Переклад і абсурд

Віктор Шовкун
Віктор Шовкун

Березень 2010 року, безперечно, був місяцем Віктора Шовкуна: майже одночасно він був нагороджений премією М. Рильського і  відзначив свій сімдесятирічний ювілей. Статті та інтерв’ю, надруковані з нагоди означених подій, підштовхнули автора цього есе до читання книги спогадів перекладача «Життя в абсурді», а також до спроби осмислення ролі художнього перекладу в українській культурі останніх десятиліть.

Віктор Шовкун – один із визнаних метрів українського перекладу. Він належить до покоління, що, попри перешкоди радянського бюрократичного апарату й цензури, зуміло витворити цілий культурний феномен – український художній переклад, значення якого для розвитку української мови й літератури ще не отримало належної оцінки.  Працюючи на перекладацькій ниві кілька десятиліть – від сімдесятих до сьогодення, – Віктор Шовкун на власному досвіді відчув те, що відбувалося з Україною протягом усього періоду пізнього СРСР, а також перших десятиліть після здобуття незалежності. Рефлексії й висновки Віктора Шовкуна стосовно перекладацької справи, зважаючи на його могутній талант і кваліфікацію, виходять за межі його власної долі й мають безперечне культурне значення.

Назва, вигадана для книги, в якій перекладач розповідає про бачення себе на тлі епохи, пропонує читачеві оригінальний ракурс. «В космосі абсурду, – розпочинає В. Шовкун розповідь своєї квазіавтобіографії, – нескінченно малою цяткою жевріє вогник чийогось життя. В цьому випадку мого власного. Перед ним стелиться безкрая дорога — дорога часу. Де її початок? Де кінець? На це запитання немає відповіді. Принаймні відповіді загальної. А часткова відповідь є?». Ключовою категорією у наведеній цитаті, так само як і в усій книзі (і, очевидно, в долі митця) є «абсурд», який реалізує себе як Система, що загрожує особистості. За цим тягнеться ціла низка інших понять:  «невизначеність», «тривога», «ситуація», «відчуження», «опір», «вибір» і «свобода». Таким чином, «роман виховання», який описує становлення українського перекладача, створений В. Шовкуном, а також і самий феномен українського перекладу набувають рис екзистенційного явища.

Народження перекладацького «я», за В. Шовкуном, починається зі змагання індивіда з «абсурдом» на особистому рівні. Радянська людина від моменту народження вписана до злочинного часопростору, де панують голодомор, масові репресії і війна. Мимоволі вона поставлена перед складною дилемою: або тотальна зрівнялівка — або власна самобутність. Розпочавши небезпечну гру з Системою, вона приходить до ще однієї обставини, що значно ускладнює її без того непросте життя, – людина радянська перестає бути радянською, оскільки усвідомлює свою приналежність до українського коріння. Саме з цього моменту переклад перетворюється на бунт – на побіжний погляд, пасивнішу, ніж пряма політична дія, але у довготерміновій перспективі не менш дієву форму опору Системі.

Головні лінії опору можна визначити таким чином. Передовсім перекладач кидає виклик Системі самим вибором перекладених творів, намагаючись розкрити український культурний простір широкому світові. Перекладач запроваджує в обіг витлумачені українською мовою пам’ятки зарубіжної літератури, які виражають думки й емоції, що суперечать нівелюючій одностайності абсурду. В цьому плані В. Шовкун залишається вірним собі протягом усього життя. Це за його перекладами українські школярі й студенти відкривають для себе Маркіза де Сада, Віктора Гюго, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса, Андре Жіда, Гора Відала, Габріеля Гарсіа Маркеса, Аугусто Роа Бастоса, Хорхе Луїса Борхеса, Алехо Карпентьєра, Жозе Сарамаго, Мілана Кундеру та ін. Окрема сторінка творчості В. Шовкуна – поширення ключових для розвитку світової думки філософських праць, що містять «незручні ідеї». Він переклав трактати таких мислителів минулого, як Жан Кальвін, Мартін Лютер, Альбер Камю, Жак Деррида, Мішель Фуко, Мігель де Унамуно, Хосе Ортега-і-Гассет. Зібрані на одній полиці твори витлумачених В. Шовкуном авторів спроможні виховати неупередженого читача, який майстерно володіє головною зброєю інтелектуального опору – вмінням критично мислити.

Віктор Шовкун. Життя в абсурді. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2005
Віктор Шовкун. Життя в абсурді. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2005

Другою лінією опору стає сама українська мова, отруєна духом абсурдної Системи. Разом із Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Анатолем Перепадею, Євгеном Поповичем, Юрієм Лісняком та багатьма іншими В. Шовкун відкидає як ганебну загальнопоширену протягом повоєнних десятиліть практику перекладати іноземну літературу з російської (причому нерідко обмежуючись поверховою українізацією російської лексики та синтаксичної будови фрази) і йде шляхом перекладу виключно з мови оригіналу.  Теперішнє покоління перекладачів може зі здивуванням спитати, чи є вимога перекладати безпосередньо з мови оригіналу таким вже досягненням, адже це очевидна істина. Проте не варто забувати, що на той час то був справжній прорив.

Колаборанти-мовознавці, послуговуючись єзуїтськи витлумаченими прийомами мовного планування, поєднаними з практиками «зачистки» незгодних, зуміли виробити сурогат української мови, максимально наближений до норм російської. Так у журналах, що видають переклади іноземної літератури, з’являються списки «проскрибованих слів», які редактори повинні викреслювати як націоналістично заангажовані. В. Шовкун як випускник факультету структурної лінгвістики та редактор з багаторічним стажем чітко усвідомлює той зв’язок, який існує між мовою і мисленням, між лінгвістикою і національною ідентичністю, і тому разом з багатьма представниками його покоління долучається до створення мовного стандарту автентичної української мови. Перекладачі перебирають на себе роль мовних еліт: вони розхитують абсурдну Систему, яка обслуговує себе за допомогою радянського варіанту української мови, і  виконують роботу лінгвістів, намагаючись завершити розпочаті за 1920-х рр. і задавлені терором лексикографічні революції.

Перекладені В. Шовкуном твори не тільки знайомлять читача з іноземним текстом, а й рятують і підносять українську мову та літературу. Звідси той месіанський дух, яким просякнута вся перекладацька праця В. Шовкуна: він не просто перекладає, він намагається вивести українську націю зі стану провінційності, сформувати її літературні смаки, відкрити їй нові художні світи й зберегти її мову. Усвідомлення цієї місії надає йому сил, щоб не припиняти роботу всупереч тиску Системи, хворобам, сьогоднішній розгубленості, коли камінь, що уособлює українську національну ідею, піднятий на гору Сізіфами, знову зірвався вниз.

Процес перекладання художньої літератури втягнутий у культурні й лінгвістичні політики, спрямовані на встановлення символічних перемог одних над іншими. Це добре розуміли більшовики – творці Системи: прагнучи витиснути православ’я, вони розпочали масштабний проект «Світова література», до творення якого залучили найкращі сили й навіть дозволили певну частку контрольованої свободи. Зовсім іншу функцію виконує переклад у В. Шовкуна. Для нього – це водночас і замилування самодостатньою красою чужих слів, і спроба впорядкувати антилюдський хаос, що оточує нас, і програма особистісного й національного порятунку. Досвід Віктора Шовкуна доводить – художній український переклад ніколи не був просто «чистим мистецтвом» або «звичайною літературною професією» (хоча українські метри перекладу, безперечно, є блискучими митцями слова і високими професіоналами), а завжди був і, здається, ще довго буде залишатися рухом опору, засобом індивідуального й національного самоствердження та зброєю боротьби з вічно мінливим абсурдом.