Спіральний рух

Анатолій Кичинський
Анатолій Кичинський

І рух по колу. І спіральний рух.

А. Кичинський

Рядок, що його винесено в мотто, в контексті вірша можна тлумачити як констатацію: те й інше. І як протиставлення, навіть полярність, що передбачає якісно нову наповненість.

У контексті ж книги геометрія кола і спіралі набуває додаткових значень. Символіка увиразнюється до очевидного: коло – модель світу. Суще в ньому приречене на замкненість. Коло – фатум і пастка. Імператив існування, що постає в ролі універсального ловчого. А де ловчий, там і жертва. Чисте сковородіанство.

Однак і тут не все так однозначно. Якщо повністю вийти за межі кола неможливо, усе ж лишається шанс на локальні виходи. І поет пристрасно закликає не стільки інших, як самого себе: «Переймаючи досвід оцей, розірви хоч би коло, в якому ти вічно в опалі. Розірви і скрути у спіраль – і живи! По спіралі живи. І вмирай по спіралі!»

З цього випливає, що коло і спіраль – то певна цілісність, а подолання пастки досягається тільки шляхом індивідуальних зусиль.

Присутній і такий мотив: життя як п о к о л у с п і р а л ь н і с т ь . «Ходить по колу печаль. Свічечка блимає кволо. Скручується у спіраль наше розірване коло. Йти нам по ній та іти й, чару пустивши по колу, битись об гострі кути нашого круглого столу».

Поезія – спіральний рух. Поборювання герметизму у межах можливого. Рух із неминучими втратами: «Стогне простір, привалений часом. І залізом посвистує смерть. І провалюється під пегасом ненадійна повітряна твердь. Божевільне бажання літати з небосхилу сповзає в ковил. І надходять нові експонати у музей ампутованих крил».

Назва книги Анатолія Кичинського не гра в софізми, як може видатися, вона підтверджена текстуально: «Така гірка розгадка таємниці…», «пам`яті гірко…», «… віддаюся гіркій насолоді», «холодний і гіркий іде у небо дим…», «І заходить в росу гіркота полинова. І – горенить роса. І сивіє роса на гіркім полині», «… гіркавинка слова», навіть п і д с о л о д ж е н а істина « у гіркому вині запізнілої тризни».

Це, за однойменним віршем поета, в е ч і р н і й п о г л я д на вислизаючу реальність. Погляд із вершини досвіду і глибин генетичної пам`яті як складової життя по спіралі. Бо вихід за межі особистісного – то і є розривання кола.

Про що не писав би Кичинський, він уміє привнести той елемент самостійності, який не завжди впадає у вічі, але дає про себе знати вже на рівні відчуттів. Навіть у стилізаціях, а серед них є просто чудові, й вдається якимось чином зберегти своє «я». Кажу «навіть», бо в стилізаціях автор, як правило, розчиняється, втрачає індивідуальні ознаки. Стилізація, коли йдеться про фольклор, поступка чару колективного, що стало каноном. Особливо вдаються Кичинському балади. Не буду їх перелічувати: читач має змогу впевнитися в цьому сам.

Тисячі віршів написано про війну, повоєння, дитинство. Теми приїлися, надто людям мого покоління. Здавалося б, сказати щось свіже про казане-переказане неможливо. З`ясовується можливо:
Для печальної казки
так потрібні щасливі слова.
Та пробитої каски
не наповнить вода дощова.

Анатолій Кичинський примудряється р о б и т и поезію з нічого. Навіть із зужитих і дієслівних рим. Помічаєш їх не відразу: заступає рельєфність зображення. «Чорніє чорніша за ніч на чорному згарищі піч. В ній хлопчик голодний сидить і в гільзу холодну свистить».

Рядок з вірша «Над борозною»: «І такою вона /борозна – В.Б./ була довгою, наче список померлих від голоду». Хіба не вичерпно?

То втіха – мати справу з розумним поетом. Читаєш болісне: «Де ж вона порвалася, ця нить?» і думаєш, а й справді – де? Йдеться про стосунки між поколіннями.

У демонстративних глобалістів і віршотворців не за покликанням перекошуються роти, коли їм нагадують про батьківщину.

А чи хто зауважив з них як «сніг висиджує сніг» в «історії холодного краю»? Виявляється, навіть про батьківщину можна писати так, як досі не писав ніхто, за умови, якщо ти її син: «Наша вітчизна тієї зими була настільки холодною, що нам нічого не залишалося, як до неї примерзнути».

Алюзія незрідка промовистіша за прямий текст ще й тому, що викликає несподівані асоціації, змушує озиватися потаємні струни душі.

Перед очима мініатюра Кичинського, вирішена ним в улюбленому, баладному ритмі. І як багато в ній сказано:

Усмішки загнано в кутики губ.
У садоводи іде лісоруб.

За листопадом іде снігопад.
В тому, що холодно, винен – не сад.

Падає погляд у сад – і на пні
сумно розходяться кільця річні.

Сіверкий вітер гуде в димарі.
Дрова не винні у тім, що сирі.

