Жінка, пам’ять, мова

Забужко Оксана. Музей покинутих секретів: Роман. Київ: Факт, 2010
Забужко Оксана. Музей покинутих секретів: Роман. Київ: Факт, 2010

Від редакції. Роздумами Ярослава Поліщука завершуємо обговорення роману Оксани забужко «Музей покинутих секретів», у якому взяли участь Леонід Плющ (Чари з країни ОЗ), Яна Дубинянська (Ідеальний роман?) та Євгенія Кононенко (Гей, хто в лісі, озовися, або Чи можна повіситися на косі?). Сподіваємося, що висловлені думки й оцінки сприятимуть більш об’ємному баченню непересічного твору.

Як на мене, саме ці три герої є визначальними для нового роману Оксани Забужко. Щодо першого — все зрозуміло: поява жіночого роману від Забужко – річ цілком сподівана, коли не сказати – неодмінна. Постать жінки концентрує навкого себе романну акцію, і не тільки, – недаремно в основі твору таки любовна історія, що, розходячись концентричними колами, охоплює все ширші пласти свідомості персонажів, їхнє відчуття актуальної дійсності й історії. Але й поза коханням маємо різноманітні стосунки, що об’єднують жінок та наповнюють їхнє життя смислом. Це й почуття дружби, що пов’язує головну героїню твору Дарину Гощинську з художницею Владиславою Матусевич, і її непрості взаємини з матір’ю, і несподівано теплі почуття, що переносяться на юну піаністку Ніку Бухалову, і, врешті, потаємний зв’язок із Довганівною, яка мала стати героїнею її чергового теленарису, а виявилась черговим alter ego з минулого, що магнетично тримає Дарину у своєму силовому полі.

Проблематична площина роману концептуалізує образ пам’яті, що неодзовно виринає з кожного сюжетного ходу, байдуже – свідомо або несвідомо, бо дійові особи твору органічно пов’язані з минулим і певною мірою стають його репрезентантами, медіумами, архіваріусами. Сама Гощинська, маючи за плечима травматичний досвід родини, переносить інтерес до минулого й на свою професійну діяльність: її авторська програма на телебаченні присвячена долям виняткових людей. Коханий чоловік Дарини Адріан утримує антикварну крамничку в Києві, її мати все життя працювала в музеї, а журналістське стеження історії Олени Довганівни провадить нашу телезірку до архіву та родичів загиблої. Одне слово, на кожному кроці чигає символічне повернення в історію, що неодмінно надихає на роздуми про неї, ба більше, спонукає до своєрідного роздвоєння, зависання в часі – поміж актуальним сьогоденням і не менш актуальною (з екзистенційного погляду, коли йдеться про невідчитані та незасвоєні її смисли) минувшиною. Минуле шукає способу нагадати про себе, розбурхати позірний спокій буденності – від несправедливо забутих приватних історій до несповненої любові, що передається, за родинною заповіддю, наступним поколінням.

Концепт пам’яті остільки цікавий та інтригуючий, що йдеться про перехідні часи й ситуацію радикального розриву. У постколоніальній Україні замовчана та зафальшована історія досі не стала предметом спокійного й неупередженого аналізу, за яким мало би поставати покаяння та розгрішення. І доки так є, доки в країні панує совковий підхід до минулого, який не розрізняє справжніх та удаваних героїв, а також не передбачає морального осуду за зраду, – до тих пір історія мститиме українцям повторенням її ганебних сторінок. Це – на глобальному рівні, а в конкретному вимірі героїв Оксани Забужко минуле постає чимось, що слід відпокутувати, створивши з нього „сторі”, тобто поєднавши в логічний, переконливий зв’язок окремі суперечливі повідомлення, які лишилися в історії, та надавши повнокровності дорогому образові – подруги Влади, батька Анатолія чи упівської легенди Олени Довганівни. Пошук „сторі” веде Дарину до відкриття того, що за кожним приватним досвідом стоїть боротьба любові та зради. Ось і в долі Довганівни вона пізнає фатальний момент, що призвів до загибелі: жінка „прийняла чужого за  свого, а в любові не можна так помилятися, в любові це смертельно…” (с. 638).

