У кожну руку по артбуку

 

Олеся Пилипенко. «Єгипетські мотиви» (поезія Лесі Українки). Фото Галини Листвак
Олеся Пилипенко. «Єгипетські мотиви» (поезія Лесі Українки). Фото Галини Листвак

Артбук (книга митця, книга-об’єкт, авторська книга) – своєрідне явище на межі образотворчого мистецтва та літератури. Йдеться не про ілюстрування, поліграфію чи авторський альбом, а про твори, цілковито зроблені художниками – починаючи від ідеї, тексту, і закінчуючи оформленням. Такі об’єкти можуть бути створені вручну чи друкарським способом, існувати в одному екземплярі чи тиражуватися, позиціонуватись як критичний проект чи товар (у Європі навіть існують видавництва, орієнтовані на таку продукцію). Спільним ядром найрізноманітніших проявів артбуку залишається звернення до книги як точки відліку.

В Україні артбуками захоплювались ще футуристи. В часи незалежності у цьому жанрі плідно працюють Олена Турянська та Павло Маков, було організовано два великих проекти – “Книжковий обід” (2008, ЦСМ, кураторки Алевтина Кахідзе та Катерина Свіргуненко) та “Арт книга” (2010, Музей книги і друкарства України, кураторка Анастасія Денисенко).

Глобальною “артбучною” соціальною мережею є http://artistbooks.ning.com. Український проект, присвячений цій темі – http://www.chytomo.com.

Між образом та звуком

Переплетення у різний спосіб літератури та візуального мистецтва використовувалось як художниками, так і письменниками протягом усього ХХ століття. Можна згадати книги футуристів О. Кручених, В. Хлєбнікова та ін., які часто писались вручну й ілюструвались самими авторами, а також художниками Н.Гончаровою чи К. Малевичем (дивитись тут: http://www.getty.edu/research/conducting_research/digitized_collections/russian_avant-garde/pdfs.html); поезомалярство Михайля Семенка, в якому вірш вибудовується не лише як звукова, але й як вишукана візуальна композиція; експерименти сюрреалістів з автоматичним письмом тощо.

Слово та текст є центральними елементами творчості багатьох відомих художників і художниць, наприклад Брюса Наумана, який писав символічні тексти, маскуючи їх під неонову рекламу, чи Барбари Крюгер, що створювала агресивні візуально-текстові композиції на кшталт “I shop therefore I am” (“Я купую, значить я існую”). Активно працюють зі словом українські митці Стас Волязловський (пише абсурдні тексти, міксуючи різні прояви масової культури та фольклору – шансон, ворожіння, бульварне чтиво, стінгазети, пропаганду тощо); Володимир Кузнєцов (вводить у свої роботи щоденникові записи, поетичні спостереження, народні пісні) та інші.

Власне художні книги також мають чималу історію. В Європі початку ХХ століття моду на них ввів Амбруаз Воллар, презентуючи вишукані колекційні видання – livre d’artiste. Півстоліття по тому виникло нове явище – artist’s book, експерименти американських  художників та інтелектуалів із книжковою формою у  60-х — 70-х рр. З того часу слово, образ та їх носії співіснують і химерно переплітаються у численних авторських “книжкоподібних” проектах.

Першопрохідці з України

Найвідомішими адептами авторської книги, котрі вже давно працюють у цьому жанрі, є Олена Турянська та Павло Маков. Перша розкриває потенціал тактильності слова у книжках-артефактах, які є вільними візуально-матеріальними асоціаціями на тему віршів Гаральда Германа, Марини Цвєтаєвої, Рози Ауслендер чи Райнер Марія Рільке. Віршовані рядки заховані поміж фактурних аркушів, які можна по різному розкладати, складати, формуючи свій унікальний текст та історію його прочитання.

