Віктор Неборак: «Я став цінувати приватність»

Віктор Неборак і Володимир Панченко. Творчий вечір «Свобода — це воїн» у книгарні «Є»
Віктор Неборак і Володимир Панченко. Творчий вечір «Свобода — це воїн» у книгарні «Є»

Від редакції. В основі цього інтерв’ю — розмова з Віктором Небораком у київській книгарні «Є», де відбувся його творчий вечір «Свобода — це воїн».

Володимир Панченко: Почати я хочу зі свого свіжого читацького враження. У черговому номері журналу «Кур’єр Кривбасу» (березень-квітень 2010 р.) надрукована Ваша стаття, яка стосується сучасної літератури. На початку Ви говорите, що українська література, від ХІХ ст. починаючи, не зовсім правильно закодована. Тобто вона несе «код нещастя». Яким чином перекодувати українську літературу?

Віктор Неборак: Може, я деколи думаю про «код щастя/нещастя» тому, що в мене прізвище таке: воно означає «нещасний». А тому мені хочеться поборювати своє прізвище.

У тій статті, наскільки я пригадую, слово «код» було вжито дещо іронічно, тому що з’явилися  розтиражовані твори з цим «кодом» у назві, серед них і літературознавчі. На початку статті йшлося про деякі мої спогади з приводу шкільної програми з української літератури, яка була чинною, коли я ще був школярем. І я намагався виокремити з загального списку ті хрестоматійні твори, які все-таки заперечували «код нещастя» з повсюдними наймитами, кріпаками, покритками… Серед них — «Енеїда» Котляревського, «Конотопська відьма» Квітки-Основ’яненка і навіть поема «Гайдамаки» Шевченка.

В. П.: Ви назвали її там «поемою жахів».

Віктор Неборак
Віктор Неборак

В. Н.: Так, справді. Свого часу я викладав українську літературу в гірничому ПТУ на Донбасі, і ця поема вражала моїх учнів — майбутніх шахтарів. А серед них траплялися неповнолітні злочинці, які перебували на обліку в міліції. І коли ми читали сцену вбивства Гонтою своїх синів, то це їх проймало, безумовно. Тому це «поема жахів», до певної міри. Навіть у раннього Франка є доволі критична стаття про цю поему. Та варто пам’ятати, що «Гайдамаки» – це твір зовсім молодої людини, людини, якій неприємно, може, було пригадувати себе в ролі козачка, лакея. Шевченко хотів бути козаком, вільною людиною. І коли прийшло натхнення на цю величезну, найбільшу його поему, то він, може, в якихось моментах і стриматися не зміг від занадто жорстоких сцен. Та з огляду на долі головних героїв – Яреми і Оксани –  поема закінчується щасливо, вони рятуються  і  створюють сім’ю.

В. П.: Вона ще ж вписана у відповідну літературну традицію — романтичну, готичну…

В. Н.: Так, звичайно… І ще про «код нещастя». Я колись говорив з Петром Мідянкою — він уже 25 років викладає українську літературу в сільській школі на Закарпатті. Він зізнався, що дуже тяжко пояснювати дітям, чому життя і творчость Василя Стуса – це геройство.  Учні сприймають Стусову долю як трагедію — людина загинула в тюрмі. Може, вони ще не доросли у старших класах до розуміння, що ця смерть у карцері — моральна перемога поета над системою. Та з Іваном Багряним інакше: «Тигролови» Багряного — це твір, у якому людина якраз виривається з тюрми і стає вільною, успішною. І справді, ось тепер є незалежна Україна, і ми нібито хочемо бути успішними, хочемо, щоб наші діти були успішними, а їм у підлітковому віці на уроках української літератури говорять: жертовність, неуспіх — це добре. Щось не стикується. Врешті-решт, та моя  стаття в «Кур’єрі Кривбасу» зовсім про інші речі: вона більше стосувалася автобіографізму в сучасній українській прозі.

Віктор Неборак. Вірші з вулиці Виговського. — Львів: Срібне слово, 2009
Віктор Неборак. Вірші з вулиці Виговського. — Львів: Срібне слово, 2009

В. П.: Я, між іншим, цю проблему — «код нещастя» — свого часу також пропустив через себе, викладаючи два роки підряд українську літературу в ліцеї при Кіровоградському педуніверситеті в 10–11 класах. Як Ви думаєте, чи відбувається перекодування, якщо мати на увазі вже не ХІХ ст. і не 20-ті роки, а літературу, ближчу до нас?

