Павло Вольвач: «Кому, за якими такими кордонами потрібні українські вірші?»

Павло Вольвач
Павло Вольвач

Павло Вольвач, хоч і скептично ставиться до поширення української літератури за кордоном, та все ж не проти, щоб його твори перекладали іншими мовами та видавали за кордоном.

Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?

Я зовсім не є аж таким «перекладним» автором, тому навіть дивно, що до мене застосовується ця рубрика : «Наші», розумієш, «за кордоном». Чесно сказати, спочатку думав, що це про тих, хто там живе… Російською, знаю, перекладалися вірші, зокрема, в антології «Украинская поэзия ХХ-го века». Здається, так це називається, я її лишень здалеку бачив. Турецькою, словацькою, македонською, білоруською. Але, як на мене, все це забавки. Кому, за якими такими кордонами потрібні українські вірші? Вони своїх давно не читають. Та і в Україні до поезії інтерес досить стриманий. Зрештою, може, так воно й треба. Я себе нормально в цьому сенсі почуваю.

Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?

Та по-різному. За вірші жодного разу нікого не просив, тож якщо вони десь і з’являлися, в певних антологіях чи разово, то все це діяльність якоїсь «іншої сторони». Від подібних речей відмовлятися не буду й надалі, але, чесно кажучи, мене мало цікавлять поетичні переклади за кордоном і видаються смішними чиїсь наївні (чи які?) колекціонування зарубіжних поетичних «брязкалець». Чому – говорив вище. А щодо прози… Ну, ось зараз підписав угоду зі стамбульським видавництвом про видання роману «Кляса» (щоправда, хай ще дадуть гроші спонсори, тьху-тьху, бо знову все закінчиться нічим, як завжди було, аж набридло). Тут ініціатива була багатоходова: моя, турецького перекладача, а також українського тюрколога і перекладача Олеся Кульчинського, який в цій ситуації був моїм ніби «літагентом».

Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?

Щодо себе, то нічого не відомо. Дивно було б, аби було по-іншому. Колись давав «Клясу» читати Ільї Кормільцеву, він її прочитав (до речі, на українській) і писав з Лондона дуже схвальні відгуки, врешті навіть запланувавши видати в своєму чи то московському, чи то єкатеринбурзькому видавництві «Ультра-Культура». Ото і вся рецепція, хоча для мене вона важить чимало. В тому ж Лондоні Кормільцев помер, тому… Хоча ні, ще. Дуже схвально відгукується про роман Єлєна Марінічєва, відомий перекладач сучасної української літератури в Росії. Але до перекладу справа так і не дійшла: потрібні кошти, а щоб аж дуже так активно бігати і випрошувати їх, то мені вже не хочеться. Як казали в одному «патріотичному» фонді (та й хіба лише в ньому): «Ми разглянули вашу прапазицию, але…» Досить все це принизливо. Щодо інших авторів, то знаю зі ЗМІ те, що й всі – десь якийсь певний успіх мають Забужко, Андрухович, Жадан, Дереш. Може, ще хтось. Справдешнього широкого розголосу досяг, як я розумію, Андрій Курков. Дай Боже.

Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?

Та елементарно: гроші потрібні. Аби державці – підкреслюю, навіть не олігархи, а саме державні службовці – так ось, аби вони в якийсь рік не закупили чергові якісь майбахи, а (помріймо) «перебилися» на скромних мерсах, не вкрали аж під зав’язку, а трохи менше, аби коля-паровоз літав не в Париж і не літаком, а їздив із б…ми власним авто в Болгарію. Ну й таке інше… Відповідно, буйним цвітом починають квітнути в Україні міжнародні літературні проекти, фестивалі, видаються журнали… запроваджуються ґранти для перекладачів… створюються якісь інституції, що просувають українську культуру за кордоном. Зрештою, в самій Україні література і культура загалом починає не скніти, а жити. Але кому ж воно це все потрібно? Адже й тут себе почуваєш так, ніби комусь щось винен. І впору вибачатися. Отож, говорячи масштабніше: для початку було б непогано, аби Україна стала Україною.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики