смішну суму.  Проте ця премія була значущою для іміджу поета, який у 1967 році  ”за дії, несумісні зі званням радянського студента” був відрахований з Донецького державного університету (а перед тим з Київського національного університету). Такими діями було поширення книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація».  У 2002 році п’ятдесяти шестирічний Голобородько закінчив вищу освіту в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, де читання Дзюби тепер є програмовим, і став магістром філології.

Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.