Час і пам’ять — важливі теми творчості художниці, про які вона говорить і у форматі артбуку. У проекті “Музей історії однієї людини” (2002, Львів, Етнографічний музей, кураторка Антоніна Денисюк), Турянська презентувала книгу “Memory” – в обгорілі старовинні паспарту, стос яких знайшли друзі художниці після пожежі на старій дачі, була оправлена специфічна графіка. Після трагедії у Скнилові Олена взяла факс-папір і випалювала його праскою, залишаючи чорні сліди. Пізніше авторка зрозуміла — кількість створених малюнків відповідала числу загиблих. У цьому ж проекті демонструвалися щоденники — скріплені пружинкою невеликі аркуші, на кожному з яких були прорізані різні отвори. Всі разом вони творили певне зображення, котре змінювалось при перегортанні сторінки — але змінювався як образ минулого, так і образ майбутнього.

Андрій Сакун. «Чуттєві основи сприйняття простору». Фото Вікторії та Віталіни Лопухіних
Андрій Сакун. «Чуттєві основи сприйняття простору». Фото Вікторії та Віталіни Лопухіних

Відомий графік Павло Маков, чиї роботи завжди мають медитативну складову, також звертається до тем часу та пам’яті, використовуючи формат авторської книги з 1992 року. За цей час створено кілька десятків творів у різноманітних техніках друку, в основі яких – приватні історії та містифікації. Наприклад, у книгах “Анатомія мішені” та “Три сестри” (1998-99 рр.) Маков поєднує артефакти (навчальні мішені для стрільби, які знайшов у дворі харківської школи та розмалював, натякаючи на живу плоть справжніх цілей тоталітарного режиму; сторінки підручника з анатомії 1906 року, на яких видрукувані чи вирізані трансформовані обриси цих мішеней, в оточенні вінків, сердець та анатомічних органів) і приватну історію родини – мішені названо “Трьома сестрами” на честь бабусі дружини та її родичок, які, разом із мільйонами інших, усе життя прожили, усвідомлюючи себе потенційними мішенями репресій.

Книга митця і сучасне мистецтво

Роботи Макова і Турянської – вишукано естетичні. Більшість із них виготовлені вручну в одиничному екземплярі, однак деякі, зокрема німецькомовні книги Турянської, розроблені для тиражного друку. Художниця пояснює, що у Європі існують не лише галереї, зацікавлені у виставках авторської книги, але й видавництва, готові працювати у такому форматі.

Спробою розворушити український контекст та привернути увагу до непересічного явища став проект “Книжковий обід”, організований у київському Центрі Сучасного Мистецтва у лютому 2008 року. Виставка, оформлена поличками, стільцями і лампами для читання, складалася з 42 об’єктів. На заклик кураторок Алевтини Кахідзе та Катерини Свіргуненко  відгукнулись художники та художниці, мистецькі колективи, а також критики й дослідники, тому асортимент ідей, форм і змістів був напрочуд широким. Аналізуючи представлені об’єкти, можна виділити кілька напрямів стильових і тематичних пошуків, у межах яких відбувається артбук як жанр. Позначимо їх як “артефакт”, “дослідження”, “щоденник”, “розповідь” та “гра”. Цей поділ умовний і не претендує на точність та “істину”, однак дозволяє охопити як зовнішні, формальні риси робіт, так і їх внутрішню мотивацію.

Артефакт

У цю категорію потрапляють унікальні і оригінальні авторські об’єкти, наприклад, “Монумент на честь А4” Артура Бєлозьорова, який має стосунок до книги хіба зверненням до її звичного матеріалу виготовлення. Фактично, це своєрідна скульптура – зі шматка цілої колоди бензопилкою витято прямокутник, що формою і розміром нагадує стандартний аркуш паперу. Таким чином, це ніби “доісторичний” А4, міцний і монументальний – адже папір виготовляють із деревини.