Анатолій Кичинський — із покоління поетів, у творчості яких на безрадісні реалії сучасності прямо накладаються травми минулого. Поетів, які не втратили… серця. Саме так. Бо сьогодні маємо ще й такий феномен – жалюгідні спроби слабкого грати у надлюдину, наслідок спрощеного, викривленого розуміння Ніцше. Тому й діймають такі, для когось, можливо, анахронічні вірші, як «Дим» чи «Ґудзик білий, ґудзик чорний…»

Хоч пам’ять серця – це й захисна броня, що й засвідчує тверда хода вірша «Вовче сонце над світом горить…»

Це – на щит переплавлений серп,
що із свистом пройшовся по жилах.
Це – вовками оспіваний герб,
де брат брата тримає на вилах.

Кичинський – культурний поет. Культурність у нас незрідка розуміють хибно: плутають з антуражем, парадом обізнаності. Ні версифікаційна вправність, ні виразність тропів, метафори зокрема – ще не свідчення культури, хоча й належать до її ознак.

Образний лад вірша Кичинського «Надвечір»: «…мов кавунові скибки,
лежать на піску човни», «трава під пташиними тінями прогинається в напрямку гнізд», «скручене листя в передчутті роси розкривається догори долонями», «чорно-червоні перлини знемагають у мушлях вареників».

Зауважено зірко, точно. Але це міг написати й не Кичинський. Тим більше, що така сконденсованість, налаштованість на згущення фарб для нього нехарактерна.

Та затримаймо на мить перед очима останні два образи з переліченого ряду. З них неочікувано-свіжо і водночас природно випливає завершально-констатуюче: «І ще один день збирається вислизнути вишневою кісточкою із пальців».

Оце і є постріл культурного поета. Невипадковість «кісточки» підтвердиться маленьким шедевром:
Мов кісточка у вишні,
сьогоднішнє – в колишнім.
Мов кісточка в черешні,
сьогоднішнє – в прийдешнім.

Всихає моя вишня.
Прощай, моє колишнє!
Цвіте моя черешня.
Чолом тобі, прийдешнє!

Просто? Так. Але за цією простотою – тонка гра розуму, на яку здатен тільки культурний поет.
Здобутки Анатолія Кичинського — передусім у площині того, що називають розумом серця. Ми наштовхуємося на нього в алюзіях, він визирає з пейзажів, з балад-стилізацій і філософем.
глибина провінції
як і глибина болю
вимірюється терпінням
——————————-
Пам’ять сидить за столом
в хаті над Бугом.
Слово іде за пером,
наче за плугом.

Поет, якщо він поет, здогадується чи й твердо знає, де почувається комфортніше оте слово. «Таки не все в житті було даремним. Моєї мислі пружна тятива дала політ і рікам, і деревам».

Комусь це може видатися похвальбою. А дарма. Добре сказано в Шопенгауера: як людина високого зросту не може цього не помічати, так і розумна людина не може не знати про свою перевагу. Горацій і Овідій, Данте й Шекспір говорили про себе з гордістю. Гете твердив: скромні тільки убогі. І вони ж найбільше волають про скромність…

Ще дві ознаки культурного поета. Він традиційний і модерний. Не модерним він бути не може з тієї причини, що чутливий до віянь часу. Але його модерність, точніше, модернізм, передусім у тій же царині мислі, а не в крикливій одяганці.

Культурний поет – той, хто спонукає сприймати дійсність своїми очима, тому й не дається на прочитання поспіхом.

Насиченість думанням, як загальна домінанта, обертається ще й несподіваним ефектом: слабші вірші стають мовби сильнішими.

Думаючий поет навертає до розмислів і читача. Навіть провокує додумувати за нього те, що він мав би сказати, а не сказав. Так вірш «Тир» міг би завершитися рядком: «цілимось цілимось цілимось в себе». А щоб цей заключний акорд зазвучав потужніше, годилося б виділити його графічно як постскриптум чи нота бене.

Що Кичинський ще й художник, нагадують не тільки вірші про художників.
Темним кроком конокрада
підкрадається пітьма.
Наче камінь, погляд пада
в день, якого вже нема.
———————————-
Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища…

За цим поетом ще й добра школа російського вірша. Вона озивається інтонаційно, ритмічно, тією ж алюзією, синтаксисом. Природа цього таланту певною мірою еклектична. Для поета, який переймається змістом, нічого поганого в тім немає, останнє слово все одно за ним.

Про те, що Кичинський тонко відчуває народну пісню, частково йшлося. Але не тільки її.

Шевченко:
Зійшлись, побрались, поєднались.
Помолоділи, підросли…

Це – з вірша, що йому судилося стати поетичним підсумком 1860-го року. Всього 10 рядків. А в них – 15 дієслів, що вмістили ціле життя.

Кичинський:
Посміялись. Поплакали.
Походили. Постояли.
Ні про що побалакали.
Отака-то історія.

Йдеться не про копіювання, а про суголосність підходу й вирішення. Вірш міг виникнути спонтанно. Міг підштовхнути й славетний попередник. Принципово це нічого не міняє. Важливий наслідок і сплеск пам`яті як реакція на с в о є.

Можна б закинути Анатолію Кичинському довготи й певну зарозумованість частини його верлібрів, коли б не відчуття неясного внутрішнього опору.

Усвідомлюєш не відразу – опираються вірші «Початок балади», «Наприкінці літа…», «З якої такої причини…», «Вікно, відчинене на Таллін», «Мисливець», «Свічка», «Безлюдне церковне подвір`я», «Ворон» і ще з добрий десяток, що не загубилися б і в престижних антологіях.

Рух по спіралі триває.