Дзиґа для змішування кольорів й уповільнення часу

Роберт Музіль. Людина без властивостей / Пер. з нім. О. Логвиненка. — Київ: в-во Жупанського, 2010
Роберт Музіль. Людина без властивостей / Пер. з нім. О. Логвиненка. — Київ: в-во Жупанського, 2010

Його попіл розсипано в лісі під Женевою, його твори перекладені багатьма мовами, не пройшли повз увагу принаймні двох канонів – спочатку опинилися в бібліотеці заборонених нацистами книг, згодом увійшли до хрестоматійних текстів світового письменства, секція «Література європейського Модерну», поличка з позначкою «новатори романної форми», товариство Пруста і Джойса.

Його вважають автором одного роману. Хоча цей чоловік писав також п’єси, новели, оповідання, есеї, рецензії, вірші. Вів щоденник. Працював редактором. Видавав газету. Сконструював дзиґу для продукування змішаних кольорів, відому як Дзиґа Музіля. Захистив дисертацію про вчення Ернста Маха. Не спокусившись перспективою академічної кар’єри, наважився стати вільним письменником.

Твори, подібні до «Людини без властивостей», воліють особливого відчуття часу: на їхніх сторінках він плине по-іншому, ніж у житті. «Людина без властивостей» – некомерційна література, що не означає, буцім вона не має своїх шанувальників. Навпаки, вона мала їх учора, має сьогодні, матиме завтра. Такі полотна протипоказані для читання на ніч і не придатні для потягів метрополітену, електричок та іншого транспорту, включно з літаками, за винятком хіба пароплава, який здійснює довколасвітній круїз, поза цайтнотом, що вимагав би від нього прибуття до якого-небудь порту Б або Н о цілком певній годині визначеного дня. Наївно, звісно, було б сподіватися виявити в такій подорожі ще не нанесений на географічну мапу острів чи риф, проте з певністю можна було б зробити те унікальне відкриття повільності, яке трапляється сьогодні рідше й рідше, та й тоді, коли творив, внутрішній годинник Музіля безнадійно виламувався з циферблатно-суспільного часу, що його він неповторним чином увічнив. Мить світу, габсбурзької монархії, Центральної Європи зупинилася, вловлена і відтворена в «Людині без властивостей».

Подібні твори існують для ґурманів, хоча не конче для них пишуться. Мабуть, ні Пруст, ні Кафка, ні Музіль не творили з думкою про читача, хіба про якогось дуже абстрактного й зовсім не того, який ходив тими самими вулицями, що й вони, навіть якщо його, власне, й змальовували; який уранці вирушав на роботу, не цурався такого дозвілля, як опера, виконував подружні обов’язки, до яких належали, зокрема, сімейні прогулянки у вихідні й відпочинок під час вакацій  на одному з тих «сецесійних» озер, що їм присвячували полотна тодішні художники і в суттєво більшій кількості світлини фотографи – для родинних альбомів і рекламних листівок; який іноді брав до рук газету і, можливо, відвідував котрийсь із салонів, що були прикметною формою облаштування буржуазного простору, місцем зустрічі і взаємопроникнення приватного й публічного, і майже напевне бордель, так само невилучний з міщанського універсуму, як і салон, де, на відміну від борделю, зустрічалися, щоб поряд з відтісненими на маргінес плітками й пересудами обговорити, наприклад, нову виставку малярських робіт, маніфест чи твір художньої літератури або з якого-небудь іншого, не менш поважного приводу. Салон і бордель – наче низ і верх, якщо уявити міщанський світ таким, що має два поверхи.

У «Людині без властивостей» приводом формування салону стає паралельна акція – задум, що виріс із поруху конкуренції габсбурзької партії, яка поклала «виставити вагу і значення правління сімдесятирічного, такого багатого на турботи й успіхи, у вигіднішому світлі, ніж правління всього-на-всього тридцятирічне». В романі діє певне обмежене коло осіб і два центральні герої. Позаяк один з них людина, а другий – монархія, австро-угорський габсбурзький світ, про який, досить йому було розпастися, з’явилося стільки поважних відгуків, — ці герої не те щоб не перетинаються, а не вступають у прямий особистісний конфлікт, створюючи зате поле для умоглядних дій. З певністю, наскільки дозволяє умовний спосіб, можна сказати, що найкращих, сповнених сатири, іронії й тверезого гумору «некрологів» на зразок «Людини без властивостей» і «Бравого вояка Швейка» не з’явилося б – для живих їх не створюють.

У салоні всі вони зустрічаються, знайомляться, перемовляються і втягуються в створені ними самими, а також обставинами інтрижки й, можливо, не так персональну, як світоглядну неприязнь. Вони, втім, не перетинають межу, потойбіч якої могли б підважити цілість і мету зібрання. Читаючи «Людину без властивостей», не покидає відчуття камерности, наче йдеться про персонажів п’єси, що жодним чином не підважує ґрандіозності задуму – ні його епохальності, ні епопейності. Це дуже «австрійська» прикмета, з виразним, зовсім не гіркуватим присмаком оперетковості, з театралізованим поділом на верх і низ, що відсилає в австрійську п’єсову традицію, до Нестроя, а ще більше до Раймунда, тінь якого нависатиме над австрійським драматичним двадцятим сторіччям. На комедіографічну традицію натякають окремі імена – наприклад, генерала Штумма фон Бордвера.

Залучаючи характерні топоси Модерну («салон», «бордель», «інцест»), Музіль задумується над об’ємними питаннями: злочин і кара, митець і міщанство, духовність і поступ, війна і суспільство. Крім Гьольдерліна і Ніцше, він апелює до Толстого (війна і суспільство, ненасильство), Достоєвського (злочин і кара), Томаса Манна (митець і міщанство). «Чарівна гора» Томаса Манна і «Людина без властивостей» Роберта Музіля прочитуються як дві синхронні художні відповіді на спільні виклики часу, а «Процес» Франца Кафки і «Людина без властивостей» виглядають як версії однієї акції: в Кафки — побаченої зсередини, в Музіля — ззовні.

Десь там, між першим і другим поверхом, на кухні й у закапелках, відведених для прислуги (через постать Рахелі), згадується й Галичина – туди і звідти ведуть дороги (принаймні — одна з них) австрійської літератури: «Рахель мала одинадцять років і вірила в дива. Народилася вона в Галичині, в якійсь гидкій хижі, де на одвірку висіла стяжка паперу з текстом із тори, а крізь шпарини в підлозі вибивалася земля». Далі, через кілька сотень сторінок, Музіль згадує «про всюдисущого юдея у ґарнізонах клятої галицької глухомані».

Письменник — мов фенікс, що воскресає з попелу. Наче Фауст, що затримує мить, щоб через багато років ми змогли відчути, якою вона була в його сприйнятті. Подібно до скульптора, Музіль формував речення. Велике письменство виростає з поєднання актуальної теми, оптичності бачення і філігранно сформованих речень. Через десятиріччя, коли австрійська література спізнає тематично-сюжетну скруту, її творці, рятуючи письменство і себе в ньому, зосередяться на наполегливому формуванні речень. Мало не кожна фраза, порівняння, метафора Музіля звучать, як афоризми, самодостатні перлини з-під вправної руки рундиста, на які можна було б розкласти «Людину без властивостей».

Музіль, навпаки, складав час, що розпадався, докупи, – дбайливо, повільно, з сумнівами. Якщо опиратися на Музіля, то вічність – мить, яку затримано настільки, що вона зупинилася, тоді як стрілки суспільного годинника квапливо побігли далі.