Горизонтально-вертикальні переміщення із Закарпаття на Івано-Франківщину

Олександр Гаврош
Олександр Гаврош

Івано-Франківськ-Ужгород
Я їхав до наших сусідів. До наших найбільших сусідів, бо протяжність спільного кордону у Закарпаття найдовша саме з Івано-Франківщиною. Але дивним чином контактів із цією областю у нас найменше. Зокрема й літературних.

Такий близький і далекий сусід
І на заваді тут стоять гори, які саме в цій частині українських Карпат є найвищими. Не рятують і два перевали – Яблунецький (931 метр над рівнем моря), котрий веде з Ясіня на Яремчу, та Вишківський (988 метрів), яким із Міжгір’я можна потрапити до Долини. Про останній більшість закарпатців навіть не здогадується.

Адже основні транспортні потоки спрямовані на інші два перевали – Ужоцький (веде на Самбір) та Верецький (на Стрий), якими й здійснюється понад 90% контактування Закарпаття із рештою України. Сусідня Івано-Франківщина опинилася десь збоку.

Єдиний поїзд «Ужгород-Чернівці», який може завезти вас до Івано-Франківська, їде через той таки Стрий, тому мандрівка виходить на годину-дві довшою, ніж до Львова. А якщо врахувати, що цей потяг їздить тільки через день, то й можливість потрапити більш-менш комфортно до міста Івана Франка у вас удвічі менша. Хіба що з пересадкою у Стрию.

Як не дивно, але Закарпаття дуже близьке Івано-Франківщині по багатьох параметрах. У нас проживає 1 мільйон 250 тисяч людей, у сусідів – лише на 150 тисяч більше. За площею ми теж майже однакові – 12,8 тисяч квадратних кілометрів має Закарпаття і 13,9 – Франківщина.  Приблизно стільки ж має Тернопільщина – 13,8. Ще меншою за наші області є тільки Буковина  — 8,1 тисяч квадратних кілометрів. На цьому особливо наголошую, бо всі інші області — удвічі (а деякі й утричі) більші за нас. Тобто, наша вагова категорія із Франківщиною приблизно однакова і десь там при «хвості» українських адміністративних територій. Більшість населення у наших областях також є сільським.

І ще одна суттєва риса, яка нас об’єднує. Закарпаття із Франківщиною є найбільш гірськими областями України. Щоправда, тут ми наших східних сусідів обігнали, адже гірський рельєф у нас характерний для двох третин області, коли у франківців він займає менше половини. (На Буковині та Львівщині – менше четвертини).

«Старший брат»
Якщо зважити, що за твердженням істориків та етнографів, закарпатські українці – це значною мірою галичани, які постійно переселялися через карпатські хребти протягом століть, то їхав я майже до родичів. (Це добре помітно на закарпатській Верховині – у Великоберезнянському, Воловецькому та Рахівському районах, де була найпізніша хвиля переселення галичан, а відповідно збереглася найчистіша мова, (найближча до української літературної) та спільні етнографічні риси по обидва боки Карпат).

Іншими словами, їхав я до «старших братів», котрі розвивалися під великим польським впливом, коли закарпатці зростали переважно під мадярським. Саме ці історичні обставини і зробили нас різними.

Ще нас різнить одна суттєва деталь. Якщо на Закарпатті українці складають 80% населення, то на Івано-Франківщині – 97,5%. (Це одна з найбільш моноетнічних областей України).

Однак так було не завжди. Наприклад, у ХІХ столітті українці (тодішня назва — русини) складали лише незначну частку мешканців Станіславова (Івано-Франківська). У 1880 році із понад 18 тисяч міського населення українців було менше трьох тисяч (15%). Поляків було удвічі більше, а євреїв удвічі більше за поляків. Таке співвідношення приблизно зберігалося до Другої світової війни, яка докорінно змінила національну картину. Євреїв винищили гітлерівці, а поляки масово виїхали після війни до Польщі. Івано-Франківщина стала моноетнічною, не враховуючи росіян, які займали керівні та управлінські посади.

Тож я їхав до колишнього Станіславова розповідати про те, чого в них немає, – про етнічні групи Закарпаття. Трохи божевільна ідея, але  в наш збочений час екзотика привертає більшу уваги, ніж речі звичайні.

Чому Рахову ближчий Івано-Франківськ?
Поїзд «Львів-Рахів» їде до Івано-Франківська три з половиною години. Стільки ж із колишнього Станіславова займає дорога і до Чернівців. По суті, Франківськ лежить посередині між цими двома містами на давньому торговому тракті. Тут ти розумієш, наскільки віддалено знаходиться твій рідний Ужгород, якщо до найближчого Львова треба добиратися 7-8 годин. Що не кажіть, а географія є одним із найбільш формуючих чинників. Навіть у нашу глобалізаційну добу.

Бо за три з половиною години можна мотнутися до Львова чи Чернівців, вирішити там свої справи і повернутися назад. А з Ужгорода у вас це займе уже два дні. Саме тому наші контакти є набагато слабшими.

