Вітчизняний соцреалізм канонізовано

Валентина Хархун. Соцреалістичний канон в українській літературі: ґенеза, розвиток, модифікації: монографія. – Ніжин: ТОФ «Гідромакс», 2009
Валентина Хархун. Соцреалістичний канон в українській літературі: ґенеза, розвиток, модифікації: монографія. – Ніжин: ТОФ «Гідромакс», 2009

Соціалістичний реалізм (скорочено соцреалізм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції миру і людини, обумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення БСЭ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії

Звісно, ніщо не стоїть на місці, однак, повсякчас залишаються теми, що ніби випадають із кола, зокрема, з перспективного кола літературознавчих студій. Чомусь випав із нього і соцреалізм. Дехто вважає, що аж ніяк не випав, адже про нього й так уже багато написано. Справді, багато, тільки де?

Географія доволі солідна: Російська Федерація (М. Чудакова, О. Морозов, Ю. Борєв; а також Є. Добренко, Б. Гройс, В. Паперний — всі родом із Союзу, хоча й мешкають за кордоном на еміграції), Сполучені Штати Америки (К. Кларк, С. Бойм), Республіка Польща (П. Фаст), Федеративна Республіка Німеччина (Х. Гюнтер) й ще різні поважні країни У нас же чомусь утвердилася думка, що все вже проговорено (а вочевидь, ще навіть не переболіло, якщо мовчимо й думаємо, що мовчання немає).

Втім, піонерами не народжуються — ними стають. І неважливо, чи то піонерами, чи жовтенятами, чи комсомольцями, чи кобзарятами (маю відповідний значок — можу пред’явити), головне – як почуваєшся в новій ролі, чого очікуєш від неї, до чого вона тебе зобов’язує.

Власне офіційною і самовідданою «піонеркою» українського соцреалізмознавства (якщо можна вживати цей не надто апробований термін) й стала києво-ніжинська дослідниця Валентина Хархун, а за відповідний «партквиток» їй послугувала відкривавча монографія із промовистою назвою «Соцреалістичний канон в українській літературі: ґенеза, розвиток, модифікації». Назва, справді, промовиста, адже одразу ж відсилає більш менш обізнаного в цій галузі реципієнта до понадтисячосторінкового фоліанту – збірника статей «Соцреалистический канон» за редакцією Г. Гюнтера й Є. Добренка — славнозвісної біблії всіх приналежних до когорти соцреалісзмознавців як близького, так і далекого зарубіжжя, ставлячи запитання руба: а хіба український соціалістичний реалізм якийсь не такий, інакший?

За роки дослідження соцреалізму в українському літературознавсті коло вітчизняних науковців не надто вже й збільшилося. Якщо, як зауважує авторка у передмові до монографії, в 2004 р., коли вона почала готувати українську бібліографію з цієї дражливої проблематики, її можна було укласти в межах десяти позицій, то нині, хоча цифра й збільшилась, а проте, навряд чи подолає соттену чи навіть півсотенну межу. Тож варто впевнено пойменувати дослідження В. Хархун цілком піонерською роботою, що воднораз перевершила всі разом узяті монографії, які зачіпають аналогічну тематику, але не обирають соцреалізм як такий своїм головним героєм (впритул до цього наблизилася лише І. Захарчук у книжці «Війна і слово. Мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму»), а також різноманітні статті, що, врешті-решт, мають все-таки спорадичний характер (зокрема на сторінках найавторитетнішого академічного часопису «Слова й час» в двотисячних роках з цієї теми з’являлися студії Л. Медведюк, Н. Бернадської, Т. Гундорової, Т. Свербілової, Д. Наливайка, Ю. Коваліва).

Однак розглядати монографію В. Хархун якнайкраще в тандемі з іншим виданням. Ідеться про перше число збірника започаткованої з її ж таки ініціативи серії «Studia Sovietica» (за вдалу назву організаторка проекту не втомлюється дякувати М. Климчуку) з підзаголовком «Ідеологічні та естетичні стратегії соцреалізму». Це рідне дітище самої дослідниці, що завдяки її титанічним зусиллям врешті-решт з’явилося на світ після дворічної видавничої підготовки – як жаданий виплід однойменного Міжнародного семінару (участь брали, крім української сторони, представники Естонії, Литви, Польщі, Росії), що відбувся в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України ще в червні 2008 р. (академічне фінансування вочевидь бажає кращого – йдеться зокрема про оперативність і розмір фінансової підтримки, бо щойно видрукуваний збірник, так само, як і монографія, одразу ж стали раритетами – до цього спричинилися, на жаль, доволі скромні, але симптоматичні у нинішній ситуації, їхні скромні тиражі – 100 і 300 примірників відповідно). Презентація-обговорення обох цих видань нещодавно відбулася в Інституті літератури в рамках літературно-критичного клубу «Академічні бесіди».