Композиція роману як на складну конструкцію добре, зі знанням справи, впорядкована та зрівноважена. Переплітаючи в ній різні часові пласти – початок ХХІ-го століття та 40-і роки ХХ-го, авторка вдало їх поєднує в цілісну інтригу. З одного боку, вона раціонально проектує одну зі „сторі” Дарини Гощинської (сюжет Довганівни), що веде героїню до неймовірно важливих знайомств, передусім до пізнання Адріяна Ватаманюка, який стає її омріяним коханням. З іншого боку, входять у гру містичні пов’язаності: таке параболічне наближення минулого забезпечують сни Адріана. Саме так – як „сни Адріяна” – представлено три розділи, що складаються на паралельну сюжетну лінію роману, з часів героїчного чину УПА на західноукраїнських землях. Структуротворча метафора „музею покинутих секретів” покриває всі сюжетно-композиційні ходи, об’єднуючи їх спільним символічним кодом: тут авторка адаптує популярний у літературі прийом пошуку скарбів, переносячи увагу з матеріальних цінностей на моральні.

Справді, в метафорі, яку декларує назва твору, прочитується кілька пластів, кожен з яких зазначений у тексті твору. Це й елементарний рівень, що нагадує про дівчачу забаву із загортанням у землю улюблених прикрас. І естетичний, коли засада „секрету” стає основою для новаторської малярської техніки Влади Матусевич, що й приносить їй славу. Є також рівень символічний, що значить сприйняття людського життя як забутого, занедбаного „секрету”, надто – тоді, коли в офіційному дискурсі цинічно або банально фальшують справжні мотиви людської поведінки, – й кому, як не досвідченій журналістці Гощинській, знати всю глибину та силу впливу подібних маніпуляцій.

Щоправда, „музей” – то трохи гламурно й не зовсім оригінально. Два роки тому Орхан Памук видав роман „Музей цнот”, в основі якого також драматична любовна історія, – звісно, це лише збіг, проте свіжість назви утрачено.

Оксана Забужко сильна й переконлива пластикою свого письма. Вона не тільки потрапить порушувати загальні проблеми, що хвилюють сучасників, вона вміє снувати рефлексії на різноманітні теми, переважно пов’язані зі світосприйняттям жінки-інтеліґента. Знайдемо тут характерні розважання з приводу розірваного зв’язку часів, конфлікту поколінь, примусової совкової асиміляції, несприйняття таланту та своєрідності в суспільстві, недовіри, страху, пропагандистської фальші й пристосуванства, політичної мімікрії, маніпулятивної функції мас-медіїв, гламурної культури, деморалізації суспільства тощо тощо. Таким чином, інтелектуальний читач (саме йому адресовано роман, що авторка не втомлюється наголошувати під час презентацій), ковтаючи твір сторінка за сторінкою, пізнає знайомі суспільні та культурні реалії постколоніальної України, що погрузла у своїх нових-старих проблемах, і зазнає почуття солідарності та сатисфакції, вбачаючи в раціях оповідачки близькі власним погляди та позиції. Інша справа, що Оксана Забужко надміру розбудовує цей рефлективний план, забуваючи про обмежувальні рамки жанру. Вона ніби квапиться нанизувати роздуми, спішить виговоритися, висповідатися, – байдуже, з приводу чи принагідно. Попри факт, що порушена в романі проблематика в цілому перегукується з тим, про що пише О. Забужко есеї та публіцистику. Тобто окремі ескапади цілком можна було б залишити для інших, монографічних жанрів, аби не обтяжувати ними й без того скомпліковану структуру роману. Тим паче, що читач-інтелектуал, для якого пише наша авторка, добре знає не лише її романи, тож немає жодної потреби висповідуватися йому про все й одразу. Та тут, певно, входить у гру своєрідна інерція авторського стилю, і важко знайти на те раду.

