Гей, хто в лісі, озовися, або Чи можна повіситися на косі?

Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. — К.: Факт, 2010
Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. — К.: Факт, 2010

Від редакції. Як ми й обіцяли, розмова про роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» триває. Пропонуємо вашій увазі погляд Євгенії Кононенко.

Про новий роман Оксани Забужко «Музей Покинутих Секретів» сказано вже настільки багато хорошого й поганого, що виникає бажання підсумувати сказане. Крім того, поки ми читаємо, «Музей», його авторка мало не щодня дає інтерв’ю, коментуючи сприйняття роману українським суспільством. Тобто розгортається діалог автора й читача в режимі реального часу, і це також варто врахувати, хоча, звичайно, обсяг матеріалу для сайту не дає змогу зупинитися на всіх аспектах віртуального «Музею», який побудувала ОЗ.

Спочатку про назву роману. Вона дуже суб’єктивна. Досвід авторки претендує на універсальність, проте не завжди резонує з досвідом покоління. Так, «секретики» (квіточки й папірчики від цукерок, які кладуться в ямку й накриваються скельцем) робили майже всі діти певного віку. Не лише дівчата. В моєму досвіді шестирічної дівчинки, наприклад, присутній хлопець, який намагався в ямку під скельце увіпхати живу жабу. В тих секретиках не було покладання великого сенсу, як це намагається представити ОЗ. В дітей дуже скоро з’являлися нові забавки, закопані секретики губилися, не стаючи метафорою таємниць тоталітарного минулого, похованого в лісах, в архівах, в нетрях людської пам’яті.  Навіть якщо дитячі секретики асоціювати з закопаними іконами – чи можуть обгортки від цукерок під брудним скельцем імітувати Божий лик?

Тепер про жанр. Роман заявлено як родинну сагу, тобто розлогий текст, де неодмінно має бути присутнє життя мінімум трьох поколінь. Текст і справді розлогий, але минуле існує винятково у спогадах актуальних героїв, в їхніх снах і галюцинаціях. Ненароджені діти шукають нові утроби. В загибелі одних є смисл, який являється іншим як інсайт. Маємо містичний детектив, тобто трилер, чим і є «Музей» за формальними ознаками побудови тексту. Також «Музей» – це й любовний роман, бо в його центрі – любовна історія наших сучасників Дарини й Адріана, Лялюськи й вухатої Адюськи, як вони іменують одне одного – ці імена звучать в романі настільки часто й публічно, що мимоволі знецінюють мову коханців, стають дещо комічними.

Тож трохи про мову. Багатослів’я «Музею» відзначали численні його критики. Про це не хочеться й собі говорити багатослівно, тому наведемо єдиний приклад, як на мене, промовистий. Мати небіжчиці Владки Матусевич на роковинах по дочці гордо повідомляє, що на вшанування її пам’яті прийшло шість народних депутатів. Це було б дуже влучно сказано (sapienti sat!), аби тут і поставити крапку, – адже авторка у своїх численних інтерв’ю підкреслює, що пише для людей розумних, таких, як вона сама. Замість того ОЗ на десяти сторінках пояснює, як це жахливо, коли мати загиблої пишається високими гостями на поминальних заходах. Ну, а довжелезні забужкіанські речення, — чи це боротьба з хаосом, чи внесення нового хаосу в і без того хаотичне буття? То вже як на чий смак, de gustibus non est disputandum.

В «Музеї» багато сексу, особливо орального, тож трохи й про це. На світанку свого успіху ОЗ пустила в культурний обіг слова Нобелівської лауреатки Доріс Лесінг: мовляв, не треба перебивати чоловіків, коли вони розповідають, що ми відчуваємо з ними в ліжку. Так само не варто перебивати ОЗ, коли вона розповідає чоловікам, що вони відчувають під час орального сексу. Чоловіка (в якого стоїть) в списку тих, хто консультував в роботі над «Музеєм» не зазначено. Тож чи варто довіряти монологу під час того процесу від імені чоловіка, який писала жінка? От про тривалий смак несвіжого сиру в жіночому роті – цьому напевне можна вірити!