Парадоксально, але до Рахова можна доїхати залізницею зі Львова, Чернівців та Івано-Франківська, але не з Ужгорода. За Австро-Угорщини залізницю проклали  із Солотвина до Рахова через Сигіт, який після 1918 року відійшов до Румунії. Так обрізалося залізничне сполучення  між Ужгородом і найвіддаленішим районом Закарпаття (хоча й найбільшим за площею) – Рахівським. Через віддаленість від свого обласного центру, рахівські гуцули тримаються ближчого Івано-Франківська. Чимало їздять на другий бік Карпат вчитися, скуповуватися чи навіть лікуватися. Одне слово, її величність географія і тут диктує свої умови.

Мала літературна столиця
Київське видавництво «Грані-Т» організувало наші спільні з відомим івано-франківським письменником Степаном Процюком  презентації в Прикарпатському Національному університеті імені В.Стефаника, в книгарні «Є» та в Першій українській гімназії. Степан Процюк розповідав про вертикаль — стосунки людини і космосу, неврози і комплекси, пошуки і втрати себе, про що він добре пише у своїй збірці есеїв «Аналіз крові». Я ж усе намагався помандрувати по горизонталі – по мапі народів і релігій,  пройтися на Схід і на Захід, на Південь і на Північ, але не далі за простір об’ємом 12 тисяч квадратних кілометрів.  Себто, в рамках Срібної Землі.

Як не дивно, але більшість із тих, перед ким нам довелося виступати, ніколи не були на Закарпатті. (Як і більшість закарпатців ніколи не бувала на Івано-Франківщині). Вони слухали про угорців, ромів, словаків, німців, чехів… Слухали уважно. Адже німці, вірмени, поляки, євреї – це теж частинка їхнього минулого. Минулого, яке тут шанується.

Як не дивно, на зустрічах не пролунало жодного «підступного» запитання. Навіть про нав’язле в зубах русинство ніхто не згадав. А івано-франківська преса, яку я переглядав, здивувала своєю зваженістю. Не помітив я «вбивчої» лексики, на яку слабують деякі закарпатські часописи. Батьківщина Степана Бандери виявилася зовсім не такою радикальною, якою нам її подають наші «друзі». На відміну від одеських газет, де про українців та українських діячів пишуть відверті наклепи та образи, розпалюючи міжнаціональну ворожнечу.

Взагалі-то, стриманість, виваженість, повага – це те, що впадало в очі під час спілкування з франківцями. Повні зали на зустрічах, велика увага журналістів, активна купівля книжок на презентаціях, десятки записок – це не могло не тішити. Івано-Франківськ, який лише удвічі більший за Ужгород, має славу «літературного» міста. З десяток франківців є лауреатами Шевченківської премії (на Закарпатті таких тільки троє – Іван Чендей, Петро Скунць і Дмитро Кремінь).

Та й нині серед когорти найвідоміших учасників сучасного літературного процесу івано-франківців дивовижно багато – Юрій Андрухович, Василь Герасим’юк, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Іздрик, Степан Процюк, Іван Малкович,  Василь Портяк, Іван Андрусяк, Володимир Єшкілєв, Таня Малярчук, Ірена Карпа, Євген Баран, Софія Андрухович… Дивно, що така маленька область дає стільки літературних талантів. (Навіть більше ніж Львів!) Мабуть, пошана до свого, залюбленість у рідне слово, мистецтво, культуру проростає тут таким щедрим творчим урожаєм.

Буденний символ Закарпаття

У темряві ми чекали зі Степаном Процюком потяга «Чернівці-Ужгород». Як і годиться чемному господарю, він провів гостя аж на вокзал. Нарешті поїзд прибув, зупинившись на станції на кілька хвилин. За  спиною я чув, як бігом несуться до вагона цигани з клунками, голосно перегукуючись по-мадярськи.  Наче брали штурмом останню фортецю на шляху до своєї землі. А точніше – до «Точки перетину». Перетину діалектів (бо літературною мовою вдома тут не говорить жоден народ), вір (радше би сказати — вірувань) та  шляхів.

Залізничний вокзал є не тільки найбільшою та наймодернішою спорудою Ужгорода, але й символом мого краю, значна частина якого весь час перебуває у мандрах. У мандрах, ясна річ,  по горизонталі. Бо на вертикалях тут просто живуть…

Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету імені Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Член Асоціації українських письменників. Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси «Ромео і Жасмин» і «В Парижі красне літо…». Автор поетичних збірок «Фалічні знаки» («Дніпро», 2004), «Тіло лучниці» («Піраміда», 2006), «Коньяк з дощем»(«Факт», 2009); публіцистичних книжок «Моя р-р-революція» («Карпатська вежа», 2005), «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю», («Мистецька лінія», 2006) «Владика Мілан: «Свобода – це можливість обирати добро» («Карпатська вежа», 2009); «Точка перетину» («Грані-Т», 2009); дитячих повістей «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» («Видавництво Старого Лева», 2008). Остання стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» як краще видання для школярів середнього та старшого віку. Упорядник гумористичних альманахів «Карпатський словоблуд» та «Карпатський блудослов». Упорядник публіцистичних дайджестів: «Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів», «Мукачівська епопея», «Закарпаття: 15 справ УСБУ», «Михайло Заяць -- наша людина в кіно». Також твори друкувалися в часописах «Сучасність», «Київська Русь», «Ї», «Дніпро», антології «Біла книга кохання», альманахах «Джинсове покоління», «Корзо». Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, польською, сербською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря». Автор багатьох творчих проектів. Лауреат журналістської премії імені Йосипа Терелі (2010 рік). Захоплення – література, історія, культура.