Авторка чудово володіє технікою суб’єктивної оповіді, що домінує в романі. Причому симпатична власне живою фактурністю думки та переживання, приватною неповторністю й експресивністю тону. Усі реалії ніби пропускаються крізь призму сприйняття Дарини Гощинської, стають первинним матеріалом її роздумів та оцінок. Буває, однак, що цей прийом справляє враження монотонності: зовсім не обов’язково передавати за його допомогою, скажімо, гострі діалоги. Але тут уже святе право автора, й Забужко з нього сповна користає, зусібіч обсервуючи свою яскраву, трохи ексцентричну героїню, – адже твір, власне, побудований як її монолог, що вряди-годи переривається вкрапленням інших дискурсів.

Можна сприймати роман як своєрідну апологію жінки. Таке враження виникає не тільки від першоплановості жіночих персонажів та виразно зазначеного способу їх презентації. Прикметно, що неідеальні жінки (Владина мати й мати самої Дарини, практикантка Настя, секретарка Юлічка) опиняються на марґінесі оповіді, а зображення таких персонажів переважно зводиться до стереотипів чоловічого світу (жінка-деспот, вамп, покірна рабиня, захланна негідниця), ілюструючи дзеркальні ґендерні проекції в суспільстві (пригадується Теліжине „якими нас прагнете”). Проте на першому плані незмінно перебувають три виразно ідеалізовані постаті – Гощинської, Матусевич та Довганівни. Це внутрішньо цільні особистості, емансипантки й патріотки, – кожна по-своєму, на своєму місці відстоює ті загальні цінності, які загрожені у світі, й кожна стає перед драматичними дилемами, коли вибивається понад пересічний рівень у соціумі й відчуває студений подих смерті за плечима.

Новизну апології слід убачати в тому, що Оксана Забужко відмовляється експлуатувати традиційні ролі жінки як матері й „берегині”, хоча не випадає говорити про скептичне ставлення до цих ролей та відвертий феміністичний бунт, як у „Польових дослідженнях з українського сексу”, – радше про стриману й вирозумілу акцептацію. Натомість першорядної ваги в новому романі набувають функції подруги, сестри, „жриці”, що охороняє любов і пам’ять, лідерки-інтелектуалки. Прикметно, що похвали жінкам авторка (певно, для більшої переконливості) вкладає в уста героїв-чоловіків. Ось як міркує закоханий у Гельцю повстанець Адріян: „Жінки!.. А проте мусив визнати, що в ділі всі вони, ті, з якими доводилося працювати, залишалися до кінця вірні й тверді. Менші ризикантки порівняно з хлопами – то правда: не пхалися на рожен без потреби, з самого голого азарту. Але суто інтуїтивно він довіряв їм більше, ніж чоловікам, – так, ніби їхня самопосвята для справи тільки скріплювалася самопосвятою для чоловіка, якого любили і яким пишалися, – і скріплювалася вже намертво, мов найвищої якости цементом” (с. 202). Наприкінці роману інший Адріян, уже наш сучасник, додає наступне контроверсійне судження, що межує з жіночим сексизмом: „Мабуть, розумна жінка таки переважує розумного чоловіка, бо наділена ще тим додатковим змислом, якого нам бракує, – сестринством до всього живого, безвідносно до місця й часу…” (с. 819). В обох цитатах зауважальною є дещо наївна категоричність (у приватному вимірі цілком зрозуміла, доки не стає концептуальною основою всього епічного твору), що явно перегукується з феміністською заанґажованістю попередніх творів Оксани Забужко.