“Довгий погляд” та “URBAN NOMAD” Оксани Брюховецької виготовлені вручну і більше подібні на книжки, принаймні тримаються у межах її архетипної форми – збірки скріплених аркушів. Авторські фото оформлено дешевим і пожмаканим папером, якій підкреслює сюжетну лінію – процеси пам’яті і відновлення колись баченого у першому випадку, і безперервну прогулянку містом у другому. “URBAN NOMAD” – збірка фото старих будинків у київських дворах, яка не має кінця і початку, як і безперервне кружляння містом. Замість обкладинки (репрезентабельного “фасаду” книги) слугує сумка – невід’ємний атрибут прогулянок і, водночас, натяк на привласнення побачених образів.

“Порожня книга” Анни Звягінцевої з вигляду геть звичайна – шкіряна палітурка, номери сторінок. Однак самі сторінки – чисті. Мовчанка, як відомо, не завжди свідчить про порожнечу, інколи вона є наслідком надмірної наповненості. Для читача (чи то пак глядача) така книга є викликом – свобода інтерпретувати артефакт зобов’язує. Багатозначне мовчання можна сприйняти як особистісний жест молодої авторки, натяк на безкінечну потенційність творчості, що починається з “чистого листа”, або як пропозицію подумати про майбутнє книги в електронно-інтерактивній культурі.

Щоденник

Бажання розповісти про себе, власні переживання і спостереження стають основою щоденникових робіт, в яких з поєднання слова та зображення постають яскраві особистісні оповіді. Наприклад, в артбуках “Моя мрія”, “Дім для Є” і “Дім для Ж” Іван Мельничук розповідає про свій стиль життя, роботу, замовників і їх проблеми. Художній стрій книжок вказує, що автор – архітектор. Виготовлені за допомогою друку на плівці і пластику, вони мають чітку графічну форму, у якій поєднано короткі змістовні есе і такі ж строгі малюнки – нічого зайвого.

Набір листівок “2” складніший. Фото Катерини Свіргуненко з Західної Європи поєднано з відповідями Алевтини Кахідзе з питальника, котрий зобов’язані заповнити лауреати програми резиденцій. С’юзен Зонтаґ у дослідженні “Про фотографію” відзначає, що фотографування – це акт привласнення бажаного, отже, символічно реалізовані смаки та інтереси є штрихами до портрета самих фото-аматорів. Тексти А.Кахідзе показують відмінність між “ними” та “нами”: відповідаючи на прості запитання, на зразок  “Чи задоволені ви харчуванням під час програми?” художниця залишає ремарки “Я не знаю про що йдеться. В Україні говорять про смак їжі. В Голландії – про її корисність”. Таким чином, набір карток зі, здавалось би, абстрактними картинками та текстами перетворюється на насичену приватну оповідь.

Тетяна Денисенко. «Поезія художників: Кандинський, Пікассо, Дадаісти». Фото Галини Листвак
Тетяна Денисенко. «Поезія художників: Кандинський, Пікассо, Дадаісти». Фото Галини Листвак

Деякі роботи з “Книжкового обіду” узагалі виходять за межі формату “книги митця”.  Час створення “Анатомія терпіння. Щоденник” Миколи Рідного та Ганни Кривенцової припадає на 2004–2005, роки “помаранчевої революції”. У досить розлогій збірці приватних фото, оформлених як домашній фотоальбом із короткими підписами “від руки”, автори відверто розповідають про своє життя так, ніби воно публічне, а про бурхливі соціальні події навпаки, майже інтимними натяками, демонструючи зв’язок громадського і особистого, право на дистанцію і відмінну від загальної точку зору.