Зокрема, М. Сулима називає молоду й перспективну дослідницю якнайперше своєрідним «промоутером», або ж, точніше, «промоутеркою», яка заходилася довкола невичерпної проблеми. Сама авторка також наголошує на проблематичності обраного нею темарію, адже «пострадянський синдром» продовжує даватися взнаки на різних рівнях (лишень пам’ятник Сталіну в Запоріжжі вартує одному місцевому пенсіонеру-ентузіасту п’ятдесяти тисяч гривень; тож питається: і чим це наші пенсіонери не задоволені, якщо можуть такі суми накопичувати й відкладати на доброчинність?). Водночас, зізнається В. Хархун, лише через безпосереднє оприявнення й проговорення вдається подолати «травму» (для неї навіть персональну – як колишньому комсоргу школи).

І тут варто, перш за все, взорувати на іноземних сучасників. Наприклад, на поляків, яким таки вдалося позбутися тягаря радянізації, про що свідчать численні студії з соцреалістичної проблематики (як приклад можна навести хоча б таке оригінальне видання, як «Slownik realizmu socjalistycznego» за редакцією З. Лапінського й В. Томасіка), де ніхто не боїться розставляти крапки над «і» (у нас же чомусь весь час обумовлюється, навіть самою «піонеркою», необхідність обережності у ставленні до й у вирішенні самої проблеми постановки цього питання).

Кілька завваг щодо обох видань
У монографії охоплено період із 1934 до 1954 р. (умовні рамки – між Першим і Другим Всесоюзними з’їздами радянських письменників, тобто суто сталінська доба) й до певної міри обмежено коло канонічних авторів, до взірцевої творчості яких звертається атворка, а саме: йдеться про А. Головка, П. Тичину, М. Рильського, О. Корнійчука, О. Довженка та Ю. Яновського. Перший розділ присвячено власне становленню соцреалізму (не забуваймо, що йдеться саме про українську радянську літературу, отже про стадії саме її протоканону й канонізації – тут головними дійовими особами є А. Головко як зачинатель і П. Тичина як «митець у каноні»). Другий розділ охоплює соцреалістичну картину світу: ідеться про рух від ідеології як релігії до витворення сакрального міфу й усталення онтологічного проекту тоталітаризму. І, насамкінець, третій розділ стосується модифікацій та редукцій канону в умовах загроженості (три моделі війни – офіційна, реабілітаційна і ревізійна), за часів жданівщини або високого сталінізму та в контексті творення історії, або ж історіографії літератури як зразкового канону для наслідування. Вже з такого конспективно окресленого плану видно, що піднятий авторкою пласт може цілком авторитетно претендувати на кілька окремих монографій, а проте в її викладі все напрочуд вдало вкладається в єдину систему під спільним знаменником – український соцреалізм.

На відміну від праці В.Хархун, збірник має значно ширші береги, адже не обмежується лишень вітчизняними плавнями (про що, зокрема, й свідчить різнонаціональний авторський колектив). Насамперед, тут можна довідатися про сучасний стан дослідження проблеми соцреалізму, про його генезу, ранні модифікації й усталений канон, про міфічні проекції й історичні візії, а також, що, можливо, найцікавіше, – про особливість залишеного нам спадку, використання й залучення якого можемо спостерігати й нині (зокрема, на думку, Я. Поліщука, одного з учасників семінару, у творчості Ю. Андруховича, С. Жадана, В. Кожелянка, М. Матіос та ін.).

Втім, паралельно запропоновані увазі читачів дослідження, цілком різні за методологічними й тематичними критеріями, зможуть якнайкраще посприяти продовженню полілогу з соцреалістичної проблематики лише тоді, коли саме явище соцреалізму сприйматиметься виключно як музейний експонат, на який не роблять наліпок із написами «гарний» чи «поганий», а який кодифікують відповідно до усталених норм тієї чи іншої експозиції.

Кілька плюсів авторської монографії
Оглянувши зарубіжний критичний досвід із соцреалістичної проблематики В. Хархун побачила, що інонаціональні варіанти (як не дивно, адже тепер усюди так полюбляють меншини) виявилися геть не затребуваними. Єдиним матеріалом, що ним оперували й оперують іноземні науковці, є російська радянська література. Відповідно, постала ідея звернутися до власних першоджерел. Так, чи не найважливішим атрибутом книжки є акцентування саме на українському соціалістичному реалізмі. І тут можна виокремити кілька векторів, на яких наголошує дослідниця. З одного боку, їй ідеться про вписування в тоталітарний загальнорадянський контекст української літературної критики. З іншого боку, цю саму практику презентовано як цілком окрему, самодостатню річ, що формує не підрядний, а незалежний літературний процес. Українська література не маргіналізується і не зводиться до рангу провінційної, натомість пропонується інша самодостатня версія, що може читатися незалежно, хоча і вписана в загальний контекст. Важливо, що часте говоріння про «неповноту» нашої літератури можна легко спроектувати й на прилеглі території, адже без українського струменя весь соціалістичний реалізм «виглядає неповним і, власне, нецілісним» (с. 9).