Кілька слів про героїв роману. Я б поділила їх на ідеальних, кітчевих і живих. Ідеальні – це герої УПА, які являються Лялюсьці  й вухатій Адюсьці у снах: Адріан Перший, світлосяйна дівчинка Гельця Довганівна, вся її родина, яка породила й вухату Адюську (жіночий рід ідеального хлопця не є опискою, а є позицією Лялюськи). Якщо герой незабутніх «Польових досліджень…» (ПДзУСа), незабутній Микола К, який би він був, але є живим мужчиною з плоті й крові, то вухата Адюська вся з білого шоколаду під карамеллю. Як пишеться в дослідженні масової культури Джона Сторі «Теорія культури та масова культура» про жіночі романи, «ідеальний роман – той, у якому розумна й незалежна жінка з добрим почуттям гумору, після тривалого періоду підозр і недовіри, відчувши на собі жорстокість і кепське ставлення, розуміє, що її переповнило кохання до чоловіка, здатного дбати про неї та ставитися до неї так, як, згідно з традиційними уявленнями, ставляться лише жінки до чоловіків» (курсив Д.С. — Є.К.). Тож вухата Адюська за визначенням авторитетного культурного дослідника Джона Сторі є героєм жіночого (арлекінівського) роману, а не епіко-психологічного.

Бісеня кітчу (див. «Кітч і література» Т. Гундорової) пробралося в зали забужкіанського «Музею», і, більше того, це, здається, кітч несвідомий. Бо ж кітч – це вживані кліше, притаманні багатьом мистецьких творах, і якісним також. Так, усе в житті повторюється, різні люди опиняються в однакових ситуаціях, а література, реагуючи на це, мимоволі піддається спокусі використати готові схеми, згідно з якими грошові мішки (торби) купують чесних журналістів, а ті не продаються, а в нетрищах сюжетів із претензією на епіку неодмінно причаївся не до кінця продажний секретний агент з неодмінно важким дитинством, який когось пожалів, порушуючи службові інструкції. Тож в «Музеї» кітчевими є і шеф Лялюськи, і її коханець Р., і кадебіст-есбеушник Бухалов, і народний депутат Вадим. Кітчевість останнього підтверджує, що владні кола в Україні лишаються епічно не озвученими, і твір рівня «Фієсти козла» Маріо Варґаса Льоси в українській літературі ще попереду.

Але є в «Музеї» й живі герої. Це успішна й горда своїм успіхом художниця Владка Матусевич, і це, звичайно ж, сама Лялюська Гощинська. Героїня, на яку спрямовано основне покладання сенсу роману, є органічно стервозною особою, що вже емоційно відзначили ще найперші критики «Музею». Всі «дівулі зі шмаровидлом», які не дають спокійно жити ліричній героїні ПДзУСу, трансформувалися в мінєтчиць, сосок та ґерґепистих бабисьок із «Музею». Леонід Плющ, найвідданіший фанат ОЗ, побачив у «Музеї» перемогу особистості над Тінню. Але якщо вже послуговуватися термінами юнґівської аналітичної психології, то, по-перше, Тінь має не долатися, а усвідомлюватися – як і Персона. А по-друге, позитивна Лялюська зовсім не збирається усвідомлювати свою тінь. Не така вже й пропаща юна практикантка «Настуся вже в Гуччі». Була б Лялюська направду світлою й мудрою, зуміла б сказати непросвітленій дитині слова, які б щось у ній змінили, замість того, щоб, наче досвідчена зводниця, оцінювати, у скількох гайморитна Анастасія «відсмоктала». Якщо вже йти за логікою Леоніда Плюща, сама Лялюська із її нешляхетною мовою, немотивованою люттю до ґерґепистої поетеси й нездоровим інтересом до дельфінчиків на причинному місці продажних жінок і сама є органічною частиною тієї порнократії, яка панує скрізь. Щоправда, одного разу Лялюська похоплюється, питаючи себе: «І чого я така зла?»

Яна Дубинянська назвала «Музей» ідеологічним романом, і це м’яко сказано. Роман є не просто ідеологічним, він є пропагандистським. А сама Забужко назвала його романом ідей. Торкнемося тих ідей.

