Відкритий лист коту під хвіст

Євген Дудар. Чума в Україні. – К.: ФОП Стебеляк, 2010
Євген Дудар. Чума в Україні. – К.: ФОП Стебеляк, 2010

Тільки не кажіть, що ви про це знали: паралельно зі своєю сатиричною діяльністю Євген Дудар завше провадив лікАрську. Саме за лІкарську практику йому 2008 року присудили Нобельську премію (не плутати з Нобелівською), а також нагородили орденом Ярослава Мудрого V ступеня (можна плутати з цим же орденом інших ступенів). Лікує письменник в основному перцевими настоянками різної пекучості, а також перцем ненастояним. Свій досвід на цій ниві Євген Дудар втілив у цілій шерензі праць: «Операція “Сліпе око”» (1970), «Дисертація» (1976), «Профілактика совісті» (1981), «Рятуймо жінку» (1986), а цього року побачила світ його чергова монографія «Чума в Україні».

Із чумою письменник-цілитель бореться вже давно. Можна сказати, це його головний головний біль (вам не задвоїлося, слово «головний» тут справді двічі). «Золоту медаль Тараса Шевченка» за боротьбу проти тоталітарних режимів йому вручили в Австралії ще 1990 року. Отже, Євген Дудар добре знає, що внаслідок прогресування хвороби українофоби перетворюються на україножерів. І якщо за несприятливої політичної погоди вони до часу сидять тихо, як гівно в траві, то у сприятливому середовищі, яке нині й маємо, вони дружно спливають, як та сама субстанція, тільки вже на воді. «У процесі мутації звичайний хрунь перетворюється в агресивного, безпардонного, наглого хряка, який своїм довгим рилом перепаскуджує пласти людського духовного довкілля. […] Хвороба ця найстрашніша у третій стадії. Тоді вона передається у спадок. Нащадкам. Саме через рабську кров. Гнилу і заразну», – так цей процес описує Дудар.

Можна довіку сидіти під затишним гнилим пеньком і являти кухонну твердість духу, пишучи після комбінації спирту ректифікованого найвищої очистки з пивом про п’яну колону. Тема вдячна. Однак Євген Дудар обрав п’яту колону. І троянських кобил. Та іншу «повзучую рать». У своїй новій книжці він зібрав памфлети різних років, головними (анти)героями яких є:

1) Переносники інфекції – «зграя політичних шакалів, підгодованих Москвою», чумні блохи, які «дуже чутливі до політичних вітрів» і яким «здається навіть, що вони ті вітри міняють».

2) «Масмедійні словоблуди» (зграя «курвчинських, ляпайкурв, попіховшеків та іншої прижурналістської твані»), тобто свідомі й проплачені задебілювачі мас, які зливають на обивателя бруд зі шпальт і «телеканалізації», щоб обиватель «переносив заразу з язика до язика». Ця – часом доволі грубо подана – зараза «за аналогією, може, й нічого спільного не має зі «свинячим грипом», але свинства приносить ще більше. Бо руйнує мораль».

3) «Сусідські інкубаторники», які активізують «сучих синів». Активізують «і своїх, і наших. Генетичних, спадкових. І тих, що осучилися в процесі “розбудови держави”».

4) Категорія невиліковних, до яких належать «глупєц» і «подлєц», а також політики й чиновники, «вражені смертельним вірусом ДПП – дефіцит патріотизму і порядності. Життєва практика показала, що ця хвороба лікуванню не піддається. Коли вже нема імунітету національної гідності, його не вприснеш шприцом у «верхній наружний квадрат» і не народиш пігулкою. Носіїв такого вірусу просто треба обтрушувати із чиновної драбини, як саранчу із дерева».

Як і кожна поважна праця, а надто ж та, в якій мовиться про послаблення національного імунітету й епідемію чуми, книжка Євгена Дударя має стійку документальну базу. Це і «Літопис Української Повстанської Армії» («три товстелезні книги, що налічують понад чотири тисячі сторінок»), і нещодавно знайдені архіви Служби Безпеки УПА, і праці відомих російських істориків Юлії Кантор та Юрія Афанасьєва, і англійського вченого Ланселота Лавтона… І якими брехливо-убогими постають у цьому контексті статті промосковського (читай – антиукраїнського) «квазіісторика» Табачника та «яйцеголового» Бузини!

