Із Соколом на вальдшнепів

Артем Сокіл. Аглая. + Микола Хвильовий. Вальдшнепи. – Київ: Смолоскип, 2010
Артем Сокіл. Аглая. + Микола Хвильовий. Вальдшнепи. – Київ: Смолоскип, 2010

Ця книжка складається із чотирьох структурних елементів. Я раджу їх читати в такій послідовності: 4, 2, 3, 1.

«Хто важиться перебирати слово у класиків?» – волає преамбула до книжки. «Як важиться він перебирати слово у класика?» – провокує читача у своїй передмові Ростислав Семків. Він – це хто? Той, хто сховався за пернатим і крутим псевдонімом, оскільки сам не є ані крутим, ані пернатим. Напрошується – безкрилим, але про це далі.

Аби зрозуміти сутність цієї книжки, читач мусить мати у підвалах своєї свідомості щонайменше «Братів Карамазових» Достоєвського й «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, а щонайбільше (додаткова література) – «Біси» та «Нотатки з підпілля» того ж таки Достоєвського, «Жадання влади» Ніцше, а також «Капітал» Карла Маркса (як бонус – кодекс будівника комунізму).

Насамперед про кричуще: хто важиться у класиків від… перепрошую, перебирати слово? Олександра Ріплей важиться продовжувати «Віднесені вітром» Марґарет Мітчелл, Джон Девід (справжнє наймення – Фредерік Колтінґ) важиться на вікопомний твір Дж. Д. Селінджера, називаючи свій роман «60 років по тому: пробираючись крізь жито» пародією, однак має судовий позов за плагіат… Іще наводити приклади? У вас іще немає Інтернету?..

Проте якщо авторами-псевдописьменниками дикого Заходу рухає жадання наживи, то що ж рухало нашим молодим (на той час?) автором, який (на той час?) сидів у львівській конторі або ж на 24-му поверсі одного з нью-йоркських хмарочосів? Прагнення увести в українську літературу доти невідомий їй жанр – повість-продовження? Навряд. Жадання слави? Тепліше. Бажання зростити на зогнилому полемічному фундаменті інвективу? Гаряче (із наголосом на А).

Як пам’ятають усі доношені філологи, дія «Вальдшнепів» Миколи Хвильового обходиться… легким фліртом. І це не жарт. Під солодкою позолоткою гаданого адюльтеру Хвильовий майже непомітно й по-радянському обережно пропихає в мізки читачів-«обивателів» ідею, котру сформулював іще Тарас Шевченко: поховайте та вставайте! Я грубо сказав про ідею. Але ж не менш грубо висловився й персонаж «Вальдшнепів» Карамазов і, до речі, нібито проти самого Шевченка: «А за те я його ненавиджу […], що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон?» От супроти такого «раба» й бунтує (в душі) Карамазов і (на словах) Аґлая.

Що бачимо в Артема Сокола? Теж Шевченка, теж бунт і теж достоєвське самокопання. Одначе про все своєю чергою. Стару, збожеволілу й осліплу Аґлаю (через «ґ») вбиває власний син за намовою нової, не менш нарваної Аглаї (через «г»). Атмосфера цього ритуального вбивства – фарсова, щоб не сказати більше. Гурт молодих людей під сміх і вигуки ставить Аґлаю на стіл, де вона у хворобливому затьмаренні гарцює «танець Езмеральди». Потім із неї зривають сукню, лунають вигуки: «Вбийте її! Вбийте її!» І син Митя вбиває. Лунають схвальні тости, «навколо юрба весело скандує: “У землю її! У землю… У землю!.. У землю!..”», двоє міліціонерів «для формальності» складають протокол про те, що «Митя Безбатченко забив свою матір. Кинув у неї каменюку». Таким чином нова ґенерація прощалася зі старим і віджилим. Потім Митя ще скаже новій Аглаї: «Твій батько вбив біля монастиря свою матір, ти змусила вбити мою… Він хоч це зробив пристрасно, закинув руку на її шию, притиснув її голову до своїх грудей, підвів мавзера й натис спуск на скроню (формулюваннячко, га? – О.С.)… […] Це він, твій батько, а я? Я кинув каменюку, як кидали тисячі років тому… мавзера забракло…»

Який трагізм! Я ледь не скотився з дивана від реготу.

