Письменники “сидячі“ і “стоячі“

Людмила Таран. Фото з сайту slonyk.com
Людмила Таран. Фото з сайту slonyk.com

Це зазвичай у нашому переповненому транспорті можна почути вислови-покручі:  місця “стоячі“ або “сидячі“. Та саме ці слова зринають у мені, коли зустрічаються на київських маршрутах пам’ятники — зокрема, письменникам.

Можете, звичайно, сперечатися зі мною, однак вважаю: у столиці України загалом немає жодної скульптури, котра б вражала до глибини душі й запам’яталася як щось надзвичайне, неперевершене. Причина? Ми й досі живемо відрижкою “ленінської монументальної пропаганди“. Хіба не так уже давно відкритий пам’ятник Олені Телізі-Шовгенів у скверику біля Київського Політехнічного інституту вихоплюється з кола заідеологізованих образів. Усі наші міські скульптури начебто виготовлені за двома-трьома лекалами. Лекало номер один — письменник “стоячий“. Лекало номер два: письменник “сидячий“. Є ще номер три: “обрубаний“, себто погруддя або поясний скульптурний портрет. Але ж існує також символічне, не буквалістичне відтворення-витворення образу!

Пам’ятник Лесі Українці. Фото з сайту wikipedia.org
Пам’ятник Лесі Українці. Фото з сайту wikipedia.org

Почнімо зі старійшини: Нестор-літописець. Він стоїть із розкритою книгою в руках. Оскільки ніхто не знає достеменно, яким він був зовні, постать подана узагальнено — і це все-таки надало постаті хоч якоїсь стильності. Додамо сюди “стоячих“ Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Лесю Українку (обидві скульптури: на площі її імені та в парку), Шолом-Алейхема. “Сидячі“ постаті: Олесь Гончар, Михайло Булгаков, Максим Рильський та Олександр Пушкін. До речі, ці два поети мають також по погруддю: перший — біля Літературно-меморіального музею в Голосієві, другий — біля транспортного університету на площі Слави.

Скульптурні погруддя відтворюють образи класиків: Івана Котляревського, Івана Франка та Олександра Довженка. Микола Гоголь увічнений поясним бронзовим портретом на Русанівській набережній. Між іншим, архітектурно він абсолютно не вписаний у простір: пам’ятник затиснений поміж невиразними будинками. І задум зовсім не прочитується: Микола Васильович мав би пересвідчуватися, що “редкая птица  долетит до середины Днепра“.

Пам’ятник Олесеві Гончару. Фото з сайту wikipedia.org
Пам’ятник Олесеві Гончару. Фото з сайту wikipedia.org

Своєрідною інтригою для Києва є пам’ятник Махтумкулі посеред скверика пообіч вулиці Прорізної. Несподівано виринув він  одного чудового дня саме на цьому місці. Я зупинилася, приголомшена, перед постаттю основоположника туркменської літератури, якого читала, на жаль, тільки в перекладах. І тут-таки виникло запитання: а чому на цьому місці — саме йому пам’ятник, а не Гомеру, наприклад, або Шекспірові чи Байрону? Нічим не вмотивована присутність. Хіба що поряд — посольство цієї країни…

Власне, мова про те, що, хоч би які “лекала“ були, “стоячі“ чи “сидячі“, зрештою, це — класичні форми, головне ж — має бути оригінальне  втілення. Буквалізм, брак творчого бачення  постаті  того чи іншого класика — ось біда. Увічнений Олесь Гончар мало чим відрізняється від Максима Рильського: обидва сидять кожен на своїй бронзовій лавці надзвичайно напружені (а, може, це тому, що вони — “на сторожі слова“? Біда в тім, що такі пам’ятники трафаретні, позбавлені символічного начала. Пригадую, як ще за радянських часів вирізнялися роботи литовських скульпторів Мікенаса та Йокубоніса. У їхніх творах — внутрішня суть людини, а не тільки її зовнішня подоба. Запам’ятався, приміром, пам’ятник Генріху Гайне в Гамбурзі як символ вразливого, зболеного відповідальністю за цілий світ серця.

Пам’ятник Махтумкулі. Фото з сайту serg-klymenko.narod.ru
Пам’ятник Махтумкулі. Фото з сайту serg-klymenko.narod.ru

Зрештою, яке оригінальне трактування особистостей залишив нам геніальний українець Олександр Архипенко! І хоч як дивно, найвиразніший пам’ятник Шевченкові (українські скульптори Михайло Грицюк, Юлій Синькевич, Анатолій Фуженко) — у Москві: рвійний, бунтівливий Тарас, що підняв і веде Україну.

Повертаючись до Києва, варто згадати пам’ятник Шота Руставелі, який подарували киянам грузинські побратими. Дуже цікаво трактований образ цього лицаря духовної величі. Інша річ, що весь комплекс при одноіменній вулиці в центрі нашої столиці перевантажений каменем — загубилася інтимність куточка, його оригінальний мікроклімат.

Цікаво, який же пам’ятник Юліушу Словацькому постане в Києві?

Повторюся: це моє суб’єктивне бачення. Хтось може мати іншу думку. Та впевнена: давно пора звільнятися від буквалізму — мовляв, “це кінь, а не корова“. Мистецтво — не копія дійсності, а переконлива самобутність образів, чи не так?