Роман написано чітко в рамках «другої культури». (Класифікація осмислень світу як «перша», «друга» й «третя» культури взято в російсько-американсько-єврейського дослідника й містика Аркадія Ровнера). Тож «перша культура» – радянська, ми добре знаємо її ідеї, її символіку, її однозначність. «Друга культура» – так само однозначна, але антирадянська. А от «третя культура» – екзистенційна, коли істину Історії й Людини в ній знайти дуже важко… що не означає, що не варто шукати.

Звичайно ж, для патріотичного виховання в незалежній Україні система «другої культури» підходить значно краще, ніж «третьої», як у радянські часи підходила система «першої». УПА в системі «першої культури» була однозначно зграєю бандитів і відщепенців, засудженою на державному рівні, і досі для багатьох наших співгромадян є тим самим. Тому борці за волю як воїни Світла в стилістиці радянських бійців, які врятували Європу від фашизму, є цілком виправданими. В нас усіх зволожуються очі, коли звучить: «Раз, два, три, хлопці із лісу, раз, два, три, ми ще живі!..» Але піднесеним дискурсом все одно всієї правди не скажеш, хоча це дуже підходить для підліткових повістей у рамках шкільної програми. Коли ж ідеться про епічний роман для розумних людей («пишу для таких, як сама…» – ОЗ), який претендує на відбиття всієї повноти буття нації й епохи, то «Музею» далеко і до «Доріг Фландрії» Нобелівського лауреата Клода Симона, і до «Без долі» так само нобеліянта Імре Кертеша, — романів, де досвід людини в контексті великих історичних подій осмислюється аж ніяк не на догоду пропаганді.

Центральна наскрізна ідея творчості ОЗ, що досягає свого апогею в «Музеї», це біологіко-шляхетна спадковість як чи не єдина запорука виживання нації. Здається, ОЗ й сама не усвідомлює, наскільки радянською є ця ідея, коли, як співалося в радянській пісні, «должен и сын героем стать, если отец герой». Також у «Музеї» декларується й родовий фаталізм як невідворотний механізм покарання за гріхи, на підтвердження чого цілком позитивна Владка Матусевич гине на Бориспільській трасі, що пролягла через затоптаний цвинтар жертв Голодомору, бо її нечестива мати Нінель Устимівна брала участь у розкуркуленні. А кадебіст Бухалов, який мав бути кінченим негідником, як його й виховував прийомний батько, все-таки піддається й іншим впливам, бо в ньому кров упівського вояка і жертовної Рахелі.

Подібні ідеї нерідко озвучуються в художній літературі, особливо в західних трилерах, тут ОЗ не є новаторкою. Але з легкої руки Леоніда Плюща в розмові про «Музей» присутня юнґівська індивідуація. А саме ця система особистісного зростання покликана подолати й спростувати будь-який родовий детермінізм. Бо ж на шляху до переживання самості (мета індивідуації) неодмінним етапом є конфронтація із архетипами Великого Мудреця й  Великої Матері, що є процесом дуже болісним і вдається одиницям. Сенс справжнього переживання Бога (самості) – в тому, що Він може бути і там, де його бути не може. Біологічна спадковість не фатальна! Відповідальність — тільки індивідуальна! Діти стукачів і катів також мають Божу іскру і можуть відкрити для себе інші світи – якщо стануть на болісний шлях усвідомлення. Інша справа, що людей, які зуміли поєднати свою свідомість із несвідомим, у світі дуже мало. А в «Музеї» їх узагалі немає. В Лялюськи, так само, як і в ліричної героїні ПДзУСа, не пройдено навіть етап усвідомлення Тіні. Тому й у «Музеї» все передбачувано: упівці – герої, кабедісти – негідники, олігархи – купують, журналісти, здебільшого, продаються, але головна героїня – непродажна, погані люди – погані коханці, хороші люди – хороші коханці, а борці за волю в химерний спосіб передають як не дітям, то онукам своє червоно-чорне знамено. Як декламувалося в рамках «першої культури»: «то, что отцы не достроили, мы достроим, то, что отцы не допели, мы допоем!». А Лялюська Гощинська  народить дитину, якої не народила Гельця Довганівна.