Що ж до любовного мотиву, то авторка намагається уникнути його монотонності власне через зіставлення двох сюжетних ліній, у кожній з яких такий мотив присутній. Стосунки Дарини й Адріяна, зображені майже ідилічно, явно підсолоджено: герої не сперечаються, з півслова розуміють одне одного, а їхньою мовою стає суцільне воркотання, що якось погано узгоджується з логікою характерів та життєвими обставинами. У цьому коханні Дарина, котра позиціонує себе як сильна жінка, несподівано виявляє потяг до інфантильності, що відбивається на рівні звертань на зразок „Лялюська”, „мале”, „дівчинка”, якими зловживає Адріан, – цілком виразна суперечність характеру, яку авторці варто було б глибше означити. Узагалі, стосунки закоханих розчаровують читача своїм одноманітним тоном, вони зводяться до сексу та „професійних” розмов, хоча авторка постійно наголошує, що обоє трактують цей зв’язок як найважливіший у своєму житті. Є ще спільна учта в ресторані (правда, принагідна і не без ідеологічного акценту, коли Дарина „розколює” колишнього сексота) та, як вершина взаємного розуміння, спільні сни.

Власне тут на виручку авторці приходить друга сюжетна лінія, з часу війни. Адже любовна історія Адріяна та Гелі набагато живіша, драматичніша, життєвіша, ніж „ліниве” щастя Гощинської та Ватаманюка, й вона певною мірою компенсує брак уяви в розкритті любовного мотиву на сучасному матеріалі.

Нарешті, роман заслуговує на увагу з огляду на його майстерну мову, що творить повноцінний ліроепічний масштаб, поєднуючи різні тони та модуляції за законами симфонізму. Справді, на стильовому рівні завдання „Музею…” непрості. Слід було забезпечити не тільки впізнаваність різних оповідей – сучасної та історичної, про київських інтелектуалів початку ХХІ ст. та повоєнних боївкарів УПА на Прикарпатті, а й колоритність кожного з цих дискурсів. До того ж, авторка адекватно відтворює мовні партії різних дійових осіб. При цьому, ясна річ, вона не лишається пуристкою в мові. У хід іде чимало русизмів, полонізмів, англізмів, діалектна та жарґонна лексика. Не сторониться Забужко (уже традиційно) й обсценних висловів, бравуючи ними з викличністю, гідною кращого застосування. Знавці мови можуть мати певні застереження, однак роман – знов-таки, привілей авторки – дає право на пошук, а йшлося про те, щоб максимально врізноманітнити мову, зробити її живою, знімаючи наліт книжкової стерильності та монотонності. І з цим завданням Оксана Забужко гідно впоралась, адже в романі її українська цілком природна й пластична, вона добре надається і для жовчних діалогів, і для іронічних рефлексій, і для ліричних описів. Причому в останніх – зображуючи осінній ліс у Карпатах чи міські двори у Києві – авторка виразно зраджує свій поетичний талант, бо потрапить створити теплий, інтимно хвилюючий образ-враження. Знаходячи в нашій мові різні барви та відтінки, Забужко позиціонує себе не тільки як майстер (це вона засвідчила й попередніми творами), а як творець, експериментатор, що дуже важливо в сучасній ситуації україномовного недоситу.

Тепер кілька аспектів, що видаються проблемними. Це, по-перше, об’ємна „передозованість” роману, на яку вже нарікали його перші критики, та й кожен пересічний читач не може не звернути увагу. Ідеться, звісно, не про те, щоб наперед накидати якийсь ранжир. Хоча вже сам по собі 830-сторінковий роман навряд чи може претендувати на роль бестселера, як на те сподівається авторка. Та менше з тим. Приймемо обсяг як факт, без дискусій. Поставмо питання по-іншому: а чи всі 830 сторінок тексту так густо насичені змістом, що жоден абзац, жоден розділ твору не міг би бути скорочений без утрат? На жаль, ні. Манера суб’єктивної оповіді, до якої вдається О. Забужко (від імені „телезірки” Дарини Гощинської), провокує до багатослів’я, не завжди контрольованого, не завжди опанованого, до нагромадження довільних асоціацій, в яких читачеві легко заплутатися – надто ж, коли він намагається все-таки відстежувати сюжетну лінію твору, а не улягає схильності оповідачки до розбазікування на леда-яку тему, до майже самодостатнього демонстрування власної ерудиції та компетентності (хоча, звісно, хто ж краще поінформований, як не журналістка провідного телеканалу?!).