Товариш Вовчик із «Вальдшнепів» в Артема Сокола перетворюється на поважного професора. Живе він на непоганій соцреалістичній дачі з дружиною Клавою (тьотя Клава з «Вальдшнепів») і сином Валіком. На лобному місці – ікона й портрет Кобзаря. «Тьотя Клава повертає портрет Шевченка. З іншого боку вусатий генераліссімус у пагонах (саме так: із двома «с» і через «а». – О.С.), “батько всіх народів”». Думаєте, ікона краща? Ось тьотя Клава розвертає і її. Митя посміхається: «А, це він, знайома фізіономія, лисий дідок із борідкою… Другий Христос для вас. Чи не так?..» Фарс і тут виткнув свою пелехату голову. Але й це ще не все. Професор-цинік, кон’юнктурник і пристосуванець, який за тридцять років тринадцять разів переписував свою «Сучасну історію української літератури» згідно з політичними віяннями, професор, життєве кредо якого – «в ім’я збереження життя можна пожертвувати всім – ідеями, принципами, друзями, знайомими, навіть рідними», цей старий лис помирає від інфаркту тільки через балаканину, яку розвела в його домі новітня Аглая з Митею і Валіком. Так логічно, що аж комічно.

А ось і сама Аглая. Якщо Аґлая з тьотею Клавою в Хвильового були не проти адюльтеру в провінційному курортному місті, то Аглая у варіанті Артема Сокола постає жрицею вільного кохання, яких у народі називають нецензурно. Не встигши вилізти з-під Миті, вона на пляжі йде в кущики з Валіком (Валік, нагадаю, «кілька днів тому» втратив батька), тут же на пляжі каже йому, що «наш роман закінчився ось там за тими кущами», й миттю пропонує присутньому тут університетському товаришеві: «Колю, підеш зі мною?» Це, здається, єдина риса, якою автор наділив свою персонажку. А взагалі, класицистичною одноклітинністю характеризуються всі персонажі «Аглаї».

Ось один із них – Вілій. «Це осамітнений поет і філософ у сімнадцять. […] У товаристві він мовчить, слухає інших. Замкнений у собі. Якось хтось назвав його “внутрішнім емігрантом”…» Та ось цей замкнений у собі підпливає на байдарці до товариства і зненацька виголошує: «Я найвільніший з-посеред вас. У мене замкнуті вуста, але відкрите серце, ви свободу купуєте, а я свободу даю всім, кожному з вас»… І до кінця повісті рот у мовчазного внутрішнього емігранта вже не зачиняється. Читаючи ті кілометрові монологи, що ллються з Вілія, мимоволі пригадуєш «Нотатки з підпілля» Достоєвського: «А взагалі, знаєте що: я переконаний, що нашого брата підпільного треба в шорах тримати. Він хоч і здатен мовчки в підпіллі сорок років просидіти, та вже якщо вийде на світло і прорветься, то вже говорить, говорить, говорить…» Та й то: «Що ж робити, якщо пряме і єдине призначення всякої розумної людини є балаканина, тобто умисне пересипання з пустого в порожнє».

«Аглаю» Артема Сокола можна називати й повістю-продовженням, і повістю-полемікою, й експериментом, і містифікацією, і навіть «документом поглядів часу, в який вона була написана» (позичу в Ростислава Семкова це формулювання). Однак я пропоную визначити цей артефакт як «повість-балаканина». Ця повість іде під однією обкладинкою з уцілілою частиною «Вальдшнепів» Хвильового. І читати треба спершу класика. Тоді буде чітко видно, що ніякого «продовження» Артем Сокіл, по суті, не дав. Та й до стилю Хвильового не наблизився. Єдиним наближенням до Хвильового є хіба що його слівце «мамулуватий», яке автор «Вальдшнепів» уживає раз чи два, а автор «Аглаї» – на кожному кроці. І слова «хохол» у Хвильового не знайдеш. І не ототожнював Хвильовий себе із Дмитрієм Карамазовим аж так нарочито, як це робить Артем Сокіл, переносячи героїв Хвильового у 60-і роки ХХ століття.

Я не лаю «Аглаю», а порівнюю з «Вальдшнепами» й запитую в автора і зацікавленої філологромадськості: чому тьотя Клава виявилася дружиною товариша Вовчика? Що сталося з її чоловіком Євгенієм Валентиновичем? Чому лінгвіст Вовчик раптом став літературознавцем? Куди поділася його пристрасть до полювання? Чому Аґлая, перейшовши з «Вальдшнепів» в «Аглаю», стала так поважати Шевченка? І найголовніше: чи не пародія це перед нами, замаскована під повість-полеміку? Фарсовість ситуацій та одновимірність персонажів, помножена на розлогі балачки, спонукають думати саме так.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.