В. Н.: Наскільки мені відомо, відбувається заповнення програми безліччю текстів, прізвищ і, з другого боку —  процес відторгнення цього всього учнями. Теперішні учні, модерніші, хитріші, інтернетизованіші, шукають способу, як зробити обов’язкове і не робити необов’язкового. І це насправді є величезна проблема. Я боюся, що говоритиму про якісь загальні речі, але це проблема і для викладачів, і для учнів. Коли немає любові, коли викладач не любить тексту, який він повинен донести учням, він може таким викладанням завдати більше шкоди, ніж користі. Художню літературу потрібно любити і розуміти, щоб її викладати. Письменник пише, тому що любить те, що хоче ословити. Той, хто хоче зацікавити літературою учнів, також мусить  любити  літературу— і тільки в такий спосіб можна привернути увагу.

У мене колись виникла утопічна ідея, що літературу не потрібно робити шкільним предметом з відповідним оцінюванням знань, таким як фізика, математика тощо, а запровадити натомість години обговорення художніх творів. Учитель мав би право вибирати твори для обговорення з якогось переліку.  Та ця ідея не має шансів у контексті тих усіх питань, пов’язаних зі складанням тестів, з тою нашою українізацією, яка ніяк не українізує українського суспільства. Мільйони українських учнів роками вчать-вчать цю літературну мову, а потім закінчують школи і говорять взагалі невідомо якою мовою. Напевно, щось вони не те вчать і не так вчать.

Віктор Неборак. Фото з сайту wikiрedia.org
Віктор Неборак. Фото з сайту wikiрedia.org

В. П.: Коли ми розмістили на сайті оголошення про вечір, то в кількох коментарях до нього була висловлена думка, що Неборак — теж печальний. Я майже згоден з таким коментарем. Коли прочитав збірку «Вірші з вулиці Виговського», то в мене склалося враження, що це поетичний рентген сучасної України — на останньому 10-річному відрізку її життя-буття. Домінує в ній гіркувато-іронічна інтонація. У цих віршах постають фантасмагорії, які інколи мають страшнуватий вигляд, з’являється відчуття абсурду з елементами апокаліпсису. Це мої дуже суб’єктивні враження. Наскільки вони збігаються із авторськими уявленнями про свою власну книжку?

В. Н.: Як на мене, це своєрідний «поетичний реалізм». Хоча слово «реалізм» у нас майже лайливе, та більшість віршів написано з якогось цілком конкретного приводу. Наприклад, вірш «Письменник» – про зустріч у Бахмачі з, на жаль, покійним уже Володимиром Кашкою. Ми (а це — Василь Герасим’юк,  Віктор Морозов і я) бачили Володимира Кашку в нього на подвір’ї  у липні 2006 року. У «Віршах…» – багато подій, які справді відбулися, включно зі Скнилівською трагедією у Львові. У рецензії на книгу Тимофій Гаврилів назвав її своєрідним поетичним літописом. Тобто, кожний вірш так чи інакше прив’язаний до якоїсь історії. І тут моє виправдання (може, слабке) щодо мінорної тональності книги: історії невеселі були. Хоча там є і світлі історії, наприклад, як я і моя старша донька, обминаючи розрекламовані акції під час свята міста, просто ходили вулицями Львова. І це було так легко, що мені здавалося, що ми перелітали з вулиці на вулицю. Про це вірш «Політ з донею». І це один з небагатьох радісних віршів. А історії ставалися переважно не дуже веселі…

«Бу-Ба-Бу»: Вибрані твори. – Львів: Піраміда, 2007
«Бу-Ба-Бу»: Вибрані твори. – Львів: Піраміда, 2007

Інше питання, чому вони добиралися, ці історії, саме до цієї книги, хоча паралельно писалися інші вірші, які я вирішив до неї не включати.

Тут є ще одна моя така, як кажуть, заморочка: мені подобається у Львові, може, не так інтер’єрний Львів, як Львів вулиць. Одна з моїх улюблених вулиць — Академічна (проспект Шевченка). Ця вулиця розташована в центральній частині міста. А всі свої  роки у Львові я прожив на вулицях, далеких від центру. Спочатку на Керченській, потім на Виговського. Я подумав: чому я такий неуважний до тих реалій, серед яких мені й справді доводиться жити? І якраз почався дуже такий соціумний час, у гіршому значенні цього слова, — коли цей політизований соціум справді дістав усіх. Він проник крізь усі можливі шпари, і треба було якось на нього реагувати.

І я зрозумів ще таке: потрібно принизити в собі те, що я вважаю в собі поетичним. Є поети, які ні на мить не забувають, що вони поети. А я нібито забув, що я поет. Я – пересічний житель отих багатоповерхівок. І чи вдасться мені щось написати від імені такого пересічного мешканця? «Вірші з вулиці Виговського» – це спроба написати щось таке. Хоча, звісно, всі концепції розвалюються, коли книжка потрапляє на очі читачеві. Читач усе побачить своїм власним поглядом. І слава Богу, якщо побачить інакше.

В. П.: Судячи з деяких віршів, політика таки зачіпає Вас.