Правду сказати, рефлексії та самокоментарі Дарини іноді втомлюють, стають нав’язливими або повторювальними, відтак і весь роман втрачає через те на образній свіжості та динаміці. Так уже складається, що філологічна розволіклість, хоч як би ми не хвалили блискучу самоіронічну поставу Гощинської та її вміння оповідати, іде на шкоду сюжетному, епічному часові роману. Це стає особливо очевидним тоді, коли авторка, декларуючи штивні, конкретні жанри, заповнює їх бароковою риторикою, як-от в уривку сценарію Дарини Гощинської, вміщеного наприкінці роману. Відомо, що сценарій передбачає чіткий інструктаж до постановки фільму. Що ж маємо тут? З цілої сторінки розлогого опису можна виділити хіба що один рядок, який надається до сценарію; решта – то принагідне плетення словес, довільні рефлексії, що далеко відбігають від заявленої форми. Чи досвідчена журналістка й справді не вміє писати сценарій? Чи вона радше – з волі авторки – мимовільно переходить на звичний для себе спосіб самовираження, забуваючи про жорсткі рамки жанру? Схоже враження можна винести з читання інших розділів роману, коли суб’єктивна потреба висловити принагідні думки та відчуття заступає об’єктивну (романну) необхідність утримувати сюжетну лінію та інтригу оповіді. Це не тільки сповільнює ритм, а й засмічує численними неістотними подробицями провідний нурт, у якому, власне, реалізується широкий романний задум.

Другим сумнівним моментом є пересиченість тексту еротикою. Це також давній «гріх» О. Забужко. Героїня твору епатажно оповідає, як на офіційній зустрічі всовувала руку банкіра В. собі поміж ноги. На голос Адріяна в телефонній трубці вона реаґує не менш епатажною асоціацією, бо „їй здається, що вона тримає в жмені його затверділого, як обтягнутий шовком камінь, члена”. Додамо численні – доречні й не дуже, як при зустрічі з практиканткою Настею, згадки про міньєт, алюзії, описи сексуальних сцен тощо. Чи таке нагнітання еротичних асоціацій має на меті піднести шкалу почитності роману? Але ж авторка сама свідома того, що читачем твору є не підліток, котрий з наївним поривом неофіта шукає еротичних сцен, а радше хтось інший, кого нелегко купити на дешеву „малинку”. Попри се, в романі „Музей покинутих секретів” виникає нова контроверсія: якщо аномальні еротичні асоціації ще можна припасувати до ексцентричного характеру Дарини Гощинської, то в поєднанні з пафосом кохання і, тим паче, культом пам’яті вони виглядають чинником деструктивним, бо руйнують цілісність враження та дискредитують поважний тон оповіді. Чи доречне тут Даринине самохизування відвертістю та розкомплексованістю? Адже супроти нього стає традиція й культура, що, не уникаючи еротичного, ставить його в чітко зазначені рамки публічного дискурсу й не дозволяє оприлюднювати інтимні подробиці, коли не хочеш бути осміяним та дискредитованим у товаристві. Якщо ж О. Забужко нехтує цю грань причетності, то ризикує втрапити в зону внутрішньої турбулентності стилю, несумісності різних його пластів. А власне вся історія містичного зв’язку Дарини з Оленою Довганівною потрактована авторкою крізь призму сексуальних відчуттів, і тут якраз доречно поставити питання художнього смаку, коли банальність і пафос опиняються в одному тиглі тексту. Адже спершу О. Забужко описує, не без драстичних подробиць, акт у підсобці, завдяки якому її героїня здобуває фотознімок героїв УПА: „… Мене ледве не на ньому відтрахано без усякого з моєї сторони опору, а швидше навпаки” (с. 62). А наприкінці роману вона вчергове апологетизує містичний сексуальний зв’язок, мало не у стилі трилерів з мерцями: „…Геля мене покликала, щоб я розповіла про її смерть: як перекинула її мені зі своєї фотографії, наче кульову блискавку, – білим спалахом, вибухом сотень прожекторів у мить випадкового оргазму в незручній позі, на хисткому столику, в підвалі одного академічного інституту, – під’єднала до мене своє життя, мов обірваний дріт, і, як вправна радистка, зачистила клеми” (с. 720). Звісно, такі місця можна вважати банальним самовиправданням еротоманки, над усе стурбованої своїми відчуттями. Та чи не руйнує подібний тон поважності всього задуму, чи сумісний він із патетичним планом зображення УПА, який авторка декларує?