«Братання комунізму з фашизмом починалося ще «на зарє»… На «Русско-Балтийском заводе» у Філях робили «Юнкерси», які потім бомбили й міста України. Авіаційна школа у Ліпецьку готувала німецьких льотчиків, які в роки Другої світової війни складали ядро «Люфтваффе». У Казані була організована бронетанкова школа рейхсверу, законспірована під «Об’єкт Кама». На початку тридцятих очолював школу полковник Й.Харпе (у 1945 р. – генерал-полковник вермахту)… Була організована школа хімічної війни, законспірована під «Об’єкт Томка». Керував цим «підприємством» доктор Людвіг фон Зіхерер. Тут проходили вишкіл по підвищенню кваліфікації німецькі лікарі, біологи-токсикологи, хіміки, піротехніки, метеорологи, артилеристи. Вони визначали ефективність отруйних речовин в різних умовах. Отже, газові камери Освєнціма, Дахау, інших фашистських концтаборів, які винищили сотні тисяч людей з усієї Європи, також беруть початок з Радянського Союзу»… Ні додати, ні відняти: інформація до дати. «До речі, ці факти подають не «галічанскіє», а російські вчені», – наголошує Євген Дудар, аби в росімперських чумних бліх різної величини не виникало бажання зайве поспекулювати з нагоди 65-ої річниці великої перемоги.

Пишучи й про «чуму в Україні», й про «воплі і соплі», й про «московитський імперський педикульоз і його хохлуйські гниди», письменник залишається вірний своїм давнім персонажам – політологу хутора Мозамбік Віті Царапкіну, трибунові Вані Молдавану, військовому стратегові Ізі Чачкесу, правознавцеві Стасу Патехвону, любителеві «Голосу Росії» Гаврилові Бонапарту та іншим достойникам. Їхніми вустами говорить народ. А Євген Дудар записує. Хоч і сам спромагається на слово крилате: «Прометей був у набагато кращому становищі, ніж українець. Йому клював печінку лише один орел. І то – одноголовий». Або: «Наша біда в тому, що борються за Україну, вмирають за неї Тютюнники, а правлять у ній, розкошують і облаштовуються – табачники».

Слово крилате, та чи таке, як ракета? Хоч і невеличка, та стратегічна? Навряд. Стратегічна ракета знищує ціль. Якщо її, звичайно, не перехоплять іще стратегічнішим сачком. Чи потрапить у ціль книжка памфлетів Євгена Дударя? Знову навряд. Не всяка пташечка долетить до Труханового острова, а до нашого чиновника, політика чи іншого втіленого на біґ-мордах персонажа українські книжки не долітають. Долітають хіба що яйця, та й то поодинокі, бо ж яйцемети в нашій країні законом заборонені.

Отже, головна цільова аудиторія цієї книжки не побачить. А ті, хто цей збірник памфлетів придбає, і без того знають, що ситуація з мовою та культурою в нас стабільно дебільна, засоби масової ідіотизації роблять усе, щоб відучити людей мислити, промосковські блохи, «відробляючи Іудин гріш», усіма силами обгиджують і потоптують наші святині та наших героїв, а партія леґіонів, узурпувавши владу, замість того, щоб будувати Україну, посилено її розбудовує…

Деякі з памфлетів Євгена Дударя написано у формі відкритих листів. Було б непогано, якби вони друкувалися в центральних українських виданнях, хоча б таких, як «Україна молода», «Газета по-українськи», «Дзеркало тижня», «Український тиждень», та навіть «Голос України» й «Урядовий кур’єр». Може, тоді були б і резонанс, і хоч якась противага авторським колонкам підбрехачів із антиукраїнських газет. А зібрані під однією обкладинкою памфлети, хай які вони ядучі, ризикують так і осісти на хуторі Мозамбік.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.