В. Н.: Я не знаю. Я думаю, що вона мене зачіпає як будь-кого, хто не бере безпосередньої  участі в політиці. Мені здається, що політика — це все-таки сфера професійна. Я ж не нав’язую політикам своїх віршів, не примушую їх здавати якісь тести, щоб визначити, які художні книги з актуальної української літератури вони прочитали останнім часом. А вони постійно мене зондують: за кого я, проти кого я, нагадують мені, що я маю такий чи такий обов’язок. Тому це сфера втручання в моє життя, а я не хочу, щоб без мого дозволу втручалися в моє життя. Я став цінувати приватність. Приватність — це щось таке, що не має якихось видимих вимірів, вона не може бути більша, не може бути менша. Приватність у кожного своя. Приватність –  як сфера, куди не вільно заходити іншим без дозволу, – не надто цінується в нашому суспільстві. А це щось дуже цінне для кожного з нас. Це і захист, і джерело відновлення життєвих сил. У нас приватність повсюдно загрожена: підкидають листи-агітки в твою поштову скриньку чи на електронну адресу, а ти цього не хочеш, дзвонять у двері, пропонують послуги, яких тобі не треба… Соціум хоче від тебе чогось і ще й переконує, що ти зобов’язаний це робити. У цьому сенсі і політика в нас страшенно нав’язлива…

Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович. Фото А.Божка з сайту sumno.com
Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович. Фото А.Божка з сайту sumno.com

В. П.: Моє наступне запитання стосується львівського «Кабінету», кав’ярні-книгарні.  Відомо, що Ви там проводите літературні зустрічі, обговорення свіжих творів поза присутністю автора. Розкажіть про це.

В. Н.: Господар у «Кабінеті»— молодий поет Юрій Кучерявий, відкрита до всіляких ідей людина. Він запропонував колись мені й Ігореві Котику, моєму співробітнику з Львівського відділення Інституту літератури щось придумати для «Кабінету». Ми вирішили, що про книжку можна говорити і за відсутності автора. Тобто, книжка є, і якщо вона прочитана, якщо вона сподобалася — то чому б про це не поговорити? Це не є формат якоїсь конференції. Приходять люди, які мають абсолютно різні причини прийти туди. У «Кабінеті» можна взяти собі каву і до кави. Обговорення записує Андрій Іздрик, син Юрія Іздрика, і розташовує в Інтернеті на літературному подкасті кабі.nеt.

Віктор Неборак. Повільне читання. – Львів, 2010
Віктор Неборак. Повільне читання. – Львів, 2010

Останнє обговорення, яке в нас було, стосувалося книги Костика Москальця «Досвід коронації». Ми запропонували обговорити її ще до того, як довідалися, що цьогоріч він отримає премію «Глодоський скарб», яку заснував Григорій Гусейнов. На обговорення книжки Москальця прийшло близько 30 людей (для «Кабінету» — це багато). І з них, ясна річ, половина не читала цієї книги. Для нас важливі й такі відвідувачі – ми ставимо собі за мету спопуляризувати книжку, заінтригувати потенційних читачів. І коли я розповів історію спалення Москальцем його другої поетичної книги «Пісня старого пілігрима», я переконався, що це така справді, можна сказати, міфологічна історія, тому що увага присутніх зразу посилилася.

Якби Костик просто спалив свою книгу, тому що не міг її розповсюдити, — це півбіди. Але він зробив так, що Ольга Герасим’юк, яка наприкінці 90-х мала на телеканалі «1+1» дуже популярну передачу «Проти ночі», зафільмувала все це дійство. Цю історію він також описав у своєму романі «Вечірній мед». Ця ситуація — така, що її можна обмислювати достатньо довго і неоднозначно.  Ритуалізоване спалення книги автором, поетом в Україні, —  щось нам, глядачам передачі і читачам «Вечірнього меду», сповіщає. І це, як на мене, дуже тривожні речі. Те, що Костик дозволив це зафільмувати і потім сам написав про це, варте того, щоб про це говорити і робити з цього якісь висновки. До речі, публіку в «Кабінеті» розкололо на дві частини: одні звинувачували автора, казали, що палити свою книгу — злочин, інші, навпаки, захищали і ставали на бік самого Москальця. Обговорення було живе, воно вдалося. Не завжди так буває.

Мені здається, що література — це конденсація життя. Перетворювати живе життя просто в потоки паперових слів — оце злочин. Запис є для того, щоб він постійно оживлювався . Як знайти ці техніки оживлення літературного слова? — я не маю чітких рекомендацій. Потрібно шукати, експериментувати.  Думаю, в нас ще дуже великий ресурс у цьому плані. Найгірше, що може бути, — це запровадити черговий «візантійський обряд», коли певна кількість народних артистів вивчать твори напам’ять, з помпою виголосять зі сцени, всі поплескають і розійдуться, і жодного поступу не відбудеться. Просто відбудеться черговий ритуал «пошанування» літературного тексту і все.