Розповідь

Прагнучи повніше розкрити реальність, митці вдаються до “не своїх” засобів, а саме  – літературного слова. Книги Івана Базака “Ніколи не бачені звірі” та “Ждановка” Алевтини Кахідзе на перший погляд нічим не відрізняються від “нормальних” – офсетний друк, обкладинка, невеликий, але все ж тираж. Їх наповнення також досить літературне: побутові замальовки і спогади вихідця з Коломиї, який живе у Німеччині, чи історії про Ждановку, маленьке східноукраїнське містечко, звідки А. Кахідзе родом. Здавалося б, усе звично – однак не слід забувати, що книги написані та видані художниками як свідомий художній жест. Розповідь про “звідки я родом”, спроби розкрити та представити цю “малу батьківщину” є способом осмислення місцевого, невідомого світові та “екзотичного” контексту авторами, які тривалий час провели у Західній Європі.

Інші книги розповідають картинками. Наприклад – “Найпорнографічніша книга у світі” Анатолія Бєлова є стосторінковою сагою про ніжність, самотність і спрагу любові. Вишукана графіка з відвертими порнографічними сюжетами підкреслює почуття відчуженості та розгубленості сучасної людини, яка нестачу душевного тепла намагається компенсувати гіпер-надмірністю тілесних контактів.

Такі розповіді можуть межувати з дослідженням – візуальним у випадку “Неусвідомленого офісного мистецтва” Анатолія Слойка. Автор студіює еволюцію власної свідомості і творчості під час семимісячної роботи у рекламному агентстві і текстуальним у “Что такое искусство?” Анни Звягінцевої. Художниця використала відповіді найрізноманітніших “класиків” – “передвижників”, давніх європейських майстрів, авангардистів, соцреалістів, сучасних арт-зірок тощо, створивши напружений колаж, в якому цитати протистоять, доповнюють і пояснюють одна одну.

Дослідження

Експериментуючи з соціальними ролями, художники вдаються і до досліджень у повному розумінні цього слова. Інгела Йохансон, Володимир Кузнєцов та Інга Цімпріх створили Центр Комунікації і Контексту (Київ) http://www.think-tank.nl/ccck/ccck-1.html та брали інтерв’ю у ключових українських функціонерів сучасного мистецтва. Результатом стала книга “Східна Європа після фінансування. Культура стає гоббі”, яка водночас є збіркою думок і політичним мистецьким жестом, адже привертає увагу до фінансового і соціального підґрунтя творчості, про яке прямо говорити не прийнято.

Гра

Об’єкти у цій категорії використовують теми, форми та формати масової культури. Наприклад, “Покет-бук”, “Реферат про Пітера Брейгеля”, “Діплом+ZAGRANPASPORT” Стаса Волязловського виконані у характерній для нього манері “шансон-арту”. Художник змішує стьобні тексти, сучасний лубок, порнографію, стилістику блатних татуювань і народного малювання, демонструючи абсурдність масової свідомості. Форма цих робіт також “простонародна” – “стінгазети”, “плакати” та розмальовані поліетиленові пакети з політичною агітацією.

Ярослава-Марія Хоменко грається з друкованою продукцією й іронізує – наприклад, пропонує журнал-пародію на жіночий глянець, зроблений з поліетилену спеціально для читання у ванні (“Мийся”), вставляє у книгу іншу сюжетну лінію – розмову родини, написану на клейких папірцях (“Thе Sticker Book”), дописує коментарі до ілюстрацій зі старої німецькомовної книжки (“Колюня”), або взагалі створює чудодійний засіб – цілющий плакат “Буквоплакатол”.

Інколи автори перетворюють на артбуки геть несподівані об’єкти. “Barto Резиновая Зина” Владислава Голдаковського – це видрук відомого дитячого віршика у стилі етикетки рідкого мила. Однак ця гра не така вже й легковажна, автор серйозно пояснює свій об’єкт: “людина народжується і одразу ж стає причиною створення мільярду різних предметів… кожний, навіть найзвичайнісінький предмет, з яким я живу, – це вияв мого маленького споживацього я”. Об’єкт-віршик, замаскований під “етикетковий” текст про спосіб використання та склад продукту, привертає увагу до банальних повсякденних речей, котрим зазвичай не надають особливого значення, але які мають здатність непомітно творити саме життя (різних пляшечок у ванній автор нарахував більше, ніж книжок про художників у своїй бібліотеці).