Тож ми підібралися до найцікавішого, а саме — до містики «Музею». Не знайшовши в паперовому архіві даних про Гельцю та інших борців за волю, Лялюська з Адюською підключаються до чогось на кшталт ведичних архівів, де зберігається все, що було, і що буде, і мають містичний досвід, під час якого бачать, що саме відбулося в тій криївці восени 1947 року, водночас роблячи свою дитину. Але сама ОЗ напевне до таких хронік, про які знають жерці давніх релігій, доступу не має. Аби мала, не потрібні б їй були ті земні архіви й спогади очевидців, про які ОЗ так багато говорить у своїх інтерв’ю-коментарях, обґрунтовуючи цінність свого «Музею». До речі, містичне наповнення ПДзУСа є все-таки цікавішим, достеменнішим…

«Музей» багатьом сподобався, схоже, його прихильники щирі у своїх відгуках. Певне, до їхнього числа належать, зокрема, ті, кому видається єдино можливою розробка теми УПА, КГБ і взагалі колишнього СРСР чітко в рамках «другої культури». І це можна зрозуміти, бо ж особисті обрАзи від тих чи інших могутніх сил роблять для багатьох майже неможливим вхід до системи «третьої культури». Також «Музей» подобається тим, кому виходить ідентифікувати себе з Лялюською, успішною, пишною, зверхнього, сексуально розкутою, яка, всмак натрахавшись на всіх соціальних рівнях, підгребла собі слухняну україномовну Адюську, задовольнивши, за вже згаданим Джоном Сторі, «ритуальне бажання відчувати піклування, любов та власну значущість», а також яка обережно маневрує в каламутному океані української політики. А задоволення від читання «Музею» отримали всі: і фани, і критики, кожен – задоволення особливого роду. Непропорційно довжелезна сцена в «Купідоні», де підхмелена Лялюська хвацько викриває мистецтвознавця-стукача, читається, ніби підслуховується масна плітка. Погодьмося, усім нам притаманна цікавість до подібної інформації, і тим, хто зізнається в цьому, і тим, хто ні.

Ну, а довжелезний діалог Лялюськи й Вадима в нічному ресторані – то взагалі капєц! Абсолютно неправдоподібна розмова, така гречана вовна, коли озвучується, як одкровення, те, про що говорять на всіх рівнях, але чого ніяк не може говорити народний депутат журналістці, яка десять років терлася в атмосфері того трьопу, який містить і зерна істини, і багато туфти, і авторка й сама не знає, як прокоментувати те, що написала, як свідчать її інтерв’ю. Вочевидь, багато працюючи по архівах і по закордонних будинках творчості, ОЗ зовсім відірвалася від народу, що «народній письменниці» не годиться. А втім, якщо забагато спілкуватися з народом, коли ж тоді для того народу писати? Така виходить нестиковка…

Зате про ОЗ ніяк не можна сказати, що вона тільки пише, але не читає. Читає ОЗ направду багато, і не тільки світову літературу, а й українську, що стилістично відбилося в Музеї, дарма що ОЗ має свій пізнаваний стиль. Звичайно ж, ці, скоріш за все, мимовільні легкі запозичення є несвідомими, то ж наразі не будемо про це. Але про один потужний крадений образ не сказати не можна: це коса як знаряддя суїциду, запозичена в «Солодкої Дарусі» Марії Матіос. У своїх інтерв’ю-роз’ясненнях ОЗ хвалиться, що вивіряла кожен крок «Музею», радячись із математиками, фізиками, лікарями (див. будь-яке інтерв’ю ОЗ за останні місяці).  Чи консультувалася ОЗ з криміналістами щодо повішання на косі, чи довірилася авторитету Марії Матіос? А може, ОЗ «запозичила» в Матіос спокусливо-яскравий, проте фальшивий виріб? І чи не зрізали б енкаведисти коси нещасної Рахелі, якби таке самогубство було б можливим? Мої знайомі медики жваво зацікавилися таким нетривіальним суїцидом, вважаючи, що це, мабуть, теоретично можливо, але жодного прецеденту ніхто не пригадав, заговорили про науковий експеримент, так необхідний, коли жодна теорія нічого не пропонує…

Коли трагедія не сягає найвищих вершинах людського і божественного досвіду античних драм (чи драм Лесі Українки), коли при її зображенні діють кітчеві структури, така трагедія мимоволі породжує трагікомічний, та й просто комічний дискурс, виявом чого і є реакція багатьох читачів на забужкіанський «Музей».