Віктор Неборак. А. Г. та інші речі (есейчики, популярна критика, дискурс). — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007
Віктор Неборак. А. Г. та інші речі (есейчики, популярна критика, дискурс). — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007

В. П.: Людмила Таран у рецензії на «Вірші з вулиці Виговського» зазначила, що у Ваших нових віршах є драма приватного. Вам хочеться, щоб приватне залишалося приватним, але є щось зовнішнє, що втручається в індивідуальний приватний світ. Як Ви це прокоментуєте?

В. Н.: У когось приватне — це прочитати улюблену газету, або приготувати собі чаю в якийсь певний спосіб (у Москальця, до речі, є багато таких приватних ритуалів). Для мене, скажімо, відвести дітей до школи і привести зі школи — це також дуже важлива приватна річ. Якби в мене була можливість тільки цим і займатися, я би більше нічого не робив… У кожного приватний світ – свій. Це світ маленьких дотиків до справжнього. Там, де ми відчуваємо ці дотики до справжнього, ми, напевно, будемо дуже обережні, щоб не пускати нікого чужого туди, оберігати або робити це дуже довірливо.

Колись, 1992 року, мені пощастило бути на довготерміновій стипендії в Канаді, в Едмонтоні. І десь на другому місяці мого там перебування я вже сам вештався різними дільницями цього міста, влаштовував собі ознайомчі прогулянки. І мені запав у пам’ять такий кадр: у котеджовій дільниці я побачив, як молоді мами бавляться зі своїми діточками, — і відчув, що це їхній світ, до якого я не можу навіть наблизитися. Це їхній світ, в якому немає мене, хоч я перебував зовсім поруч. І я так по-доброму позаздрив їм: вони мають цей свій світ, їм нікуди не потрібно їхати в пошуках чогось кращого, вони живуть не в Оттаві, не в Нью-Йорку чи ще десь у столицях, у світових центрах — вони живуть в Едмонтоні, і їм тут добре. І я хотів би, щоб в Україні було якомога більше таких міст, де плекається приватне, де звичайним людям добре. Та я зрозумів і те, що це залежить від кожної окремої людини. Ніхто замість неї для неї цього не зробить.

Віктор Неборак на творчому вечорі «Свобода — це воїн» у книгарні «Є». Фото Т.Давиденко з сайту sumno.com
Віктор Неборак на творчому вечорі «Свобода — це воїн» у книгарні «Є». Фото Т.Давиденко з сайту sumno.com

На вулиці Виговського, навпроти нашого четвертого поверху, де знаходиться наша квартира, — береза — дерево, описане мною у вірші «Дерево за вікном».  І там сороки, яких мої діти назвали Чік і Чіка, зовсім недавно гніздо звили. Впродовж двох-трьох тижнів вони зносили гілки, переплітали їх. А минулого року були жахливі бурі. Якби ті сороки знали, які тут бурі бувають!.. От вони мають інстинкт все це зробити, у гнізді сороченята згодом виведуться. І життя триває, незважаючи на бурі. Ми щодня дивимося, чи сороки не покинули гнізда. Це для нас була би вже сумна подія —  їм щось не сподобалося, або їх щось налякало.

Я  розумію, що життя багатогранне. Але якщо в нас тут не буде цих гнізд приватного, ми розчинимося, як цукор, у цьому величезному геополітичному просторі. Тобто ми знову змушені будемо змінити свою ідентичність, кудись подамося, в якесь нове троянське рушення (що, як бачимо, вже набирає обертів). Теперішня моя віра — це плекання приватного тут, в Україні, де кому пощастило звити гніздо. Притому  – не ігнорувати всього іншого, цікавитися іншими рівнями, включно з політикою, з тими збуреннями. Та обов’язково плекати свої сади приватного, тому що без них ми втратимо і себе, і свої домівки, і свої села і міста, і свої маленькі й великі світи.

В. П. Дякую за цікаву розмову, і хай Ваш «сад приватного» буде затишним і плодоносним.

Довідка «ЛітАкценту»
Віктор Неборак – поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст. Учасник літугрупування БУ-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), «Введення у Бу-Ба-Бу» (2001), «Перечитання “Енеїда” (спроба сенсового прочитання “Енеїди” Івана Котляревського на тлі зіставлення її з “Енеїдою” Вергілія) (2001),  «Вірші з вулиці Виговського» (2009) та ін.

У першій половині 90-х років експериментував із рок-музикою (аудіокасета «НЕБОРОК», 1995). Його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття» відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.

Новий проект Віктора Неборака (разом із Юрком Кучерявим) — літературно-критичні обговорення у каварні-книгарні «Кабінет».

Живе і працює у Львові.

Розмовляв Володимир Панченко

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.