Дивно, що Оксана Забужко, беручись за епічне полотно великого формату, не усвідомила потреби відмовитись од прикрих деталей, від яких виразно відгонить несмаком. Ні хизування еротикою, ні натхненні матюки в устах Гощинської не захоплюють, хіба що без виразного мотиву епатують читача. Хай там що, Дарина – „відмінниця”, „зірка”, „обличчя каналу”. Чи пасує їй так уже мімікрувати під загальне безкультур’я? І чи пасує такій винятковій жінці переймати чоловічі лайки, підпорядковуючись сірості, а не прагнучи її подолати? Так само манірна й непереконлива О. Забужко у фобіях своєї героїні, яку чомусь мало не бісить стара поетеса „з фарбованими кучерями” (про це кілька разів згадано, мабуть, для більшої оскоми легко вгадуваної колеги!), або ж вона переживає нестримну атаку люті лише на вид журналістки-практикантки Насті, приписуючи їй усякі содомні гріхи вже від першого погляду. З іншого боку, Вероніку, дочку старого кадебіста Бухалова, Дарина сприймає з так само невмотивованим захватом, обдаровуючи її найніжнішими почуттями. Можливо, це природні контроверсії героїні, відрухові зміни настрою світської левиці („серце красуні схильне до зради”)? Коли й так, завдання авторки роману – якось умотивувати ті настрої, згармонізувати їх між собою, зробити цілісним план оповіді, щоб вони не виділялися штучністю. Бо читаючи, ніби натрапляєш на каменюки на рівній дорозі, – то в розлогих розмірковуваннях, що далеко відбігають від теми роману, то в різких, несподівано брутальних оцінках та характеристиках.

А ще трохи перестаралися з рекламою. Порівнювати авторку з Достоєвським і Томасом Манном – ледве чи виправданий аванс. Звісно, можна згадати, що зроблено це в анотації від видавництва, до якої О. Забужко начебто не причетна. Так то воно так, але ж не лукавмо: авторка не могла не бачити тієї анотації й не схвалити її. Понад те, вона й на презентаціях висловлюється про власний твір без тіні скромності. От і виходить: „Хвали мене, моя губонько!..”

Не знаю, чи стане роман Оксани Забужко бестселером. Попри загравання з топосами масової літератури, яке тут помітне, він усе-таки адресований публіці рафінованій, інтеліґентній, а такої в нас негусто, як відомо. Специфічним є поєднання патетичного й іронічного дискурсів (за загальної абсолютної переваги другого), що часом межує з поняттями доброго смаку. Утім, хто знає, можливо, авторка означує якісь важливі тектонічні зсуви в сучасній риториці з перенесенням грані дозволеного в інше місце? Взагалі, тему УПА в романі надмірно розрекламовано: насправді вона присутня на рівні вставного сюжету; хоч як би ми не наголошували на його важливості та проекції на проблему пам’яті, це все-таки не основний текст. На першому ж плані „сторі” самої героїні-оповідачки, Дарини Гощинської, постаті, автобіографізм якої авторка навряд чи стане заперечувати.

Жінка, пам’ять, мова – три герої, які в різних площинах наповнюють епічний простір Оксани Забужко, по-своєму, різнобічно моделюючи ефект цього роману, програмуючи його вплив на нашу свідомість. Твір уже опинився в центрі публічної дискусії, що немало про нього говорить. Із погляду літературного, поетикального це цікаве й неординарне явище. У романі „Музей покинутих секретів” немало сторінок та епізодів, які випромінюють енергію натхнення. І вони принесуть насолоду читання тому, хто не злякається грубого тому та зніме його з книжкової полиці.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.