Нова книга у музеї старої

Інтерес не лише публіки та художників/художниць, але й державних інституцій підтвердила нещодавня “Арт книга” (березень 2010, Музей книги і друкарства України, кураторка Анастасія Денисенко). На відміну від “Книжкового обіду”, у цьому проекті йшлося не тільки про сучасні мистецькі експерименти й новаторство, але й про речі більш звичні – ілюстровані збірки поезії, сучасний самвидав та театральний часопис, створені художниками, майстерність оформлення та вишуканість палітурки. Кураторка додала також освітній елемент – протягом виставки відбулись лекції молодих спеціалістів і спеціалісток про видавничі перспективи книги художника, нові технології в сучасних книгах, французьку livre d’artiste, а також майстерні з виготовлення паперу, палітурки та каліграфії.

Олена Турянська. «Щоденник». Фото автора
Олена Турянська. «Щоденник». Фото автора

Порівняно з “Книжковим обідом”, на “Арт книзі” було менше розповідей, щоденників та досліджень. Помітна зосередженість більшості авторів на самому фетиші книги – звідси більше формальних ігор, уваги до об’єкта як артефакту. Наприклад, Андрій Сакун працює з оптичними ефектами у книзі «Чуттєві основи сприйняття простору», творча майстерня «Аґрафка» преставила «Листи до Середи», написані, вірніше намальовані, на дерев’яних дощечках.

Ефектна робота Олега Грищенка «Махновірші» є грою не лише з формою, але й зі змістом. На великих плахтах тканини автор написав експресивні анархічні вірші з мотто “ми всі йдемо до Махна”, прикрасивши їх орнаментами зі стилізованих вояків. Ці полотнища нагадують водночас і народні рушники, і транспаранти відповідних років.
Багато робіт звертаються до поезії, однак не у форматі буквальної ілюстрації, а як чуттєве продовження та візуальні варіації у книжках Тетяни Денисенко «Поезія художників: Кандинський, Пікассо, Дадаісти», Олесі Пилипенко  «Єгипетські мотиви» (поезія Лесі Українки) та Раїси Кутальової «Гектар Раю» (польська поезія ХХ ст.).

Чи не найцікавішим об’єктом виставки стала робота Юлії Табенської “Подорожній архів Марко Поло” (2005), у якої є літературна основа – постмодерністський роман італійського письменника Італо Кальвіно.  Якщо сам роман складається з описів різних міст, які нібито відвідав мандрівник, то “Подорожній архів” – це наче записна книжка, в якій Марко Поло занотовував свої спостереження або замальовки. Сторінки, наповнені вишуканою і заплутаною графікою, яка нашаровується і створює різні рівні прочитання зображень, зібрані у вигляді книжкового блоку, який прикріплений до дошки бамбуковою стеблиною та мотузкою. Такий задум авторка пояснює бажанням акцентувати на мандрах, адже дерев`яна основа є більш зручною для записів у дорозі.

“Подорожній архів Марко Поло”, так само як і “Словарь малороссийских слов” цієї ж авторки (зошит М. В. Гоголя з малюнками та тлумаченням українських слів, які трапляються у його творі “Вечори на хуторі біля Диканьки”), і книжки Олени Турянської, також представлені на виставці – речі не так для читання, як до активного тактильного і візуального контакту, що відбувається у відповідному громадському просторі. Таким чином, музей перетворюється із традиційного місця пасивного споглядання і пропаганди – у місце переживання та залученості, чому сприяли також організовані майстер-класи та лекції. Цікаво, що у коментарях на сайті http://www.chytomo.com, який активно висвітлював виставку, багато читачів і читачок висловились за доступність і більшу поширеність такого досвіду переживання художньої книги, який може стати новим форматом стосунків публіки і (друкованих) мистецтв у добу електронних медіа.