Не менш прикметним є те, що в книжці натрапляємо на цілком тверезий погляд на феномен літератури соціалістичного реалізму. Це не аж ніяк не адорація чи ностальгія (яскраво відчутна в тексті Ю. Борєва «Социалистический реализм. Взгляд современника и современный взгляд»), проте далеко і не гоніння (як у працях М. Чудакової; ось де закладений шлях від антиколоніального до постколоніального, на який повсякчас намагаємося вийти), а сувора констатація у поєднанні з детальним аналізом, базованим на  вибудовуванні структур і простеженні схем їх функціонування, або ж заявлених у назві: ґенезі, розвитку й модифікаціях відповідного канону.

Також варто зауважити, що в дослідженні майстерно поєднано не лише історію й теорію літератури, а також і критику (яка, як правило, чомусь досліджується окремо). Вибудовуються чіткі лінії науково-дослідницької роботи: від абстрактного до конкретного – всі авторські розмірковування покріплюються цитатами (власне їх завелику кількість одні науковці почасти й закидають В. Хархун, тоді як інші, навпаки, вимагають іще більшого покріплення тих чи інших тез саме літературним матеріалом – але це вже обумовлено іншим питанням, а саме: що ми вважаємо за літературу? – тобто, чи можливо розглядати соцреалістичні тексти як художній продукт?).

Крім того, вражає потужна джерельна база — 670 позицій бібліографії, зокрема — використання іноземного досвіду західних колег (175 найменувань загальної кількості), таких собі передових технологій сучасності, а заразом залучення апарату інших гуманітарних дисциплін.

Кілька мінусів авторської монографії
Втім, незважаючи на першорядну роль українського контексту, повсякчас відбувається апеляція до загальнорадянського (традиційно, читай: російського) матеріалу (документи, постанови, з’їзди, конкретні класичні тексти й канонічні автори). Здається, інколи можна спробувати трохи «поврізати» чи принаймні модифікувати ці розлогі вставки, бо вони здебільшого мають переповідний або ж цитатний характер.

Звідси ж випливає відчуття такого собі авторського балансування на межі, боротьби зі спокусою впадання в класично радянське, тобто російське, поле соціалістичного реалізму, позбавлене власне української специфіки, чому абсолютно сприяють численні посилання на авторитетні совєтологічні студії, базовані саме на такому матеріалі. Проте В. Хархун напрочуд вчасно виходить із подібних загрозливих ситуацій, повертаючись на питомо український ґрунт. Наприклад, коли йдеться про феномен ленініани, то складається таке враження, що от-от її повністю затягне в російську тему, аж раптом – перехід у суто українське русло від Тичинівського «О рідний Ленін! Всі – твої ми діти!» до Цибулькового «Я Леніна бачив. В гробу».

Крім цієї радянсько-російської загроженості, книжка подеколи хибує на повтори (одних і тих самих тверджень, описів творів, окремих цитат чи посилань), що, вірогідно, можна пояснити почасти її компонуванням з різних попередеьо публікованих авторських статей.

Водночас наприкінці кожного розділу чи навіть підрозділу відчувається певна незавершеність. Втім, аж ніяк не йдеться про відсутність прописаних висновків. Вони якраз наявні, а проте, саме їхня лапідарно сконцентрована форма ніби наштовхує на нові ідеї й думки, які так само хочеться побачити зреалізованими на папері. Скажімо, «сюжет про народження “досконалого” соцреалістичного письменника з “духу” ідеологічно “недосконалих” попередників» (с. 404) на прикладі творчості Ю. Яновського та О. Гончара означено лише пунктирно, а так би хотілося, як то кажуть, другої серії.

Кілька сподівань на майбутнє
Хочеться вірити, що незабаром таки відбудеться фахове продовження бесіди на соцреалістичну тематику (адже 50-ті рр. ХХ ст. аж ніяк не були завершальними в тривалому пануванні соціалістичного реалізму на теренах української радянської літератури) й що воно привертатиме все більше й більше зацікавлених. А водночас — сприятиме розширенню кола досліджуваного в цій галузі матеріалу. На користь цього вже свідчить запланований на цьогорічний червень другий Міжнародний семінар, що його організовує В. Хархун, і який цього разу називатиметься «Семіосфера радянської культури: знаки і значення». Тож запрошуємо всіх до участі в цікавій розмові і не біймося говорити про те, що боліло, болить і болітиме.

Наталія Ксьондзик

Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»